Вікторіанська епоха

20 червня 1837 року королевою Великобританії і Ірландії стала 18-літня Александріна Вікторія. Її 63-літнє правління важається часом найвищого розквіту британської держави, піднесенням її економічного розвитку та добробуту суспільства, розквітом культури та мистецтв.

Незважаючи на те, що Вільгельм IV почав правити у 65-літньому віці й пробув на престолі лише 7 років, він здійснив ряд важливих реформ — відмінив у всій Британській імперії рабство і став останнім королем, який проти волі парламенту мав право призначати прем'єр-міністра. Парламент того часу був більш представницьким, ніж раніше, а закони 1867 і 1884 років надали виборче право практично всім чоловікам. Незважаючи на те, що королева користувалась в суспільстві великою повагою, її вплив на уряд був мінімальним — Вікторіанська епоха стала періодом формування політично більш організованих партій, які діють і нині, а фігура монарха ставала дедалі більше даниною традиції, втрачаючи свою вагу.

На внутрішню політику Британії великий вплив мала ситуація в Ірландії, яку в 1845 році охопив небувалий голод із-за епідемії картопляного гриба і протекціоністських британських торгових законів. Смерть до півтора мільйона чоловік, еміграція і зубожіння населення зумовили прийняття «Закону про вільну торгівлю», який став частиною загальної тенденції створення відкритого, заснованого на конкуренції суспільства. Це привело до більш інтенсивного промислового, культурного, політичного і наукового розвитку країни і, зокрема, дало досить спокійно пережити період революцій, які охопили Європу в 1840-х роках.

Протягом періоду реформ 1850-х зовнішньополітична ситуація для Великобританії складалась відносно спокійно. За час правління Вікторії країна фактично уникла великих воєн і конфліктів, що також сприяло економічному розвитку. Навіть Кримська війна 1854-56 років, коли Британія з Францією виступили проти посилення імперських позиції Росії на Балканах, виявилась локальним конфліктом. Основні її зовнішньополітичні зусилля були зосередженні на Сході (Опіумні війни з Китаєм і завоювання Індії) і Африці, значна частина якої опинилася під владою Британії. Найсуттєвішими її завоюваннями цього періоду став Єгипет з Суецьким каналом. Одночасно деякі давні колонії Британії отримали право на створення власних урядів, при тому, що Вікторія і далі лишалась главою Австралії, Нової Зеландії і Канади.

Життєрадісна 19-річна дівчина, яка зійшла в 1837 році на британський престол, навряд чи могла передбачити, які асоціації буде викликати її ім'я сотню років потому. І хоча вікторіанська епоха була далеко не найгіршим часом в британській історії — література розквітала, економіка і наука бурхливо розвивались, колоніальна імперія досягла піку своєї могутності, — проте чи не перше, що спадає на думку, коли чуєш ім'я цієї королеви — «вікторіанська мораль».

Нинішнє ставлення до цього феномену в кращому випадку — іронічне, частіше — відверто негативне. В англійській мові слово «Victorian» досі є синонімом для понять «святенницький», «лицемірний». Хоча епоха, названа ім'ям королеви, була мало пов'язана з її особистістю. Соціальний символ «Її Величність королева Вікторія» позначав не її особисті погляди, а базові цінності часу — монархію, церкву, сім'ю. І цінності ці постульовані були ще до того, як на Вікторію була покладена корона.

Період її правління (1837-1901 роки) для внутрішнього життя Англії був часом спокійного перетравлення після грандіозного обжерства. Попередні століття були наповнені революціями, бунтами, наполеонівськими війнами, колоніальними загарбаннями. Та й щодо власне моралі — британське суспільство в попередні часи аж ніяк не відрізнялось надмірною строгістю моральності і манірністю поведінки. Англійці знались на радощах життя і віддавались їм цілком нестримно — за винятком не дуже тривалого періоду існування в країні потужного пуританського руху (який на час перетворив Англію на республіку). Але з відновленням монархії настав тривалий період неабиякого послаблення моралі.

Передуючі Вікторії покоління Ганноверів вели вельми розпусний спосіб життя. Наприклад, король Вільям IV, дядько Вікторії, не приховував, що у нього було десять незаконних дітей. Георг IV також мав славу ловеласа (незважаючи на те, що обхват його талії досягав 1,5 метра), алкоголіка, до того ж увігнав королівський будинок у величезні борги.

