Чому Польща й Україна заговорили «різними мовами» - думка експерта

Останні тижні дедалі частіше приносять нові приводи для взаємних образ. Пантеон Героїв, історична політика, ексгумації, заяви політиків, дипломатичні суперечки, взаємні символічні жести — кожна така подія одразу викликає хвилю емоцій по обидва боки кордону. Але якщо подивитися уважніше, то стає очевидно, що жодна з них не є справжньою причиною кризи. Вони лише оголюють процес, який триває вже кілька років.

Польща й Україна поступово опинилися у двох різних політичних та інформаційних «бульбашках». Не тому, що перестали бути партнерами і авжеж не тому, що їхні стратегічні інтереси перестали збігатися. А тому, що кожне суспільство дедалі частіше оцінює дії іншого винятково через власний досвід, власні травми та власні політичні пріоритети. Для Польщі це також стало психологічним переломом.

Для Польщі таким пріоритетом залишається історична пам′ять.

Було б помилкою пояснювати це лише виборами чи боротьбою партій за голоси. Безумовно, політики використовують історичні теми у внутрішній конкуренції, проте сама проблема значно глибша. Польська державність двічі зникала з політичної карти Європи, історична пам′ять протягом десятиліть залишалася одним із небагатьох елементів, що дозволяв полякам зберігати власну політичну ідентичність. Саме тому питання Волині виходить далеко за межі академічної дискусії про минуле. Для значної частини польського суспільства це питання моральної відповідальності держави перед власними громадянами.

Українська логіка інша. Повномасштабна війна змінила сам спосіб мислення українського суспільства, адже вперше за багато поколінь Україна веде боротьбу не за автономію і не за зміну політичного курсу, а за власне існування.

У такій ситуації питання безпеки закономірно витісняють усі інші, а історична політика починає розглядатися не лише як оцінка минулого, а як частина сучасної боротьби за державність. Будь-яка зовнішня спроба поставити під сумнів право України самостійно визначати своїх героїв значною частиною суспільства сприймається як втручання у внутрішній суверенітет держави.

Саме тому обидві сторони дедалі частіше говорять «різними мовами». Поляки не розуміють, чому українці не можуть зробити крок назустріч у питаннях історичної пам’яті. Українці не розуміють, чому Польща саме зараз ставить історичні питання так високо у двосторонньому порядку денному. Кожна сторона виходить із власної, внутрішньо логічної системи координат.

До цього додається ще один фактор, який рідко беруть до уваги. Після 2022 року Україна стала державою, що гарантує безпеку для всієї Європи. Це закономірно змінило українське відчуття власної суб'єктності, і Київ дедалі частіше розмовляє з Берліном, Парижем, Лондоном чи Вашингтоном як із партнерами, а не як із покровителями.

Для Польщі це також стало психологічним переломом. Протягом трьох десятиліть саме Варшава була адвокатом України на Заході. Саме вона відкривала двері до європейських і євроатлантичних інституцій, пояснювала Україну західним столицям і часто виступала її головним захисником. Зараз Україна різко посилила власну міжнародну суб′єктність і для багатьох польських еліт це означало необхідність перейти від звичної ролі старшого партнера до відносин на рівних.

Подібні психологічні зміни ніколи не відбуваються безболісно

Саме тому нинішній конфлікт не можна пояснити лише історією. Усе більше ми маємо справу з конфліктом двох нових політичних реальностей, які ще не навчилися співіснувати.

У таких ситуаціях природним мостом між державами завжди була дипломатія. Її завдання полягає не лише у проведенні переговорів чи підготовці офіційних візитів. Насамперед дипломатія повинна перекладати політичні смисли, пояснювати власному суспільству логіку партнера і водночас доносити партнерові логіку власної держави.

Саме для цього вона й існує. Однак останні події показали, що класична дипломатія дедалі частіше перестає виконувати цю функцію. Окремі дипломатичні жести, публічні емоційні реакції, демонстративні кроки навколо державних нагород чи різкі заяви самі стали частиною інформаційної ескалації. Дипломатія, яка мала б залишатися простором стриманості, почала відображати ті самі емоції, що панують усередині двох суспільств.

Безумовно, не дипломати стали причиною конфлікту. Але дипломатія провалила свою головну місію — не допустити поглиблення взаємного нерозуміння.

Саме тому сьогодні Україні й Польщі дедалі більше потрібна не лише класична, а й суспільна дипломатія. Держава й надалі має вести переговори, ухвалювати рішення, шукати формули компромісу і брати на себе політичну відповідальність.

Але там, де офіційна дипломатія стає заручником емоцій, рейтингів, виборчих кампаній і взаємних символічних жестів, саме суспільна дипломатія здатна зберігати простір для спокійної розмови. Експертні центри, журналісти, церкви, університети, культурні інституції, місцеве самоврядування, громадські організації та професійні середовища можуть робити те, що дедалі складніше вдається політикам. А саме — пояснювати мотиви іншої сторони без необхідності щодня реагувати на політичну кон’юнктуру.

Вони можуть пояснювати, чому для поляків історична пам’ять є питанням державної гідності, а для українців право на власних героїв у час війни є частиною боротьби за суб'єктність. Особливу роль у цьому процесі може відіграти українська громада в Польщі. Дійсно, вона не є монолітом і не має одного голосу, але саме тому її потенціал ширший, ніж здається. Українці в Польщі щодня живуть між двома інформаційними просторами. Вони чують польські страхи, польські претензії та польську втому, але водночас вони залишаються частиною українського досвіду війни, українського болю і українського уявлення про справедливість. Це робить їх потенційними перекладачами політичних смислів між двома суспільствами.

Вихід із двох інформаційних «бульбашок» не полягає в тому, щоб одна сторона перемогла іншу у війні пам’ятей, і авжеж не у тому, щоб одна пам’ять була скасована на користь іншої.

Між цими «бульбашками» мають знову з’явитися люди, здатні перекладати не лише слова, а й смисли.

Люди, які можуть пояснити українцям, що польська чутливість до своєї історії не завжди є антиукраїнською. І люди, які можуть пояснити полякам, що українська потреба в героях не є зневагою до польської пам’яті.

Без такого людського мосту кожна нова суперечка лише зміцнюватиме ізоляцію обох інформаційних просторів. А з ним навіть найскладніші історичні питання можуть перестати бути зброєю у взаємних звинуваченнях і стати предметом дорослої розмови двох суспільств, які мають надто багато спільних загроз, щоб дозволити собі розкіш не чути одне одного.

Український Дощ писав раніше, що польські депутати ініціювали у Європарламенті резолюцію щодо «геноциду УПА»