Українська хата. Місце сили

Мало яка житлова споруда в світі отримувала стільки уваги до себе як українська хата. Стільки наукових та етнографічних праць про неї написано, віршів, порівнянь, спогадів, ліричних творів, персоналізації та уособлення її як живого організму, що вона виступає як унікальне і, водночас, загадкове творіння людських рук.  

Автори багатьох художніх творів не обійшли своєю увагою зворушливий образ біленької української хати, що оточена пишною  красою мальовничого краю, серед яблуневих та вишневих садків. Така увага до житла не випадкова, бо саме хата є одним із символів України, це не лише місце, де мешкають люди, - це святиня українського роду. Навіть сама назва – "хата" сягає своїм корінням у глибину сторіч і зустрічається у вжитку ще наших прадавніх предків, скіфів.

Українську хату малювали і оспівували в творах, її вивчали як архітектурну форму  і як свідчення культурних традицій і побуту, бо кожна хата багато чого може розповісти про свого господаря або про часи, в які вона була побудована. В архітектурі української хати відбилося все тисячолітнє багатство народних традицій, символів, звичаїв та обрядів. Але все ж лишається багато невідомих широкому загалу знань та фактів про житло українців.

Сакральне значення хати

Хата – не просто дім в якому проживала сім’я, це окремий всесвіт, де народжувалися, росли, закохувалися, одружувалися, господарювали та помирали. Так повелося, що для українців побудувати дім означало не лише залити фундамент та викласти стіни, а й створите місце для родового гнізда, народити, виростити та виховати в ньому дітей, добрими, працьовитими та віруючими.

У хаті втілювався весь життєвий простір і світоглядний всесвіт українця, що поділяється на три частини (земну, підземну і небесну сфери), а хата відображає ці сфери буття: стеля — небесний духовний світ (сволок із сакральними знаками, божниця у кутку); стіни, вікна, двері — символи земного сучасного реального життя й спілкування з іншими людьми; нижній ярус — підлога, низ спини з підпіччям і лавами, поріг уявлялися як межа земного й підземного світів. Недаремно в народі кажуть: 

«Моя хата небом крита, землею підбита, вітром загороджена».

Зовні українська хата виглядала так, щоб підкреслювати смаки селянина, характер, особливості. Але з другого боку хата мала відображати і унікальність та неповторність місця, де була розташована, тої землі, що була для неї та її власника рідною. Традиції хати уособлюють творчий хист українського народу, його бачення світу, його досвіду, художнього та естетичного смаку.

Наші пращури були переконані що хата подібна до символу дерева життя та несе в собі ті ж самі риси, так скажімо, призьба та підрумок символізували корені цього самого дерева, стіни відповідно – стовбур, а дах верхівку-крону. Можливо саме з цих міркувань з’явилася традиція підводити призьбу чорною фарбою чи смолою, підкреслюючи тим самим межу між потойбічним світом та світом живих, який уособлювався білими стінами.

Духи та забубони

Наші предки ще здавна боялись злих духів, вони були для них не менш шкідливі та небезпечні, ніж матеріальні вороги чи хижі звірі. Тому кожний українець намагався захистити своє житло як тільки міг. Його укріплювали, роблячи з нього фортецю, або «охрамовували». Слово «храм» займає місце поруч зі словом «схрон», «Хороми», тобто це вказує на сакральність споруди з точки зору свідомості XIII-XVII ст. Хати наповнювали оберегами, магічними знаками та предметами.

Ново збудована хата ставала повноцінним житлом лише після розпису її стін. Така особливість зумовлювалася віруваннями в надприродні, демонічні та лихі сили, які насилають всілякі лиха, хвороби, засухи, повені та інші неприємності й переконаннями що яскраві візерунки зможуть відволікти та заплутати нечисту силу та відвести тим самим її від людей.

Ще однією традиційною рисою в оздобленні українського житла й доказом певних містичних переконань предків є звичай обводити червоною смугою всі стіни трохи вище підлоги. Така безперервна смуга слугувала захистом від проникнення в домівку лихих сил, на зразок магічного кола що неодноразово описувалися в українській літературі, зокрема в романі М. В. Гоголя «Вій».

Або ще одна «традиція» тих часів.  Щоб визначити місце для будівництва хати, по його кутах майбутній господар сипав під вечір чотири невеличкі купки зерна. Зранку він їх перевіряв, і якщо зерно було незайманим, то місце вважалось щасливим. Замість зерна можна було використовувати хліб.

