[]

Олена Теліга — нескорений борець за волю нації

Олена Теліга — нескорений борець за волю нації

Життя можна прожити по-різному. Можна йти довго й тихо, залишаючи непомітні сліди на піску буття, що змиє час, а можна спалахнути коротко і яскраво, осліпивши своїм блиском все навкруги. Історія знає немало прикладів таких зірок, чиї життя згоріли миттєво за ідею чи справу, але чию жертву ми пам’ятаємо і шануємо. 21 липня ми відзначаємо 114-річчя з дня народження талановитої української поетеси і патріотки Олени Теліги, чия зірка погасла на кривавому небі війни усього в тридцять чотири роки. Свій останній притулок вона знайшла в Бабиному Яру, залишивши по собі декілька збірок поезій і великий слід в українській історії.

Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова) народилась 21 липня 1906 року в місті Іллінську, що під Москвою, в інтелігентній родині. Мати майбутньої поетеси Уляна Степанівна була родом з Поділля з сім’ї православного священика, батько ж Іван Опанасович був відомим фахівцем, гідротехніком-практиком. Слід одразу зауважити, що в родині Шовгенівих панувала російська мова. І хоч батьки ніколи не цуралися свого українського походження, цей факт мав свій вплив на формування світогляду майбутньої поетки.

Дитинство Олени було доволі безтурботним. Батьки жили заможно, а тому діти: Олена і двоє старших братів мали все необхідне, щоб здобути добре виховання й освіту. Часто Шовгеніви подорожували: виїжджали на Кавказ, милувалися краєвидами Фінляндії. Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку і німецьку, не знала лише української.

Перед революційними подіями 1917 року інженера Івана Шовгеніва запрошують на роботу до Києва, де Іван Опанасович починає працювати професором Київського політехнічного інституту на гідротехнічному та меліоративному відділенні інженерного факультету. Саме з Києвом майбутня поетеса й пов’язуватиме найкращі моменти в житті, неодноразово згадуватиме місто у своїх листах та поезіях.

Життя у Києві зовсім відрізнялось від петербурзького, адже тут Шовгенових застала Українська революція. Іван Опанасович стає міністром уряду Української Народної Республіки, а старший брат Сергій вояком армії УНР. Олена ж тоді ще перебувала у полоні юнацьких мрій. ЇЇ змалечку вабить природа, сади та парки, мальовничі сквери міста. Можливо, саме це зачарування й пробудило в ній поетичну уяву. Варто зазначити лише, що в сім’ї Шовгенових молодший син Андрій також став поетом.

Після поразки української державності батько і старший брат у 1920 році змушені були податися в еміграцію. Олена ж з матір’ю і молодшим братом залишилась у Києві. Щоб якось звести кінці з кінцями, мати продавала хатні речі, а 13-річна Оленка працювала за пайок на комуністичних городах, влаштувалась посильною в уже рідну Київську політехніку, де ще нещодавно працював батько.

«З таємничою радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж усмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова, – зізнається Олена в листі до подруги. – Все це мене мало обходило, і все я робила мов у сні, робила старанно, але не переймаючись всім цим».

Так почалося її духовне гартування. Вперше у двадцятому столітті постала Українська держава. Шовгеніви приєднуються до активного українства. Так, Іван Шовгенів стає міністром уряду Української Народної Республіки (УНР). Старший брат Сергій - вояком армії УНР.

Як відомо, доба УНР була недовгою. Після поразки української державності батько і старший брат змушені податися на еміграцію. Олена разом з матір'ю і молодшим братом залишаються в окупованому більшовиками Києві.

Невдовзі приходить голод і розруха. До значних матеріальних нестатків додається постійне цькування. На Олені міцно закріпився ярлик "петлюрівки". Дуже скоро мати Олени зрозуміла, що в умовах радянської влади вона не зможе дати дітям не лише доброї освіти, але й зберегти їхнє життя.