Престиж британської монархії був у той період як ніколи низьким — і про що б сама Вікторія ні мріяла, час штовхав її до принципово іншої стратегії поведінки. Не вона вимагала від суспільства високої моральності — суспільство вимагало цього від неї. Монарх, як відомо — заручник свого становища. Але ж були причини вважати, що вона успадкувала надзвичайно пристрасний темперамент Ганноверів. Так, Вікторія колекціонувала зображення оголеної чоловічої натури. Одну картину навіть подарувала чоловікові, принцові Альберту — і більше ніколи нічого подібного не робила.

У 1840 році вона вийшла заміж за Альберта Саксен-Кобург-Готського. Чоловік їй дістався цілком відповідний віянням часу. Альберт дотримувався настільки пуританських поглядів, що «відчував фізичне нездужання при простій думці про подружню зраду». У цьому він був прямою протилежністю своїм найближчим родичам: батьки розлучились; батько, герцог Саксен-Кобург-Готський Ернст I, був просто феєричним бабієм, який не пропускав ні спідниці — так само як і брат Альберта, герцог Ернст II.

Вікторіанський кодекс поведінки — це декларація всіх мислимих чеснот. Працьовитість, пунктуальність, помірність, хазяйновитість... Насправді, всі ці принципи ніхто не підраховував і не формулював. Найкоротший виклад їх суті міститься, як не дивно, в романі американки Маргарет Мітчелл «Віднесені вітром»: «Від вас вимагають, щоб ви робили тисячі якихось непотрібних речей тільки тому, що так робилось завжди».

Звичайно, уявлення про те, що «так робилось завжди» було брехнею. Але в будь-якому суспільстві, раптово охопленому боротьбою за моральність, погляд на минуле набуває «китайського акценту»: історія представляється не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути.

Останній день в старому домі (1862), Роберт Брайтвейт Мартіно

Особливо жорстоких гонінь вікторіанства зазнала чуттєвість. Чоловіки і жінки повинні були забути, що у них є тіло. Єдиними його ділянками, які дозволялось відкривати в будинку, були кисті рук і обличчя. На вулиці чоловік без високого стоячого комірця і краватки, жінка без рукавичок вважались голими. Вся Європа вже давно застібала штани на ґудзики, і тільки в Англії користувались мотузочками і шнурками.

Існувала величезна кількість евфемізмів, наприклад, називати руки і ноги інакше, ніж «кінцівками» було дуже непристойно. Про почуття та емоції писали і говорили переважно мовою квітів. Вигин шиї підстреленої пташки на натюрморті сприймався так само, як зараз еротична фотографія (не дивно, що запропонувати за обідом жінці пташину ніжку вважалося грубістю).

За святковим столом дотримувались принципу «поділу статей»: по закінченні трапези жінки виходили, а чоловіки залишались викурити сигару, пропустити стаканчик портвейну і поговорити. До речі, звичай залишати компанію не прощаючись («піти по-англійськи») дійсно існував, проте в Англії казали «піти по-шотландськи» (в Шотландії — «піти по-французьки», а у Франції — «піти по-російськи»).

Мода 1889 року

Відкриті прояви симпатії між чоловіком і жінкою категорично заборонялись. Правила повсякденного спілкування рекомендували подружжю при сторонніх звертатись один до одного офіційно (містер такий-то, місіс така-то), щоб моральність оточуючих не страждала від грайливості тону. Вершиною розв'язності вважалась спроба заговорити з незнайомою людиною.

Слово «кохання» табуювалось повністю. Межею відвертості в освідченнях був пароль «Чи можу я сподіватись?» з відповіддю «Я повинна подумати».

Залицяння складались з ритуальних бесід і символічних жестів. Приміром, знаком приязні був милостивий дозвіл молодій людині нести молитовник юної леді після повернення з недільної служби.

Дівчина вважалась скомпрометованою, якщо бодай на хвилину залишалась наодинці з чоловіком. Вдівець змушений був або роз'їжджатися з дорослою незаміжньою дочкою, або наймати в будинок компаньйонку — в іншому випадку його запідозрили б у кровозмішенні.

Дівчатам не годилось знати нічого ні про секс, ні про народження дітей. Не дивно, що перша шлюбна ніч нерідко ставала для жінки трагедією — аж до спроб суїциду.