Ще було поширеним ворожіння з водою: господарем намічались чотири кути, чотири точки. І в кожному з них він ставив глечик з водою. Їх обов’язково прикривали кришечками з дерева. Вранці дивилися, що наворожилось: якщо вода була почата, таке місце вважалось непридатним для новобудови.

Ворожіння мусило проходити з вечора і до ранку, це мало своє сакральне значення. Демонологія стверджувала, що найбільш активна діяльність у чортів, відьом, упирів та іншої нечистої сили проявлялась саме вночі, отже і виявити їх можна було саме в ці години. За віруваннями вважали, що звір, нечистий дух або сам диявол може брати хліб саме в нечистому місці. А чисте не дозволить йому це зробити.

Місце і час для забудови

У народі вірили, що оселя — це живий організм. Він може як допомагати своїм господарям, так і шкодити, негативно впливати на їхнє життя. Існували заборони щодо розміщення нової будови. Наприклад, не можна було будуватись на теренах, на яких раніше проходила дорога, де когось раніше вбили або покалічили, де стояв будинок, що спалила блискавка. Нечистим місцем, тобто непридатним для будування, вважалось також те місце, де, як казали люди, бачили упиря.

Придатними для споруди, так званими щасливими місцями були такі, де могла лягти худоба, де проходили шляхи мурашок – це вважалось за символ родючості. Коли шукали такі місця, інколи звертались до ворожби, або самостійно вели такі пошуки, що бути впевненими у вірному місцеположенні нової хати.

Жителі Лівобережної України, щоб визначити правильне місце для будівництва, виганяли худобу і чекали, поки вона нагуляється та ляже. Як тільки худоба починала жувати свою жуйку, спокійно вклавшись, це місце і позначали як добре для майбутнього будівництва.

Дуже велике значення для щасливої новобудови мав також час її закладання. Зазвичай найкращими днями для цього були весняні та літні. Якщо закласти хату на новий місяць, то в хаті буде завжди достаток. Серед тижня найбільш сприятливими днями вважались вівторок, четвер, п’ятниця і субота.

Внутрішній світ хати

В різні часи Україну відвідували різні мандрівники, і в їх повідомленнях можна також знайти безліч цікавих описів. Наприклад, опис шведського посла К. Гільдебранта (Україною подорожував у 1656-1657 рр.), в якому говориться: в хаті стояла дуже велика піч, на ній пекли чи варили, а зверху на овечих шкурах спали діти, челядь. Господар з господинею спали на тапчані, що трохи піднімався над рівнем підлоги.

Найважливіше місце в хаті – покуття

З давніх давен повелося вважати найважливішим та святішим місцем в будинку саме покуття. тут завжди вішали вишиті рушники, писанки та інші важливі атрибути в обрядових дійствах. З прийняттям християнької віри на Русі саме на покутті почали розміщувати домашній іконостас, оздоблюючи ікони тими ж вишитими рушниками, які слугували доказам поваги та важливості віри в Бога.

Всі найважливіші події в родині проходили саме біля покуття, й заручини та благословення молодих, й весільний посад молодих, й перша купіль новонародженого члена родини й прощання з покійним. На покутті, або в Червоному кутку (так інколи називають покуття) за іконами зберігали освячені реліквії, вербову гілку з Вербної неділі, шматочок паски з Великодня, свячену воду, громничу свічку та інші. На Різдво саме під образами ставився Дідух.

Рушники

Вишиті рушники були прикрасою кожної хати та ще й предметом гордості кожної господині. Ними обрамляли не тільки ікони, а й двері та вікна. Їх також стелили під хліб, на столі. Але крім естетичної прикраси оселі, рушники служили ще й оберегом від впливу зовнішніх негативних чинників. Часто крім рушників вікна та двері оздоблювали часником та сухою кропивою – на знак захисту оселі від відьом.

Однією з прикрас хати були настінні малюнки, які іноді теж мали оберегове значення. Настінні розписи розміщувались традиційно – в три горизонтальні смуги: середня смуга була на висоті вікон, а верхня та нижня — відповідно на однаковій відстані від вікон до даху та від вікон до призьби. Найколоритнішіми орнаментами розписувалися печі та припічки, підвіконня та надвіконня. Найчастіше малювали квіти маку та барвінку, зелень, птахів та свійських тварин. Найбільш розмальовані хати були у тих родин, де була донька на виданні.