Навесні 1922 року мати з дітьми покидає Україну і вирушають в еміграцію до Чехословаччини, де батько Іван Опанасович став першим ректором Української Подєбрадської господарської академії. Закінчивши курси у Подєбрадах, вона стає студенткою історико-літературного відділу Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі.

Поринувши у бурхливе студентське життя, Олена бере активну участь у літературних вечорах та диспутах, спілкується з Н.Лівицькою-Холодною, Є.Маланюком, Ю.Дараганом, О.Ольжичем, Л.Мосендзом.

На одній із таких вечірок вона знайомиться з Михайлом Телігою, високим вродливим юнаком, який походив з Кубані й був старшиною армії УНР. Знайомство Олени й Михайла переросло в кохання й незабаром вони одружилися.

Навчаючись у Празі, О.Теліга розпочинає свою літературну діяльність. її вірші з'являються на сторінках "Літературно-Наукового Вістника", інших часописів.

Уже в 1927 році про Олену починають говорити як про поетесу, хоча публікацій її перших віршів не знайдено. Без дозволу автора, друзі надсилають листа і твори Теліги редакторові «Літературно-наукового вісника» Д.Донцову, який першим вже тоді розгледів справжній поетичний талант у ще недосконалих творах молодої поетеси.

Невдовзі подружжя переїжджає до Варшави. Тоді ж настали злидні й нестатки. Є навіть відомості, що поетесі доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре чи навіть манекенницею, аж поки не вдалося влаштуватись вчителькою початкових класів. У ці роки вона активно друкує у «Віснику» й інших журналах не тільки свої вірші, а й прозу та публіцистику. Так у 1933 році з’являється фрагмент оповідання «Або-або», в основу якого були покладені власні враження від пережитого в Києві за часів радянської влади. Олена відгукається на появу творів інших письменників, намагається по-своєму інтерпретувати актуальні, на її думку, теми й образи.

У Варшаві О.Теліга не була байдужою до громадського й політичного життя. Її цікавила кожна звістка, що приходила з поневоленої України. З болем в серці вона сприйняла повідомлення про загибель двох українських патріотів - Василя Біласа й Дмитра Данилишина й відразу відреагувала на цей факт своїм віршем "Засудженим".

Вона цікавиться діяльністю Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка поступово набирала сили й ставала найвпливовішою громадсько-політичною силою на Західній Україні.

У 1938 році у вогні визвольних змагань постає Карпатська Україна. ОУН скеровує на Срібну Землю кращі свої кадри. О.Теліга не брала безпосередньої участі в подіях Карпатської України, але пафос революційної боротьби, тріумф і трагедія молодої Карпато-Української держави мали великий вплив на формування світогляду Олени, зокрема її політичних переконань.

Тим часом Європа жила у передчутті нової світової війни. Після трагедії на Карпатській Україні в Олени Теліги не було жодних сумнівів щодо політики Німеччини і Гітлера відносно України. Якщо війна і мала дати шанс українцям здобути незалежність України, то розраховувати слід було лише на власні сили й важку боротьбу.

У вересні 1939 року німецькі війська окупували Польщу. Вперше О.Теліга безпосередньо зіткнулася з нацизмом. Вона бачила, як на вулицях Варшави німці безкоштовно роздавали їжу і, хоч голоду не було, але поляки не полишали можливості скористатися "щедрістю" окупанта. Це викликало обурення. Рабства Теліга не терпіла.

У грудні 1939 року Теліги переїжджають до Кракова, де Олена зустрічає свого давнього знайомого Олега Кандибу-Ольжича – відомого поета та вченого, громадського і політичного діяча, одного з керівників націоналістичного руху. Розмова з ним стала визначальною в її подальшій долі, бо саме відтоді вона взялася до активної роботи в ОУН.

