[]

Олесь Гончар: факти з біографії славетного земляка

Олесь Гончар: факти з біографії славетного земляка

3 квітня українці святкують День народження видатного письменника, публіциста, лірика, громадського та державного діяча Олеся Гончара. Його твори відомі далеко за межами України, їх перекладено 67 мовами світу і мають широке коло шанувальників. А почався життєвий шлях Олеся Гончара у селі Ломівка, що нині є в межах міста Дніпро і звали його при народженні - Біличенко Олександр Терентійович.

Український дощ зібрав для вас маловідомі факти з біографії славетного земляка.

Дитинство

Небагато знайдеться людей, кому відомо, що справжнє ім’я Олеся Гончара — Олександр, а  прізвище його — Біличенко. Отже, майбутній письменник народився 3 квітня 1918 року в старовинному козацькому селі Ломівка, що лежало неподалік Катеринослава (нині передмістя м. Дніпро), у родині Терентія і Тетяни Біличенків. Коли Олександру було лише три роки, на Різдво помирає мама. Хлопчик іще не розумів, що неньки не стало. Тож, за спогадами його старшої сестри, коли прийшли на похорон люди, малий Сашко заліз на ліжко і почав пританцьовувати…

Той дитячий танок був  у його малому житті прощанням: з доброю матусею, батьківською хатою… Згодом у родині з’явилася мачуха, мамина двоюрідна сестра, Єфросинія Калинівна. Вона не була схожа на неньку — жорстока та егоїс­тична жінка. Сашка одразу відправили жити на Полтавщину, в слободу Суху, до батьків померлої мами. А над сестрою Олександрою  мачуха весь час знущалася, не дозволяла їй спілкуватися з братом. Та, попри все це, малий Сашко мав щастя зростати у цікавому світі легенд, казок, під впливом української пісні — цей світ створила для дитини бабуся, Пріся Євстафієвна. Жінка була мудрою, доброю, займалася цілительством — лікувала молитвою і словом. Тож і онука виховала з любов’ю до рідної землі, добрих людей.

Олександр Біличенко 1927 року при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар (дівоче прізвище матері, прізвище бабусі та дідуся по матері; ім'я Олесь з'явилося, бо в класі вже був інший Сашко, тому, щоб розрізняти учнів, хлопця записали як Олесь).

Юність

Після школи, Олесь навчався в Українському книжково-газетному технікумі (1933-37), працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського університету. Через багато років письменник згадував:

 «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…»

Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» тощо) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті. 1936 р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися. У червні 1941 р. Олесь Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який став лауреатом республіканської премії ім. Шевченка.

Війна

В яких тільки тяжких вогненних колах побував Олесь Гончар! Автор «Прапороносців» пішов на фронт добровольцем у червні 1941-го й понад рік — із 1942-го до 1943 року — перебу­вав у німецькому полоні. А потім знову воював — до самої перемоги. Його ніби захищала якась небесна сила. Олесь Гончар якось згадував, що його нібито ангел оберігав на фронті:

«Іду в атаку. Навколо хлопці, немов снопи, падають. А мене кулі не беруть. Мабуть, молилися за мене — бабуся або сестра».

За словами самого Олеся, іноді життя йому рятувало особливе чуття, що давало змогу вчасно уникати небезпеки. Ніби невидима сила змушувала покинути місце, де за мить «розквітали» фонтанчики піску від кулеметної черги, або земля диміла від розриву снаряда…

Післявоєнний час

Війну Олес Гончар закінчив старшим сержантом на посаді старшини мінометної батареї. Нагороджений орденами Червоної зірки, Слави 3-го ступеня, трьома медалями «За відвагу». Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім — роману «Прапороносці».

Чарівне село

Багато років брат із сестрою не бачилися, зустрілися вони перед війною,  коли Олександра вийшла заміж.

 «Уже він був студент, приїхав у село Сухе, де виховувався, а бабуся каже: «Твоя сестричка заміж вийшла». А він зауважив: «Хотів би бачити, яка в мене сестра». Дядько й привіз його сюди. І він тоді побачив мене, мого чоловіка і батька», — згадувала сестра.

Та, повернувшись у село, в якому народився,  письменник, мов зачарувався Ломівкою. Згодом вона стала для Олеся Гончара справжньою творчою Меккою — він усе своє життя повертався до сестринської хати, у ці батьківські краї, й ніби збагачувався тутешньою енергетикою. Тривалий час мешкав тут після війни — звідси їздив на навчання до університету. Згодом, у Ломівці, вийшли з-під пера найвідоміші його твори — романи «Прапороносці», «Тронка», «Твоя зоря», «Собор», завдяки яким Гончар здобув славу «наймолодшого українського класика».

Переїзд в Київ

Після війни Олесь публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде» і завершує навчання у Дніпропетровському університеті (1946), згодом переїзжає до столиці.

Багато пишу і публікується на сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Сталінськими преміями, дали тоді Юрій Яновський, Павло Тичина, Олександр Фадєєв, Остап Вишня.

З 1952 по 1959 рік — заступник голови правління, у 1959—1971 роках — голова правління Спілки письменників Української РСР, перший лауреат республіканської премії ім. Шевченка (1962), голова Спілки письменників України (1959—1971), від 1973 року — голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України, у 1971—1986 роках — секретар правління Спілки письменників СРСР , академік НАН України (1978). Герой України (2005, посмертно), Герой Соціалістичної праці (1978). Кандидат у члени ЦК КПРС в 1976—1990 роках. Член ЦК КПУ в 1960—1966 і в 1971—1990 роках. Депутат Верховної Ради СРСР 6—11-го скликань.