Стіл та піч в домівці українця

Сама назва «стіл» тісно пов’язана з поняттям «стелити», тобто ставити страви на щось простелене. Це поняття пішло з давніх часів коли слов’яни споживали їжу з землі просиливши тканину чи підклавши дошку. Звичний нам стіл з’явився значно пізніше й в різних куточках країни виглядав по різному. Десь це були довгі дошки на перехрещених ніжках, а десь були популярними скрині-столи, з кришкою, що слугувала столом та пістолинням в якому було зручно зберігати речі домашнього вжитку.

Піч в сучасних оселях зустріти можна все рідше та рідше, й можливо в недалекому майбутньому наші нащадки зможуть дізнатися про піч лише з літератури та малюнків, проте на протязі багатьох століть піч була мало чи не центральним елементом в домівці. Сама назва та значення слова «піч» загальна для всіх слов’янських народів є похідною від печера, пещись. Будинок починав вважатися житлом лише після того як в печі спалахував вогонь. До прийняття християнства саме піч була центром оселі, найголовнішим місцем, з прийняттям християнської віри деякі функції «вогнище» передало покуттю, але все ж відігравало не менш важливу роль в житті та віруваннях українців.

Біля печі збиралися порадитися, послухати розповіді, провести певні обрядові дії при в ступі в шлюб. При сватанні старости та наречений намагалися триматися якомога ближче до печі та потай відколупати від неї шматок обмазки чи цеглини, та покласти до кишені-це було доброю прикметою, що сватання пройде успішно. Звичай дівчині колупати піч при сватанні, відображав стидання дівчини та намагання знайти захист. В деяких регіонах дівчати ховалися на печі і сходила з відти лише у випадку згоди на шлюб. На Чернігівщині готуючись до весілля існував звичай вичищати піч від попелу не кочергою, а віником, щоб молодята жили заможно.

Після похорон було прийнято потриматися за піч, щоб не боятися покійника та очиститися. Також вважалося що домовий теж мав своє власне місце на печі й аби не розгнівати його, не можна було в хаті лихословити. Це знайшло своє відображення в народних прислів’ях та приказках, як ось в цьому наприклад, «І сказав би, так піч у хаті!»

Вогонь в печі вважався священним, господині оберігали його та ставилися з повагою. В піч не можна кидати нічого нечистого, плювати чи бавитися з ним.

Значення порогу в хаті

Поріг в традиціях українського народу також має велике значення з ним пов’язана низка різноманітних вірувань та звичаїв. З давніх давен поріг вважається місцем де перебувають предки, й пов’язано це вірування з первісним звичаєм – ховати померлих в хаті під порогом. З ціх переконань пішла низка обрядів та звичаї пов’язаних з порогом та покликаних виразити повагу до предків та заручитися їх підтримкою. Так скажімо, на Гуцульщині наречені йдучи до церкви на вінчання «віддавали честь» пращурам гільцем, топірцями або паляцями, а в деяких регіонах спостерігається традиція застеляти поріг вовняним килимом. Переступати поріг молодята повинні обов’язково правою ногою. Також з цими переконаннями пов’язана традиція переносити наречену через поріг хати нареченого, аби не потривожити духів предків, щоб вони не наробили лиха молодій господині.

Також біля порогу проходив обряд єднання двох родин в весільному дійстві для цього мати нареченої та сестра молодого ставали на поріг правою ногою, об’єднували вогні запалених свічок, цілувалися й лише після цього обряду в дім заходив посах нареченого та сідав на покутті.

При проведені похоронного обряду також збереглася традиція тричі стукнути домовиною об поріг, коли виносять мерця в останню путь, символізувавши тим самим прощання зі своїм земним домом та родичами. А для того щоб душа покійного спокійно спочивала в потойбічні й не турбувала живих зарубували поріг з боку від середини дому. В селах на Закарпатті, котрі межують зі Словаччиною, існувала традиція задобрювати духів відрубуванням голови півня на порозі.

Цікаво, але всі ми звикли від дідів-прадідів підмітати оселю від порога до покуття, й ніхто практично не задумується чому саме так. Пояснення такого звичаю доволі просте, підмітати так треба, аби добро та талан йшли в хату, а не з хати. Також з порогом пов’язані деякі звичаї та дійства спрямовані за оберігання малих дітей від впливу лихих сил. Так перед тим як нести дитину на хрещення мати клала немовля на поріг, застеленій перед тим, та тричі переступала через нього. Після того дитину брала кума, перехрестивши брала дитину та йшла в сіни, де під порогом лежав ніж, переступала поріг сіней. Ніж з під порогу хтось підіймав та подавав матері через вікно, таким чином дитя замовлялося від лихого. Дітей які часто плакали та були не спокійні купали на порозі задніх дверей.