На плечі поетеси відразу впала важка і відповідальна робота. Олена готує ідеологічні матеріали, які відправлялися на Україну, складає тексти листівок, відозв, летючок. Але, якщо спершу революціонери-підпільники поставилися з недовірою до молодої тендітної жінки, що, на їх думку, не годилась для складної революційної роботи, то пізніше, розгледівши в ній справжню патріотку, цілковито прийняли її у свої лави.

 

на фото: Обкладинка донцовського "Вісника", де друкувалася Теліга. 1933 рік. Угорі - автограф Олега Кандиби (Ольжича)

Теліга на ту пору була ідейно й світоглядно сформованою постаттю й виявила готовність стати членом ОУН, влитися в організований український націоналістичний рух.Ольжич на той час вже був відомий не лише як талановитий поет, а передовсім як громадський і політичний діяч, один із керівників націоналістичного руху, заступник Голови Проводу ОУН. За його плечима був досвід революційних боїв за Карпатську Україну, організаційна робота з проведення Другого Великого Збору Українських Націоналістів.

Як член ОУН вона активно займається працею в Культурній референтурі ОУН, що її очолював О.Ольжич. На плечі молодої жінки одразу впала важка, але цікава робота. Вона готувала ідеологічні й вишкільні матеріали, які відправлялися на українські землі.

Складала тексти листівок, відозв, летючок. Мала публічні, але нелегальні виступи перед членством ОУН, яке приходило з України.

Коли революціонери-підпільники вперше побачили Телігу, то поставилися до неї з недовірою, оскільки, на їх думку, така молода і вродлива пані не годилася для небезпечної підпільної боротьби. Однак вже після перших слів О.Теліги вони пройнялися до неї цілковитою довірою, бо скоро розгледіли в ній полум'яну націоналістку, готову не лише словом, а й ділом прислужитися українській революції.

Тим часом сама ОУН готувалася до війни. Центром підготовки став Краків. Сюди з'їхалися майже всі члени ПУН (Проводу Українських Націоналістів), які розпочали підготовку до повернення в Україну. Полковник Роман Сушко проводив військові вишкільні курси. Микола Сціборський організовував штаб пропагандистів, готував відповідну літературу й листівки.

Інтенсивно працювала "Комісія державного планування" під керівництвом О.Ольжича, яка апробовувала проекти програм в ділянках економічно-господарського, культурного та адміністративного життя в Україні, на випадок утворення самостійної держави.

Навесні 1941 року Голова Проводу Українських Націоналістів і Організації Українських Націоналістів полковник Андрій Мельник особисто в нелегальний спосіб відвідав українські землі Холмщини, Полісся і Лемківщини, які тепер опинилися під німецькою окупацією й розглядалися ОУН як плацдарм для походу на Схід.

Провідникові Краєвої Екзекутиви (управи) ОУН Ярославу Гайвасу було доручено підготувати перехідні пункти на річці Сян, через які мали вирушити в Україну похідні групи ОУН, перед якими ставилося завдання активізувати українське життя, розбудувати мережу державних адміністрацій, охоплювати своїми впливами господарське, культурне, церковне життя.

Перед початком німецько-совєтської війни у Кракові відбулося засідання ПУН, де були зроблені організаційні зміни для більш ефективної дії ОУН на українських землях. Зокрема, було утворено Секретаріат ОУН, у склад якого призначено О.Ольжича, Володимира Мартинця та Зиновія Книша.

Ольжича призначено першим заступником Голови ПУН-ОУН та головою центрального керівництва ОУН на Східні й Осередні Землі України з осідком в Києві.

У липні 1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН Олена Теліга разом з Уласом Самчуком перейшла Сян в районі Ярослава і вирушила до Львова. А вже 22 вересня 1941 року вона виїжджає до Рівного, яке було перехідним пунктом у переправі груп на Київ.

