[]

Український Дон Кіхот: смерть «радянського націоналіста» Миколи Скрипника

Український Дон Кіхот: смерть «радянського націоналіста» Миколи Скрипника

7 липня 1933 року в своєму робочому кабінеті застрелився нарком освіти Микола Скрипник. Просто після ранкового засідання політбюро ЦК КП(б)У, на якому його вкотре звинуватили в націоналізмі і вимагали «справжнього» покаяння за допущені «помилки» у здійсненні національної політики. Цей акт ознаменував собою цілковитий крах проукраїнської національної політики більшовиків, символом якої і був Микола Скрипник на усіх своїх посадах в Україні з 1918 року.

Один із провідних більшовиків, який брав активну участь у Жовтневому перевороті, Микола Скрипник за наполяганням Володимира Леніна був відряджений до України після проголошення радянської УНР. Там він був призначений народним секретарем у справах праці, а вже з березня 1918 року — головою Народного секретаріату (уряду). Як на цій посаді, так і на інших, які він обіймав протягом наступних років (очолював наркомати держконтролю, внутрішніх справ, юстиції, освіти, обіймав посаду Генерального прокурора УСРР) Микола Скрипник стояв на сторожі українських інтересів і перетворився на символ лояльної до українців національної політики більшовиків. Найбільшого впливу йому вдалося досягти на посаді Наркома освіти, яку він займав з лютого 1927-го по лютий 1933 року.

Здійснювана під керівництвом Скрипника політика українізації мала значні успіхи. Навіть після початку репресій проти української інтелігенції, старт яким дала «справа СВУ», йому вдалося не лише не згорнути, а навіть посилити українізаційні процеси. «Скрипниківська українізація» певною мірою послабила спротив колективізації та іншим заходам більшовицької влади, однак ліквідувати його не могла — Україна й далі залишалась головним осередком спротиву розпочатому у 1929 році другому комуністичному штурму. Мало того, сама по собі така українізація виходила за відведені їй Кремлем межі, оскільки не стільки формувала лояльність українців до більшовицького уряду, скільки стверджувала окремішність українського народу.

Доки в триваючому упокоренні України це було меншим злом, у Кремлі його терпіли — Йосиф Сталін на прикладі 1919 року добре пам'ятав до чого може призвести поєднання національного та соціального чинника у спротиві більшовицькій політиці і намагався уникнути схожої ситуації, за якою повстанський потенціал України міг реалізуватися повною мірою. Але після того, як терор голодом унеможливив масовий спротив українського суспільства настала черга зміни курсу в національній політиці.

на фото: XIV партконференція, квітень 1925 року. Н. А. Скрипник праворуч від І. В. Сталіна.

Старт боротьбі з «петлюрівською українізацією» було дано постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 року. Однак, як свідчать документи, «цапи-відбувайли» були визначені не відразу й Скрипник певний час був поза підозрою. Здавалося, що основний удар як вищезгаданою постановою, так і під час лютневого 1933 року пленуму ЦК КП(б)У спрямовувався проти колишніх боротьбистів — Панаса Любченка та Андрія Хвилі. Відразу після пленуму Любченко відправився до Москви з ретельним обґрунтування власної «невинуватості» і звинуваченнями Скрипника, а його аргументи, викладені в листі до Сталіна у лютому 1933 року, стали основою для звинувачення Наркома освіти в націонал-ухильництві.

 

 

Наприкінці лютого Скрипника було знято з посади Наркома освіти і з цього часу національно-культурне будівництво в Україні, яке раніше ставили у приклад іншим радянським республікам, стало об'єктом посиленого «очищення» та пошуку винних за катастрофу на селі. Відмовившись у січні 1933 року під тиском обставин від другого комуністичного штурму та наголосивши на тому, що «саме помилки й промахи, допущені КП(б)У в здійсненні національної політики, стали однією з головних причин прориву 1931-1932 рр.», Кремль намагався зняти з себе провину за нищення українського села і домогтись бажаної уніфікації національно-культурних процесів.

Ні самому Скрипнику, ні його прихильникам не надавалася можливість якось пояснити свої дії. Вони були відрізані від засобів масової інформації та й самі не бажали йти проти лінії ЦК ВКП(б), а тим більше публічно дискутувати питання національної політики. Скрипник добре розумів несправедливість звинувачень у націоналізмі і знав, що насправді призвело до голоду. За спогадами сучасника на питання, чому він не бореться за правду, Скрипник рішуче заявив: «Не можна! В цьому вся суть. Це нанесе великої шкоди партії. Не всю правду можна сказати зараз партії та народу. Це може призвести до розколу, до катастрофи. Це озброїть ворогів і багатьох відштовхне від нас». Але водночас він і не став активним учасником кампанії боротьби проти «українського націоналізму», не зрадив людей, з якими тривалий час плідно співпрацював, не погодився вже навесні 1933 року на посаду генерального прокурора СРСР, проти введення якої він категорично виступав.

