Українська Народна Республіка: предтеча незалежності або життя між двох імперій
104 роки тому, у лютому 1918 року, відбулася історична подія в житті українського народу - Україна перестає бути Малоросією і оголошує всьому світові про свою незалежність. Саме цій визначній події Український Дощ присвячує даний огляд.
Історичні передумови
В лютому 1917 року в Російській імперії відбулася революція і повалення самодержавства. Безпосереднім поштовхом до цієї революції стала Перша світова війна, яка загострила проблеми воюючих держав, призвели до розорення та загального зубожіння значних мас населення імперії, поглибила соціально-економічні труднощі та викликали масовий страйковий рух.
Для України (тоді ще Малоросії), крім попередніх передумов, був ще й гніт шовіністичної політики національного гноблення. В Україні діяв Емський указ 1876 р., за яким заборонявся розвиток української культури. Царські власті переслідували українську мову, не дозволяли вести нею викладання в школах і користуватися в адміністративних установах. Не можна було видавати українською мовою газети, журнали, книги, ставити вистави та ін.
Посилення національного гніту викликало пожвавлення національного руху, проявами якого були, зокрема, всеукраїнська маніфестація з нагоди відкриття 30 серпня 1903 р. в Полтаві пам’ятника І. Котляревському; вшанування у 1903 р. в Києві 35-річчя діяльності М. Лисенка та І. Нечуя-Левицького; видання в 1903 р. в Петербурзі книги Михайла Грушевського «Нарис історії українського народу».
Революція в Росії за своїм соціально-економічним змістом була буржуазною. Її мета – повалити царське самодержавство, встановити демократичну республіку, ліквідувати поміщицьке землеволодіння. Революція в Україні – була за своїм змістом визвольною боротьбою, мета якої – незалежність і українська державність.
У 1917 р. український народ одержав історичний шанс звільнитися від іноземної залежності й створити власну соборну демократичну державу.
Отже , 2 березня 1917 p. коли у Петрограді було створено Тимчасовий уряд, який визнав себе правонаступником царського уряду і звичайно прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, зокрема і над Україною, в Україні Тимчасовий уряд передав владу губернським комітетам на чолі з комісарами. Крім органів Тимчасового уряду, майже одразу виникли інші структури влади – Ради робітничих і солдатських депутатів, провідну роль у яких відігравали російські меншовики, есери, більшовики.
Але третім центром влади і носієм ідеї національного відродження України стала Українська Центральна рада (УЦР), яка була створена майже негайно - 7 березня 1917 р. Ця оперативність і швидкість реагування чітко показує наскільки сильно українці чекали цього шансу, як «наболіло» і назріло це бажання свободи. В країні був розвинений національний рух, швидко створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася культура.
Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію і еволюціонувала від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної державної незалежності.
Цікаво, що термін “Українська революція” був уведений в обіг самими учасниками подій. Це визначення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка та інших діячів доби. Радянська історіографія старанно викорінювала цю дефініцію та поширювала свої поняття – “Велика Жовтнева соціалістична революція” та “Громадянська війна”. Усе, що не вписувалося в рамки “генеральної лінії партії”, подавалося як “контрреволюційне” та “буржуазне”.
Доба Української Центральної Ради (березень 1917–квітень 1918)
Перший етап Української революції розпочався відразу після перемоги російської Лютневої революції у Петрограді. В цей час у Києві було створено національний представницький орган – Українську Центральну Раду (УЦР). Після Всеукраїнського національного конгресу вона з київської організації перетворилася на загальноукраїнську, яка протягом цих буремних часів прийняли декілька доленосних документів, що вплинули на подальший розвиток українського самовизначення. Це були чотири Універсали Української Народної Республіки.
У І Універсалі (10 червня 1917 р) УЦР декларувала проголошення автономії України у складі Росії; визначала, що головним джерелом влади в країні є український народ. Автономна Україна мала включати території, де українці становлять більшість населення. Це важлива історична подія: Україна вперше більш ніж за 300 років (від часів Переяславської ради та розподілу України угодою про «Вічний мир» між Московією і Р. Посполитою), перестала бути об'єктом і стала суб'єктом. Вона не бажала більше називатися принизливим словом Малоросія і заявила про свої права.
Прийняття Першого Універсалу змусило Тимчасовий уряд вислати до Києва свою делегацію в складі міністрів Терещенка та Церетелі. Пізніше до них приєднався міністр юстиції Керенський. З українського боку участь в переговорах брали: Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра. Результатом стало визнання Центральної Ради крайовим органом управління в Україні. Шовіністичні кола Росії були шоковані «нахабством» українців — Першим Універсалом. Тимчасовий уряд та преса наввипередки змагалися у звинуваченнях України у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту» та інших смертних гріхах.
