В цей день 1909 року на Київщині народилася наївна і геніальна Марія Примаченко

Її твори дивували і зачаровували, підкоряли і брали в полон яскравими фарбами, чудорнацькими сюжетами і дивовижними казковими істотами фантастичного світу, який існував тільки і її уяві. Вона знакова фігура в модерній культурі, визнана далеко за межами України, котра завдяки своєму таланту й копіткій щоденній праці досягла світового визнання і посіла одне з найпочесніших місць серед визначних майстрів примітивного малярства поряд з Анрі Руссо, Ніко Піросмані, Іваном Генераличем, Никифором Дровняком. Вона зробила великий внесок в українське образотворче мистецтво, яскрава представниця «наївного мистецтва»,  що писала шедеври…

Проста і, водночас, загадкова - Марія Примаченко.

Народилася 30 грудня 1908 року (12 січня 1909-го за новим стилем) в селі Болотня Київської області. Вона пережила дві світові війни і розпад двох імперій - спочатку російської, потім радянської. Але найбільшою трагедією стала Чорнобильська катастрофа 1986 року, адже рідне село художниці межує з 30-кілометровою зоною відчуження.

Прізвище

За словами самої художниці, її прізвище Приймаченко, а Примаченко є зросійщеним його варіантом. В інших випадках та ж Марія Оксентіївна відповідала, що вона — Примаченко, бо «так у них в селі говорили — примак, а не приймак, ну то хай буде так». Свої картини Марія підписувала лише Примаченко або скорочено М. П.

Перша монографія про Марію Приймаченко — 1971 року, і там також зазначено прізвище «Приймаченко». І напис на пам’ятнику талановитій художниці в Києві біля Академії мистецтв — також «Марія Приймаченко». Але, в 1990-х роках організувалося певне коло людей, яке вирішило, що «фамилия должна звучать по-городскому, потому что Примаченко лучше звучит».

2010 року рішенням Вищого адміністративного суду було встановлено, що правильне написання прізвища, згідно з пенсійним посвідченням, свідоцтвом про смерть, свідоцтвом про право на спадщину за законом на спадкове майно — Примаченко.

Дитинство

З дитинства їй довелося переборювати поліомієліт. Марія Приймаченко була переконана, що цю хворобу їй наврочили. Три доби вона терпіла біль, потім батько підводою відвіз доньку до місцевої знахарки. Після того одна нога покривилася і стала коротшою. На все життя вона залишилася інвалідом і пересувалася на милицях.

Маленьку Марійку оточували красиві речі - її батько був теслею-віртуозом і робив розкішні дерев'яні скульптури. Мама була знаменитою вишивальницею і навчила майстерності свою дочку.

Марія Приймаченко почала творчий шлях з розпису власної хати. Якось пасла гуси та й побачила дивного птаха, який скинув пір’я з крила. На землі, де впало пір’я, були різнокольорові смужки. Це був синій глей. Вона набрала його і розмалювала стіни домівки синіми квітами. Сусідський хлопчик був вражений красою малюнків і не хотів іти додому, поки йому не дадуть квітку.

«Починалося все так, - згадувала художниця. - Якось біля хати, над річкою, на квітучому лузі я пасла гусей. На піску малювала всякі квіти, які бачила. А потім помітила синюватого глину. Набрала її в поділ спідниці і розмалювала нашу хату » Сусіди розглядали чудові малюнки і хвалили, потім стали просити розписати і сусідні будинки.»

Потім з’явилися жар-птиці, казкові звірі та квіти. Сусіди запрошували дівчинку розписувати їхні оселі. Подивитися на ці малюнки приїздили з навколишніх сіл.

Своїм головним натхненням Марія Примаченко називала природу рідного Полісся, а імениті мистецтвознавці та критики бачать в її картинах образи дохристиянських божеств і світовідчуття первісної людини часів палеоліту.

Рослини з квітками, древо життя, небачені птахи, ілюстрації до народних казок, побутові сценки та знамениті фантастичні тварини, зображені яскравими квітами без перспективи і обсягу - примітивно прості, але зачаровують навіть найвитонченіший очей, - секрет народної художниці не піддається законам традиційного мистецтва.