на фото«Піонер більшовизму в Україні тов. М. О. Скрипник разом з іншими піонерами». Світлина з «Універсального журналу». 1929 рік

Отримавши вказівки з Москви, новий фактичний керівник України Павло Постишев з червня всіляко намагався схилити Скрипника до принципового визнання допущених помилок. 10 червня він виступив із промовою на червневому пленумі КП(б)У, у якій висунув Скрипнику звинувачення у покриванні «національних ухильників», «шкідників» і «контрреволюціонерів» у Наркоматі освіти. Серед антискрипниківських аргументів пролунав і закид у підтримці використання літери «ґ», яка, мовляв, служила «польським панам», бо допомагала відокремити українську мову від російської.

 

 

27 червня врятований від вже майже оголошеної у лютому обструкції Андрій Хвиля теж публічно виступив проти скрипниківської політики в мовознавстві та заявив, що такого роду національний ухил спричинився до труднощів влади у заготівлі зерна:

«Основна причина помилок у кампанії хлібоздачі минулого року в тому, що в багатьох партійних організаціях України не було належної більшовицької пильности й непримиренности до ворожих елементів, які, користуючись з цього, шкодили нам на всіх дільницях нашого будівництва. […] А наш Наркомос не тільки не викрив шкідництва, а навпаки — потурав шкідницьким елементам. Ще гірше, що сам нарком освіти тов. Скрипник давав змогу цим елементам прикриватися його виступами в питаннях мовознавства. […] Тов. Скрипник не міг не знати, що він сам став на шлях відчуження української мови від російської та наближення її до польської».

 

 

Незважаючи на такі звинувачення, змусити Скрипника до визнання принципової неправильності здійснюваного ним курсу повною мірою не вдалося: хоча він й відзначав, що у його роботі було чимало недоліків, проте принципів своїх не зрадив. Чотири рази у резолюціях політбюро ЦК КП(б)У звучала пропозиція колишньому наркому освіти написати покаянного листа та всі документи, які Скрипник подавав на розгляд керівництва КП(б)У, не задовольняли Постишева, котрий потрібного «зізнання» отримати так і не зміг.

3 липня 1933 року, отримавши третього такого листа Скрипника та ще не опрацювавши його, члени політбюро ЦК КП(б)У ухвалили рішення про проведення 7 липня широкого зібрання харківського активу, на якому мав виступити секретар (з лютого 1933) ЦК КП(б)У Микола Попов з доповіддю «Про націоналістичні ухили в лавах української організації та про завдання боротьби з ними». Очікувався також виступ Скрипника з покаянням, лист-статтю якого збиралися опублікувати саме до цих зборів. Оскільки наступного дня виявилося, що нове «зізнання» не задовольняє Постишева, то 5 липня політбюро останній раз запропонувало Скрипнику усе-таки написати листа. При цьому у постанові зазначалося, що в основі такого зізнання «мають бути положення, висунуті тов. Постишевим». Водночас було наголошено, що зібрання харківського активу відбудеться у будь-якому разі.

6 липня «Вісті ВУЦВК» опублікували статтю Панаса Любченка, у якій відверто наголошувалося на тому, що саме Скрипник відповідальний за «куркульський український націоналістичний» саботаж у мовознавстві, літературі та історичній науці. Саме такого роду визнання колеги по політбюро ЦК КП(б)У, членом якого ще залишався Микола Скрипник, очікували від нього. Але після того, як вранці 7 липня 1933 року на засіданні політбюро його члени в черговий раз накинулися на Скрипника, вимагаючи покаяння, він зрозумів, що вже нічого змінити не можна і після засідання покінчив життя самогубством. За спогадами першого ректора відновленого Харківського університету Якова Блудова, помираючи на руках Косіора, він просив вибачення тільки за цю — справжню — свою помилку.

 

Самогубство Скрипника зірвало наміри Кремля влаштувати показове цькування колишнього наркома освіти на найближчому пленумі ЦК КП(б)У, що передбачало також визнання Скрипником власних помилок. Однак загалом воно не змінило впровадження нового курсу більшовицької національної політики, хоча певним чином і загальмувало його.

У листопаді 1933 року на пленумі ЦК КП(б)У з ретельно відредагованою особисто Сталіним промовою з питань національної політики виступив генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор. Рішенням пленуму саме український націоналізм, на відміну від означеного раніше великодержавного шовінізму, було визнано основною небезпекою в національному питанні в Україні. І хоча певні коливання в національній політиці і надалі нерідко відбувалися, по суті вона залишалася незмінною до останніх днів існування СРСР. Водночас усе життя та діяльність і навіть смерть відданого більшовика Миколи Скрипника вплинули на те, що відверто асиміляційний курс в Україні комуністичний Кремль вважав неможливим.