Тимчасовий уряд Росії почав давити, "торгуватися". вимагати, залякувати і домігся правок і узгодження II Універсалу, в якому визнавалося право України на автономію, а УЦР та Генеральний секретаріат — органами державної влади в Україні. Натомість, УЦР змушена була погодитися на те, що остаточно питання про форму автономії буде вирішено Всеросійськими Установчими зборами та визнати, що Україна не претендує на повну державну незалежність.
ІІ Універсал (3 липня 1917) Центральної Ради став певним кроком назад, компромісом із Тимчасовим урядом. Проголошував, що остаточно форму автономії України буде вирішено Установчими зборами Росії. II Універсал неоднозначно сприйнятий українцями. Чимало з них розцінили його як зраду, назвавши «другим Переяславом». Гострій, почасти справедливій, критиці піддав його лідер українських націоналістів Микола Міхновський. Більше користі з українсько-російського договору (а саме таким були II Універсал у поєднанні з Декларацією ТУ) отримали росіяни. Визнаючи право українців на автономію, Тимчасовий уряд, не давав їм нічого зверх того, що вони вже і без його благословення здобули. Більше того, УЦР навіть відмовилася від певної свободи дій. А після захоплення в Петрограді влади більшовиками надії на демократичний устрій Росіївзагалі розвіялися.
Тоді було оголошено ІІІ Універсал (7 листопада 1917 р). Українська Центральна Рада (УЦР) проголосила створення Української Народної Республіки (УНР). "Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів", "маючи силу й власть на рідній землі, ми тою силою і властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й усеї Росії", – говорилося в документі.
Вперше в ІІІ Універсалі УЦР визначила територіальні межі української автономії. Визначення державної приналежності земель відбувалося на основі етнічного принципу – там, де більшість населення складали українці, визнавалась їхня державна приналежність до УНР.
Основну роль у розробці стратегії УЦР відігравав М. Грушевський. У своїх публіцистичніх статтях "Вільна Україна", "Якої ми хочемо автономії та федерації", "Хто такі українці і чого вони хочуть", "Звідки пішло українство і до чого воно йде", опублікованих у 1917 р., головною метою Грушевський поставив вимоги національно-територіальної автономії для України і перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку. Таким чином, М. Грушевський розумів федералізм не як основне заперечення незалежності української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим і реальним налагодити національно-державне життя України.
Проголошення ІІІ Універсалу юридично оформлювало віковічну мрію українського народу про створення власної держави, яка отримала назву Української Народної Республіки.
Проте в реалізації накресленої III Універсалом програми уряд УНР не виявив ні послідовності, ні рішучості. Помилки УЦР у сфері державотворення, у вирішенні соціально-економічних питань викликали розчарування народних мас. Цим, зрештою, скористалися більшовики, які, використовуючи свої демагогічні гасла "земля - селянам, фабрики – робітникам, мир – народам", здобували все більшу популярність. Невдалою виявилася і політика УЦР у фінансовій та промисловій сферах. Брак коштів був катастрофічний, а і часу було обмаль: проголошення Української Народної Республіки викликало невдоволення більшовицького уряду Росії в Петрограді і він не заставив себе чекати: 22 грудня 1917 року червоногвардійські загони під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка, надіслані російським урядом, окупували український Харків.
24 грудня року більшовики відкрили у завойованому місті альтернативний Всеукраїнський з'їзд рад, що проголосив утворення Радянської Української Народної Республіки зі столицею у Харкові як автономії радянської Росії. 17 грудня 1917 року керівний орган цього утворення — Центральний виконавчий комітет на чолі з Юхимом Медведєвим — видав маніфест про скинення влади Центральної Ради, скасував заборону на вивіз українського хліба до Росії, встановлену українським урядом, і офіційно закликав Раду народних комісарів на допомогу. 7 січня 1918 року 30-тисячна російська більшовицька армія виступила на Київ.
Почалась перша україно-радянська війна.
Після окупації більшовиками Харкова, український уряд звернувся до міжнародної спільноти з нотою, в якій заявив, що здійснюватиме міжнародні відносини незалежно від Росії.
У ці тривожні дні Центральна рада приймає свій останній, IV Універсал, яким УНР оголошує незалежність України. Це був документ, в якому УНР проголошувалася «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу».
У ніч на 22 січня 1918 р. М. Грушевський оголосив IV Універсал. У ньому говорилося: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки, – власть у ній буде належати тільки народові України..." Проголошувалося також, що влада в Україні належатиме тільки ЇЇ народові, від імені якого виступатимуть українські Установчі збори. До їх зібрання мала правити Українська Центральна рада та її виконавчий орган, який отримав назву Рада Народних Міністрів.
Прийняття IV Універсалу стало визначною подією в житті українського народу. Тривалий шлях боротьби завершився логічним результатом – проголошенням незалежності. Хоча в той час не вдалося відстояти самостійну українську державу і сприятлива нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV Універсалу Центральної ради.