Творчість

1937-го на міжнародній виставці у Парижі Марія Примаченко отримала золоту медаль. Цю нагороду вона так і не змогла потримати у руках. Бо її надіслали на адресу Івана Гончара, який також брав участь у виставці, і медаль загубилася.

Повернення у народне мистецтво Марі́ї Оксентіївни Примаченко швидко помітили; у 1959 р. вона стала членом Спілки художників, у 1960 р. – нагородили орденом ‘’Знак пошани’’. А наступного року збулась давня мрія Марії Оксентіївни – за сприяння районної влади родина нарешті поставила в Болотні новий цегляний будинок. І в нову оселю, слідом за зеленим котом, невдовзі ступила Слава.

.

Шалена популярність повернулася до Марії Примаченко в 1963 р., коли київська творча молодь влаштувала народній художниці авторську виставку. Про неї знову узялися писати, а мисткиня створювала шедеври – один за одним. Наче хто з лантуха ото насипав чудернацьких робіт: “Звірі в гостях у лева” (1963), “Соняшники з бджолами та горохом” (1963), “Щур у дорозі” (1963), “Соняшник життя” (1963), “Чорний звір” (1963). Хотілося жити, хотілося дарувати радість, а не повсякчас когось рятувати.

Тільки з середини 1960-х рр., коли країна відбудувалась та індустріально зміцніла, відродилася мода на народне мистецтво, а в СРСР в етнографічному стилі почали оформляти ресторани, готелі, санаторії. Тоді ж в Україні знову заговорили про Марію Примаченко. Не могли не тішити майстриню поновлені фотографії і статті в періодичних виданнях. Державні музеї, освоюючи партійні дотації, узялися купувати картини.

Оточення

З’явилися нові знайомі, приятелі, навіть затяті друзі, з-поміж яких: літератори – Михайло Стельмах, Павло Тичина, Микола Бажан, Олександр Корнійчук, Микола Вінграновський, художники та скульптори – Микола Глущенко, Тетяна Яблонська, Галина Кальченко, співак Дмитро Гнатюк. Зокрема, з Марією Оксентіївною потоваришував кінорежисер Сергій Параджанов (1924-1990); саме він, ледь не силоміць, повіз народну майстриню до Києва, де вперше в житті вона потрапила… у цирк. О, ті реальні леви й тигри, яких вона малювала, і ці хижаки, з манежу, із-за ґрат, їй… усміхалися. Коли взимку художниця застудилася й захворіла, Сергій Йосипович передав їй у Болотню цілий ящик апельсинів – стільки померанців тут ніхто ніколи не бачив.

Уже не раз їй пропонували перебратися на постійне помешкання до Києва, але селянська художниця не залишала рідної Болотні, бо, знаєте, господарство велике: кури, гуси, навіть власний кінь та возик. А ще дочка мала доглядати літніх батьків.

У натхненні відкрилося друге дихання, тож протягом 1960-1965 рр. М.О.Примаченко створила новий цикл – “Людям на радість”, до якого увійшли нині знані роботи: “Сонях”, “Синій вазон з квітами”, “Голуб на калині”, “Пава у квітах”, “Лев” тощо. Саме за цей цикл у 1966 році Марія Примаченко стала лауреатом Державної премії України імені Т.Г.Шевченка.

Гамірного міста людина від плугу завжди по-дитячому цурається, бо на асфальті, серед скла та бетону, ніяковіє. Не дивно, що за все життя художниця з села в Києві, розказували, побувала лише тричі. Та й то, привід для неї мав бути ого-го який. Наприклад, у 1966 р. вона відвідувала столицю України, аби отримати Шевченківську премію.

Належного рівня добробуту М.О.Примаченко так і не зазнала. За багаторічною звичкою, навіть про власну майстерню вголос вона не говорила. А малювала Марія Овксентіївна зазвичай… на веранді, за грубо збитим дерев’яним столом, стоячи поряд з аркушем паперу. Фарб українська художниця, як правило, не змішувала.

Хоча в останній період життя майстриня й вподобала нові матеріали, проте здебільшого користувалася гуашшю. Гнучкою вона була особистістю, відчувала час і його подих. Тож одразу прийняла вона нові фарби: лише-но почали з’являтися акрилові, а потім – і флуоресцентні. Правда, як звичайна українська селянка, віри написам не йняла, а брала все на пробу, все власноруч перевіряла, експериментувала, а тільки потім впускала у своє життя.