22 жовтня О.Теліга прибула до Києва. Так сповнилася її мрія. Вона повернулася до міста своєї юності, столиці України.Та напівзруйнована столиця зустріла свою дочку зовсім нерадісно:

«Проїздила знайомим Святошином, але… не було знайомих облич; усі обличчя – сумні й замкнуті, замість радісної батьківщини – почорнілі й похилені Караваївські дачі, як символ загальної опущености. Обшарпана Політехніка, неплеканий парк, де проходили дитячі забави. Усе не так… Усе нове…»

У Києві на той час вже працювали українські націоналісти. В різний час і спосіб до столиці прибули Олег Ольжич, Олег Лащенко, Марко Антонович, Іван Ірлявський, Іван Рогач, Олег Штуль, Михайло Михалевич, Микола Кузьмик-Петренко та ін.

Теліга одразу ж береться за організацію літературного життя. Вона стає головою Спілки українських письменників. У Києві починає виходити літературно-мистецький альманах "Літаври" як додаток до газети "Українське Слово", редагований О.Телігою. За короткий час довкола Спілки, "Українського Слова" і "Літаврів" вдалося згуртувати чимало інтелігенції.

Вперше за довгі роки більшовицького поневолення у Києві відкрито почали говорити про державність, з'явилася національна символіка, в церквах українською мовою почала правитися Служба Божа.

Велика роль у піднесенні рівня національної свідомості у ті роки належала "Українському Слову", яке виходило накладом 50 тис. примірників й поширювалося далеко за межами Києва.

"Національнотворча роля київського "Українського Слова" передусім у тому, що воно ані на хвилину не припиняло пропаганди ідеї української державності, - писав Юрій Бойко. - Це було те, що являло пряму небезпеку для імперіалістичної політики Третього Рейху. Редактори це добре собі усвідомлювали. Але вони йшли напролом. Важливо було зробити в цьому напрямку якнайбільше, коли ворог почне свої репресії".

Як "Українське Слово", так і "Літаври" широко знайомили своїх читачів з творчістю поетів і письменників, які нещодавно замовчувалися в Україні, оскільки були репресовані або розстріляні. Чи не вперше кияни мали змогу пізнати творчість українських митців еміграції. На шпальтах видань друкувалися твори О.Ольжича, У.Самчука, Л.Мосендза, Є.Маланюка та інших відомих поетів та письменників.

Жила в той час поетеса «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір’я. Господинею була похилого віку бабуся… На двох стінах – суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників – українських, російських, чеських…» Але не дивлячись на такі умови, щоранку поетеса з’являлась акуратно вдягнена й з радісною посмішкою на устах.

Щоб ширше реалізувати свої завдання, Олена Теліга починає редагувати літературний тижневик «Литаври». Газета торкалась різноманітних питань і мала яскраве антиімперське забарвлення. Працювати поетесі було важко, адже старших ветеранів пера залишилось обмаль, молодь мала вже радянське виховання, а статті, в яких автори славили фюрера та його «новий порядок», Олена Теліга відмовлялась друкувати навіть попри те, що це дуже часто ставало приводом для доносів у гестапо.

Активність ОУН в Києві довго не могла бути поза увагою німецьких властей. Але першого відчутного удару ОУН було завдано на Житомирщині. Тут у листопаді 1941 року неподалік села Базар ОУН з ініціативи невгамовного О.Ольжича провела величну маніфестацію на відзначення роковин від дня розстрілу більшовиками учасників Другого Зимового Походу Армії УНР.

Акція ОУН була масовою, добре зорганізованою і стала виявом самостійницьких домагань українських націоналістів. Після маніфестації почалися арешти в Житомирі, Коростені, Радомишлі, інших містах і селах. У передмісті Житомира, на Мальованці, почалися розстріли. Впродовж листопада і грудня тут було розстріляно сотні українських патріотів.

Київ жив в очікуванні репресій. У першій половині грудня було заарештовано Івана Рогача, Ярослава Оршана-Чемеринського, Миколу Олійника, інших співробітників "Українського Слова". Сам тижневик перестав виходити. Згодом було закрито "Літаври".