Отже,
22 січня 1918 року Українську Народну Республіку проголосили незалежною державою.
Згодом, УНР пройшла три основних етапи – Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським, Гетьманат Павла Скоропадського і Директорія під управлінням спочатку Володимира Винниченка, а потім Симона Петлюри. Розглянемо кожний з них.
Доба Гетьманату (квітень–грудень 1918)
Постійні атаки більшовиків примусили лідерів УНР шукати могутніх союзників за кордоном. На мирних переговорах у Бресті-Литовському 27 січня 1918 р. було підписано договір, в якому Українська Народна Республіка з одного боку, та Німецька імперія, Австро-Угорщина, Османська імперія і Болгарське царство з другого, уклали сепаратний Брест-Литовський мирний договір. Україна визнавалася незалежною державою. Але потім було Січневе повстанні, організоване більшовиками, кривавий бій під Крутами, Літківській бій, взяття більшовиками Києва...І врешті решт, 09.02.1918 — Українська Центральна Рада змушена була підписалти Берестейський договір, яким Україну як незалежну державу було визнано державами Четверного союзу та РРФСР.
Радянська Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду і громад, установ УНР, укласти з нею мирний договір. В порушення домовленостей з РРФСР у березні у Харкові проголошується створення сателітної УСРР. (як це знайомо, правда?)
УНР в рамках Берестейських домовленностей запрошує до Києва німецькі війська для утримання поряду в безпеки. Алек УЦР не змогла реалізувати проголошених в Універсалі положень і 29 квітня 1918 р. у Києві був здійснено Гетьманський переворот на чолі з Петром Скоропадським.
Здобувши владу, гетьман Павло Скоропадський скористався нетривалим мирним періодом для зміцнення основ української державності. В період Гетьманату була розбудована дієва регіональна адміністрація. Вона контролювала найбільшу за весь час Української революції територію, а також вела перемовини про входження до складу Української Держави Криму та Кубані. Українська Держава була визнана 30 країнами.
За гетьмана в Україні було відкрито Кам’янець-Подільський університет, засновано Академію наук, закладено основи Української автокефальної православної церкви, здійснено інші важливі починання. Амбітна військова реформа не була завершена через несприятливу зовнішню та внутрішньополітичну ситуацію. Здобутками державотворення періоду Гетьманату скористалася відновлена УНР.
Доба Директорії (листопад 1918 – листопад 1920)
Але "закон бумерангу" ніхто не відміняв. Не пройшло і півроку, як гетьмана Скоропадького було усунуто Директорією УНР, яка прийшла на зміну Гетьманату (Українській Державі), і повалила його 14 грудня 1918 року. Директорія проголосила себе найвищою верховною владою революційного часу і констатувала, що влада в УНР повинна належати лише працюючим класам.
Цей орган відновив республіканський лад і демократичне правління в Україні. Акт Злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР) засвідчив волю українського народу до Соборності. Скликаний Директорією Трудовий конгрес, забезпечив широку представницьку основу української влади. У Паризькій мирній конференції, де вирішувалася доля учасників Першої світової війни, взяла участь українська делегація.
Склад Директорії:
- Володимир Винниченко— голова Директорії (14 грудня 1918 року — 10 лютого 1919 року)
- Симон Петлюра— Головний Отаман; голова Директорії (11 лютого 1919 року — 10 листопада 1920 року).
- Федір Швець— 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі.
- Андрій Макаренко— 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі.
- Євген Петрушевич— як Президент та уповноважений Диктатор Західноукрахнської народної республіки до кінця червня 1919.
Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.
В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбруччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.
31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.
Увесь цей період УНР вела важкі бої за незалежність і територіальну цілісність. Разом із Галицькою армією, Армія УНР демонструвала героїзм і не капітулювала навіть тоді, коли під українським прапором залишалися кілька невеликих повітів. Контрнаступи березня 1919-го, Офензива на Київ–Одесу, Перший Зимовий похід засвідчили волю українців до боротьби. Укладання Варшавської угоди заклало фундамент тривалого українсько-польського альянсу і надало примарний шанс на перемогу навесні 1920 року. Проте навіть кинуті союзником напризволяще українські вояки не полишали спроб закріпитися на рідних землях. До листопада 1921 року тривав масовий повстанський рух.
Західно-Українська Народна Республіка (листопад 1918–липень 1919)
Розпад Австро-Угорської монархії, прозваної “клаптиковою імперією”, відкрив шлях до незалежності її народів. Галичина – східна частина австрійського коронного краю – від початку стала ареною суперництва українського та польського національно-визвольних рухів. Права на неї заявили одночасно Українська національна рада та Польська ліквідаційна комісія. Українці Закарпаття та Північної Буковини тяжіли до своїх братів-галичан, але їхні землі також були об’єктом зазіхання сусідніх народів і держав.