У 1959-1971 pоках Олесь Гончар керував Спілкою письменників України. За роман «Людина і зброя» в 1960-му році був нагороджений Державною премією імені Т. Шевченка. Опублікував романи «Циклон» (1970), «Бригантина»(1973), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), у 1989 р. – повісті «Далекі вогнища», «Спогад про океан», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі».

Роман "Собор"

Роман "Собор" (1968) зіграв значну роль в одній з великих політичних інтриг радянської епохи. Тут змішалися висока політика і культурний опір, боротьба за владу і письменницькі амбіції. Гончар на той час отримав чи не всі радянські нагороди, з Ленінською премією включно, навіть став членом Центрального комітету компартії України. За дебютні "Прапороносці" йому свого часу вручили відразу дві (!) Сталінські премії. Але до публікації «Собору» прозі Гончара катастрофічно бракувало сюжетного напруження, дратувала психологічна одномірність персонажів, талант автора загруз в бідній атмосфері соціалістичного реалізму. З одного боку, автор по можливості, більш-менш в межах дозволеного, висловлював свої національні переконання, з іншого - його тексти псувала надмірна заідеологізованість. Він змушений був також врівноважувати потенційно небезпечні "ухили" хвалебними радянськими пасажами.

І раптом Олесь Гончар стає мало не ворогом радянського ладу. А поряд з цим і автором, яким щиро стали захоплюватися читачі. Влада таврувала його "націоналістичні" погляди, до протистояння приєдналися вісокопоставлені чиновники - Петро Шелест, Володимир Щербицький і, нарешті, Леонід Брежнєв, який назвав роман «політично незрілим». Тим часом, "Собор" отримав неймовірну популярність, його передавали з рук в руки, продавали "з-під поли", він мав навіть певний міжнародний резонанс. І справа не в художніх якостях або письменницьку майстерність, а в цензурній забороні. Влада, сама того, зрозуміло, не бажаючи, організувала для Гончара успішну піар-акцію.

Часи незалежності

На сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року Олесь Гончар проголосив результати волевиявлення українців жити у незалежній Україні. У 1993 році Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав О.Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».

Помер О.Гончар 14 липня 1995 р. у Києві, похований на Байковому цвинтарі. Пам'ятник Олесю Гончару відкритий 29 травня 2001 на розі вулиць Михайла Коцюбинського та В'ячеслава Липинського біля входу в парк ім. О. Гончара. Неподалік від цього місця, письменник жив і працював у квартирі 65 в письменницькому будинку «Роліт» (вул. Богдана Хмельницького, 68).

Цікаво:

Переїхавши до Києва, Олесь Терентійович не забував Ломівку, часто гостював у сестри, полюбляв сидіти у старому саду, розмірковувати… У цьому будинку сестра Гончара Олександра так і прожила все життя, й кожному гостю захоплено розповідала про братика, на честь якого власноруч створила музей, який існує досі.

Після виходу в світ роману «Собор» на Олеся Гончара отримав шквал критики. Один із письменників надіслав йому анонімну телеграму з порадою «застрелитися…» Роман був вилучений з літературного процесу.

Одним з ініціаторів відбудови Михайлівського Золотоверхого монастиря був Олесь Гончар, меморіальну дошку якому було відкрито 17 травня 2011 року на будівлі собору.

Пам'ятник Олесю Гончару відкритий 29 травня 2001 на розі вулиць Михайла Коцюбинського та В'ячеслава Липинського біля входу в парк ім. О. Гончара. Неподалік від цього місця, письменник жив і працював у квартирі 65 в письменницькому будинку «Роліт» (вул. Богдана Хмельницького, 68).

[{"ad_code":"","ad_pic":"assets\/uploads\/root\/images\/house2.jpg","date":"","active":"","thumb":"","ad_link":""}]
Теги
Схожi
Археологи знайшли підтвердження існування амазонок
Історія
Археологи знайшли підтвердження існування амазонок
Деякі скелети свідчать про те, що жінки активно користувалися луком і стрілами....
3 березня 1861 року відбулося скасування рабства: цар відмінив кріпацтво
Історія
3 березня 1861 року відбулося скасування рабства: цар відмінив кріпацтво
Кріпацтво було відоме ще з часів Київської Русі, де холопи обробляли князівську чи державну землю і не мали права залишати її собі...
Держархів опублікував особову справу Бандери, яку завела польська поліція під час його першого арешту
Історія
Держархів опублікував особову справу Бандери, яку завела польська поліція під час його першого арешту
Державний архів Івано-Франківської області розпочав публікацію своїх особливо цінних документів на вебсайті у цифровому форматі...
В Бельгії знайшли реліквію зі стародавнього римського міста Помпеї
Історія
В Бельгії знайшли реліквію зі стародавнього римського міста Помпеї
На мармуровій дошці зображені рельєфи, що зображують землетрус, що стався в Помпеях 62 року до нашої ери...
В Амазонії знайшли стародавнє місто, яке змінює уявлення про історію
Історія
В Амазонії знайшли стародавнє місто, яке змінює уявлення про історію
У джунглях Амазонії знайшли величезне стародавнє місто, яке протягом тисяч років ховалося у пишній місцевій рослинності...