Вагітна жінка являла собою видовище, яке безмірно ображало вікторіанську мораль. Вона закривалась в чотирьох стінах, приховувала «ганьбу» від себе самої за допомогою сукні особливого покрою. Борони боже згадати в розмові, що вона «pregnant» — тільки «in interesting situation» або «in happy waiting».

Вважалось, що хворій жінці краще померти, ніж дозволити лікарю-чоловіку чинити над нею «ганебні» медичні маніпуляції. Лікарські кабінети були обладнані глухими ширмами з отвором для однієї руки, щоб медик міг визначити пульс або торкнутись до лоба пацієнтки для виявлення жару.

Поступово згасаючи (1858), Генрі Піч Робінсон

Статистичний факт: у 1830-1870 роках близько 40% англійок залишались незаміжніми, хоча нестачі в чоловіках не спостерігалось. І справа тут не тільки в труднощах залицяння — справа впиралась ще й в станово-групові забобони: поняття мезальянсу (нерівного шлюбу) було доведене до абсурду.

Хто кому пара і не пара — вирішувалось на рівні складної алгебраїчної задачі. Так, з'єднати узами шлюбу нащадків двох аристократичних родин міг завадити конфлікт, що трапився між їхніми предками в XV столітті. Процвітаючий сільський торговець не смів видати свою дочку за сина дворецького, оскільки представник «старших панських слуг» навіть без гроша за душею на соціальних сходах стояв незмірно вище за крамаря.

Втім, суворі вікторіанські правила впроваджувались в англійське суспільство лише до рівня нижніх прошарків середнього класу. Простий люд — селяни, фабричні робітники, дрібні торговці, моряки і солдати — жили зовсім інакше. Це у вищому суспільстві діти були безневинними янголятами, яких треба було всіляко оберігати від світу — діти з нижчих соціальних верств починали працювати на шахтах та фабриках вже в 5-6 років. Що вже говорити про інші сторони життя. Про всілякі політеси у статевих відносинах простий люд і не чув.

Втім, і у вищому суспільстві все було не так просто. По ньому ходили справжні еротичні і порнографічні літературні твори на кшталт «My Secret Life». Існував навіть порножурнал «The Pearl». Адже вікторіанський кодекс поведінки насправді вимагав не відсутність у людини гріхів — головне було, щоб про них не було відомо в суспільстві.

Незважаючи на те, що період правління Вікторії став часом безпрецедентних змін у Великобританії - зміцнення позицій середнього класу привели до поширення в суспільстві основних його цінностей — працелюбності, пунктуальності, тверезості, економності, які декларувала королева Вікторія. У шлюбі вона народила дев'ятьох дітей і по смерті чоловіка у 1861-у тривалий час була в траурі, після чого своє життя повністю підпорядкувала сім'ї, чим вигідно відрізнялась від двох своїх попередників на троні. Це справило сильний вплив на більшу частину аристократії, яка відмовилась від скандального і показного стилю життя, і на суспільство вцілому, в якому утвердились патріархальні порядки, гіпертрофовані сімейні цінності, поширились жорстокі фізичні покарання, надмінна стриманність у поєднанні з лицемірством і святенництвом.

У 1876 році Вікторія стала імператрицею Індії, а у 1887-у Британська імперія відсвяткувала золотий ювілей її правління за участю 50 королів і принців. Вона правила 63 роки — більше, ніж будь-хто з британських монархів і царствуючих королев у світі, і в ці роки Британія пережила період свого промислового, культурного, політичного, наукового та військового розквіту. Шлюби дев'яти дітей Вікторії з представниками королівських і знатних родин зміцнили зв'язки між династіями Європи і принесли Вікторії прізвисько «Бабуся Європи» — серед її нащадків королева Великобританії Єлизавета II, король Норвегії Гаральд V, король Швеції Карл XVI Густав, королева Данії Маргрете II, король і королева Іспанії Хуан Карлос I та Софія, російська імператриця Олександра Федорівна (дружина Миколи II).

Зі смертю королеви Вікторії 22 січня 1901 року перервалась Гановерська династія на британському престолі. Її син і спадкоємець Едвард VII по батьківській лінії належав до Саксен-Кобург-Готської (зараз — Віндзорської) династії і практично не допускався матір'ю до державних справ; період його правління відомий як Едвардіанська епоха.