Змагання за першість у Львові виграли українці, які швидко і рішуче встановили контроль над краєм. Ці події увійшли в історію як Листопадовий чин. Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії запроваджував назву нової держави – Західно-Українська Народна Республіка. Однак закріпити успіх галичани не змогли. Після місяця затятих боїв українці були змушені залишити свою столицю. Утворився протяжний українсько-польський фронт. Спочатку бої носили позиційний характер. Це надало змогу ЗУНР облаштувати державні справи: провести реформи, сформувати дієвий уряд, адміністрацію, військо.
Допомога Києва, на яку розраховували державні мужі ЗУНР, підписуючи Акт Злуки 22 січня 1919 року, не врятувала від поразки у війні з Польщею. Зміцнілі польські війська за підтримки переможної Антанти окупували майже всю Східну Галичину. Відчайдушний контрнаступ – Чортківська офензива – лише ненадовго виправив ситуацію. Врешті уряд і армія ЗУНР були змушені перетнути Збруч і об’єднатися із силами Директорії на Поділлі.
У 1921 році, після кількох воєн радянської Росії з УНР, майже вся територія України опинилася під контролем окупанта. Ризький мир, підписаний у березні того ж року між радянськими урядами Росії й України та Польщею, фактично поховав самостійницькі плани урядів УНР і ЗУНР. Раніше, 1918-го Румунія окупувала Буковину, 1919-го до Чехословаччини відійшло Закарпаття. Долю Східної Галичини було вирішено 1923 pоку на Паризькій конференції – її приєднано до Польщі.
Попри те, що до середини 1920-х років усі землі сучасної України опинилися під владою чотирьох держав, питання єдності української нації вже не ставилося під сумнів. Саме під час Української революції було проголошено незалежність України, продемонстровано можливість цивілізованого демократичного збирання територій в єдину суверенну державу. Це був вагомий і багато в чому трагічний досвід державницько-правової розбудови України.
Українській політичній еліті не вдалося повною мірою втілити в життя ідею відродження державності. Це обумовлено не лише зовнішніми геополітичними чинниками, небажанням держав-переможниць у Світовій війні бачити Україну самостійною, а й проблемами внутрішнього характеру. Йдеться про недостатню консолідацію суспільних верств, гострі ідейні протиріччя політичної еліти, недооцінку значення збройних сил у захисті державного суверенітету, кволість мобілізаційних зусиль урядів, прорахунки у виборі стратегічних союзників.
До того ж, як зазначають деякі історики, Українська революція 1917–1921 років зазнала поразки не тому, що громадяни не були готові захищати її, а тому, що змушені були протистояти масштабній агресії одночасно на декількох фронтах.
Українська революція 1917—1921 років повернула нашу батьківщину на мапу світу. Після століть бездержавності українці створили незалежну національну державу, яка мала територію, кордони, символи, власний парламент, уряд, військо, академію наук, гроші, мову, міжнародне визнання Української Народної Республіки. Вперше після століть бездержавності відбулося об’єднання в одній соборній державі східних і західних українських земель. Нинішні символи України — синьо-жовтий прапор, тризуб, гімн “Ще не вмерла Україна” обрані державними ще тоді.
Історія української держави – це багатовіковий шлях до свободи. Нажаль, абсолютна більшість ключових подій того часу мало не дзеркально відображають події сьогоднішні: невизнана агресія з боку Росії, колаборанти серед української влади, відсутність політичної та суспільної консолідації всередині України. Період створення УНР, у 1917-1921, показує нам як Україна 100 років тому, як і сьогодні, воювала з РФ, тільки тоді перша називалася УНР, а друга РРФСР. Воювали саме тоді, коли Україна проголосила свою незалежність. Росія тоді також, як і сьогодні, не визнавала своє пряме військове втручання, а лише заявляла про підтримку Харківської Народної Республіки, яку сама ж і створила своїми солдатами. А потім, Росія заявила світу, що в Україні йде громадянська війна, бо є два українських центри влади - Київ і Харків.
Сторіччя тому Україну розривали внутрішні конфлікти і протистояння, різне бачення розбудови держави, якими тут же завжди користувалася Росія, аби підкорити собі Україну, забрати її землю, волю, культуру, державність. Іронія в тім, що всі учасники внутрішнього українського конфлікту, з рештою, хотіли одного й того ж - вільної, багатої, незалежної держави і заможного життя, але через невміння домовитися і почути одне одного, через жадібність, недалекоглядність та дріб'язкові інтереси – втрачали все нароблене і завойоване. "Де згоди доброї в товаришів нема, до діла братись там дарма". Тож вивчаємо історію, пильнуймо владу і бережемо нашу незалежність.