Скрипник не тільки відігравав велику роль у партійному керівництві, бувши з 1920 р. членом ЦК КП(б)У і кандидатом у члени (з 1923 р.), а з 1925 р. членом Політбюро, брав активну участь в організації Комінтерну, а і був директором Українського інституту марксизму-ленінізму, головою Українського товариства істориків-марксистів (з 1928 р.), а 1929 р. став дійсним членом УАН.

на  фото: Пам'ятник Миколі Скрипнику. Харків, 1973 рік

До революції 1917 року він ішов цілковито в течії російського більшовизму і з українським визвольним рухом зустрівся, щойно прибувши з доручення Леніна до України.

Розуміючи вагу національного питання, він, одначе, як послідовний ленінець, понад усе ставив ідею світової пролетарської революції, яка, на його думку, мала принести справедливе розв'язання всіх соціально-політичних питань, у тому числі й національних.

Але в практичній діяльності Скрипник наразився на вороже ставлення чужинецької за національним складом (особливо в її керівництві) КП(б)У до всього українського, трактованого нею як «контрреволюційне», і повів боротьбу проти нігілізму («люксембурґіянства») в національному питанні, зокрема проти тодішніх керівників КП(б)У Е. Квірінґа і Д. Лебедя, автора теорії боротьби двох культур. По усуненні їх з Української СРР Скрипник став ініціатором запровадження українізації.

Особливо велику діяльність у цій ділянці він розгорнув, ставши народним комісаром освіти, якому тоді підлягали всі галузі культурного будівництва. Під його керівництвом була завершена українізація преси, початкового і середнього шкільництва, значною мірою було українізоване викладання у вищій школі. Крім того, Скрипник скликав у 1927 році всеукраїнську (з участю вчених і з-поза УСРР) правописну конференцію, внаслідок якої був опрацьований т. зв. «скрипниківський» правопис, затверджений у 1928 р., який усував русифікаційні впливи з української мови.

Незламний більшовик, один із лідерів ленінської партії, учасник жовтневого перевороту 1917 в Петербурзі. Саме таким він постає зі сторінок автобіографії, написаної 1921 року для так званої партійної чистки.

Але про дещо він волів не писати. Якраз це "дещо" й відрізняло його від соратників, змушувало гнути антипартійну лінію, йти проти течії, дуже добре усвідомлюючи масштаби небезпеки.

Примирити національні почуття з вірністю ідеям світової революції й пролетарського інтернаціоналізму ніяк не виходило. Як і багатьох у тому поколінні, Миколу Скрипника вочевидь виснажувала внутрішня роздвоєність.

Анатоль Петрицький, один із кращих тодішніх живописців, зробив у двадцяті роки серію портретів митців та культурних діячів.

Зображуючи Скрипника, надав йому виразної схожості з Дон Кіхотом. Гострі риси обличчя, плекана клиноподібна борідка, самозаглибленість, якась старосвітськість у стильному вбранні…

Художник представляє людину, що заблукала в своєму часі, не змогла примирити з епохою власні цінності.

[{"ad_code":"","ad_pic":"assets\/uploads\/root\/images\/house2.jpg","date":"","active":"","thumb":"","ad_link":""}]
Теги
Схожi
Як росія робила з українців рабів: річниця закріпачення України імперськими колонізаторами
Історія
Як росія робила з українців рабів: річниця закріпачення України імперськими колонізаторами
14 травня 1783 року указом російської імператриці Катерини II закріпачено селян Лівобережжя та Слобожанщини...
8-ма річниця Битви за Одесу: 2 травня 2014 року росія вперше зробила спробу захопити місто
Історія
8-ма річниця Битви за Одесу: 2 травня 2014 року росія вперше зробила спробу захопити місто
В цей день зійшлися сили мирних громадян українського міста Одеса і сепаратистські угруповання та заслані російські провокатори. Битва була не на життя, а на смерть...
8 років одному з найвідоміших українських мемів - візитка Яроша
Історія
8 років одному з найвідоміших українських мемів - візитка Яроша
Сьогодні вісім років, як з'явився один з найвідомійших постмайданних мемів - «візитка Яроша»...
19 квітня - дата першої анексії Кримського півострову імперською росією
Історія
19 квітня - дата першої анексії Кримського півострову імперською росією
19 квітня 1783 року, через кілька днів після зречення престолу хана Шахін Герая, імператриця Катерина II підписала «Маніфест про анексію Кримського півострова...
Перша Конституція в світі з'явилася понад 300 років тому і була українською
Історія
Перша Конституція в світі з'явилася понад 300 років тому і була українською
16 квітня 1710 року, на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річки Дністер була прийнята перша в світі Конституція...