Смертельна небезпека нависла над Оленою Телігою. Поетеса не брала до уваги постанов німецької влади, зухвало і принципово ігнорувала всі вказівки. Врешті «Литаври» заборонили, почалися арешти. І хоч попереджали друзі поетесу, що гестапо готує засідку в приміщенні Спілки, у приватній розмові з М.Михалевичем О.Теліга підкреслила:

«Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…»

Вранці 9 лютого 1942 року Олена Теліга пішла до Спілки українських письменників, де вже була засідка гестапо. За годину туди прийшов чоловік - Михайло.  Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

"Життя - це боротьба, а боротьба - це справжнє життя" - казала поетеса.

22 лютого Олену Телігу разом з іншими діячами ОУН було розстріляно в Бабиному Яру. В камері № 34, де вона перебувала перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою:

"Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга".

Зверху було викарбувано стилізований під меч тризуб.  Один із німецьких офіцерів після смерті Олени зізнався:

«Я ще не бачив чоловіка, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка».

Десятки років ми нічого не знали про постать нашої поетеси й патріотки Олени Теліги. ЇЇ ім’я виринуло із забуття лише через 50 років після загибелі, коли в Києві у лютому 1992 р. в Бабиному Яру було встановлено пам’ятний хрест на її честь, вулицю, що пролягає поруч, назвали її іменем, створено Всеукраїнське жіноче товариство імені О.Теліги, засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію. На сьогодні відомий лише сорок один вірш з написаних поетесою. За життя їй так і не вдалося видати жодної збірки. Та хоч і залишила вона по собі невеликий творчий спадок, життя її було коротке, але яскраве й сповнене великих справ, а тому й має бути вічним у нашій пам’яті.

СУЧАСНИКАМ

“Не треба слів! Хай буде тільки діло!
Його роби – спокійний і суворий.
Не плутай душу у горіння тіла,
Сховай свій біль. Зломи раптовий порив”
Але для мене – у святім союзі:
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить, зате коли сміюся,
То сміх мій рветься джерелом на волю!
Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може, в цьому є й моя сміливість:
Палити сонце в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив.
Та там, де треба, – я тверда й сувора.
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

[{"ad_code":"","ad_pic":"assets\/uploads\/root\/images\/house2.jpg","date":"","active":"","thumb":"","ad_link":""}]
Теги
Схожi
Як росія робила з українців рабів: річниця закріпачення України імперськими колонізаторами
Історія
Як росія робила з українців рабів: річниця закріпачення України імперськими колонізаторами
14 травня 1783 року указом російської імператриці Катерини II закріпачено селян Лівобережжя та Слобожанщини...
8-ма річниця Битви за Одесу: 2 травня 2014 року росія вперше зробила спробу захопити місто
Історія
8-ма річниця Битви за Одесу: 2 травня 2014 року росія вперше зробила спробу захопити місто
В цей день зійшлися сили мирних громадян українського міста Одеса і сепаратистські угруповання та заслані російські провокатори. Битва була не на життя, а на смерть...
8 років одному з найвідоміших українських мемів - візитка Яроша
Історія
8 років одному з найвідоміших українських мемів - візитка Яроша
Сьогодні вісім років, як з'явився один з найвідомійших постмайданних мемів - «візитка Яроша»...
19 квітня - дата першої анексії Кримського півострову імперською росією
Історія
19 квітня - дата першої анексії Кримського півострову імперською росією
19 квітня 1783 року, через кілька днів після зречення престолу хана Шахін Герая, імператриця Катерина II підписала «Маніфест про анексію Кримського півострова...
Перша Конституція в світі з'явилася понад 300 років тому і була українською
Історія
Перша Конституція в світі з'явилася понад 300 років тому і була українською
16 квітня 1710 року, на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річки Дністер була прийнята перша в світі Конституція...