Близькі розказували, буцімто, малюючи, вона тішилася самою яскравістю процесу, і це нагадувало гру великої дитини. Тоді як, власне, пензлі авторка здебільшого робила власноруч, із сином – несперечливий Федір заздалегідь обчикрижував кота, бо колонкові для родини були занадто коштовні. Що справді вражає, М.О.Приймаченко ніколи не продавала власні картини, а тільки дарувала.

На схилі літ життя прискорюється, а творчі темпи просто вражають. Якщо в довоєнний період та впродовж 1950-х рр. вона писала по 10-20 робіт на рік – не більше, то в 1970 р. мисткиня створила 100 картин. До свого ж 75-ліття (1982) видала на-гора 75.

Попри хатні справи родина Примаченків взагалі й Марія Овксентіївна зокрема завжди плідно працювали: її пензлю, стверджують мистецтвознавці, належать мінімум 1000 картин. У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва в Києві нині зберігається, подейкують, понад 650 полотен українки, ще понад 200 тішать око в залах інших музеїв України та СНД, і не менше 200 перебувають у приватних колекціях.

Ось як змалював Марію Оксентіївну в останні роки її життя в книзі “Добрий лев Марії Примаченко” (1990) публіцист і літературний критик Григорій Семенович Островський (1929-2007):

"Красива вона м’якою і чистою особистістю, сяючими очима. А її мова рясніє неправильностями – що вдієш: малограмотна селянка. Проте у тих реченнях, ні-ні, та й промайне справжній аристократизм. Дивно, але не стільки в роботах, скільки в житті вона завжди цуралася симетрії.

Отож, не лише я сушу собі голову над загадкою великої українки. Утім, можливо, відповідь лежить на поверхні. За однією з легенд, всесвітньо відома художниця ніколи в житті не бачила реального лева. Утім, це не заважало народній майстрині малювати фантастичні твори»

Справжньої ціни своїм шедеврам авторка не знала. Власні картини художниця зберігала вдома - під іконою Богоматері, вони були наївно перекладені пожовклими газетами, а від стороннього людського ока накриті зеленою українською хусткою. Напередодні смерті вона щиро зізналася:

"Я там опинюся, де живуть мої звірі і цвітуть мої квіти" 

І останнє її передбачення також справдилося.

Марія Оксентіївна ніколи не сиділа склавши руки, і, тим паче, не спочивала на лаврах. Хоча у 1970 р. М.О.Примаченко отримала звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, а в 1998 р. офіційно стала народною художницею України., потім - лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Заслужений діяч мистецтв УРСР з 1970, народна художниця України. 2009 рік — за рішенням ЮНЕСКО — визнано роком Марії Примаченко.

Творча спадщина

Протягом 1930-1980-х років відбулося близько 60 виставок творів Марії Примаченко. Її картини зберігаються у найвідоміших галереях не лише  України, а також Росії, Франції, Болгарії, Австрії, Угорщини, Канади, Білорусі, Бельгії, Данії, Швеції, Португалії, Польщі, Прибалтики, Узбекистану, Казахстану, Чехії, Грузії. Марія Примаченко створила понад 800 картин. Понад 600 з них зберігаються в Київському музеї українського народного декоративного мистецтва. 

Ім’я Марії Примаченко вписано в історію українського мистецтва — увійшло в усі українські енциклопедії. За мистецтвознавчими джерелами, спадок художниці — орієнтовно 800 творів. Хоча,  якщо перелічити твори, які належать до музейних та приватних колекцій, доробок Марії Примаченко — значно більший. 

Померла Марія Оксентіївна Примаченко  в 1997 році в рідному селі, де і похована

"Геніальна селянка", так говорив про неї Пікасо, якого полонила її творчість У світі Марії багато радісного, ​​яскравого, теплого і оптимістичного, водночас дивовижним чином пронизаного українськими етнічними традиціями і національним колоритом. У творчості Марії Примаченко узгоджуються тематично-сюжетні й орнаментально-декоративні композиції. Загальнолюдська тема боротьби добра і зла наскрізь проходить крізь її мистецтво в якому добро у неї завжди перемагає. І цим добром «наша Марія» щедро ділиться з нами.