На порозі гуцули лишали сокиру після обходу худоби з хлібом, ладаном та медом на Свят вечір аби худоба не гинула. Для того щоб захистити дім від відьом до порога прибивали осикову палицю. також в деяких регіонах існував звичай вирізати на порозі хреста щоб вберегти оселю від злодіїв.

Не знайдеться мабуть жодної людини котра б не знала про підкову над порогом, яка уособлює в собі роль оберега та талісмана на вдачу та добробут. Ця традиція повелася з тих часів коли коні відігравали важливу роль в житті людей, коли вони виступали головною ознакою заможності та значущості в суспільстві. Саме топі даруючи підкову малося на увазі побажання успіху, достатку, щастя та вдачі.

На межі оселі з вулицею часто викопували криницю та ставили біля неї лаву – на знак поваги до тих, хто подорожує: мандрівників, кобзарів та чумаків.

Типи українських хат

Панівним типом житла в Україні XIX ст. вважалась хата з одним житловим приміщенням. Двокамерне житло було поширене в XIX ст. і зберігалось у західній частині України до початку XX ст. Така хата мала одне житлове приміщення та сіни. Трикамерне житло набуло масового поширення в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. Воно вважалося наступним етапом розвитку української хати.

Хати в Україні майже всюди побілені. Винятком є деякі райони Полісся та Карпат. Такі білі стіни дуже добре поєднуються з дахом – зазвичай солом’яним сірим чи дерев’яним. Побілені хати були і всередині, крім того, охайно розмальовані глиною (причому кольоровою), скрізь були витинанки, квітки, висушені трави, що надавали хаті аромату та колориту. Йоган Ґеорг Коль, німецький географ, подорожуючи Україною в 1838 році, завважив, що українці мешкають в чистих доглянутих хатах, що наче всміхаються до людини. Якщо голландці перед кожною неділею миють свої хати, то українці ще двічі на місяць білять їх. Тож їхні хати виглядають схожими на чисте свіжовибілене полотно.

Найпоширенішою конструкцією даху в Україні була чотирисхила на кроквах, які кріпилися на верхньому вінці зрубу або на поздовжніх брусах (платвах), покладених на верху стін. Незважаючи на традиційну одноманітність українського житла, кожен з куточків України мав і свої особливості: свої відмінності в конструкціях дахів, архітектури подвір’я, орнаментів та малюнків настінного розпису, традицій  оздобленні подвір’я та внутрішнього оздоблення інтер’єру.

Поділля

На Поділлі житлові будівлі вирізнялися мальованими фасадами завдяки широкому використанню кольорів та настінного розпису. Віддавна у будівництві тут застосовували глину та солому. Переважаючим типом була оселя з двома житловими приміщеннями з обох боків сіней. На Поділлі здавна широко використовувався камінь. Найактивніше це робили мешканці басейну Дністра, на території між річками Збруч і Золота Липа та на покутсько-буковинському Подністров'ї.

Полісся

На Поліссі, що в XIII ст. було важливою частиною заселеної території, будували найпростіші зрубні споруди — кліті, стебки, однокамерні хати. Житла зводили з дерева. У XVI ст. відбулися інтенсивні соціально-економічні процеси, які стимулювали розвиток хліборобства, розширення торгівлі. Усе це позитивно позначилося й на характері будівництва. Широкого застосування набуває різане дерево; рублені дахи замінюються кроквяними; поширюється покриття соломою.

Південь України

Природні умови Півдня України (спека, вітри), наявність таких матеріалів, як глина та камінь, зумовили спорудження будівель із товстими стінами, глибокими амбразурами у прорізах для вікон і дверей, тривале існування напівземлянок із масивним земляним дахом. Переважна більшість жител у XIX ст. мала великі вікна, дахи під соломою або очеретом.

Наддніпрянщина

У Середній Наддніпрянщині житло було каркасне та зрубне. Обмежена кількість дерева спричинювала застосування соломи, очерету, лози, які гармонійно поєднувалися. При цьому майстерно використовувались їх декоративні властивості. Багато-варіантності осель не існувало. Панівним типом тут була хата з житловим приміщенням, сіньми та коморою. На Черкащині, у деяких районах Київщини — з двома житловими приміщеннями й сіньми.

Слобожанщина

На Слобожанщині будували дерев'яні хати, зрідка стіни виплітали з хмизу й обробляли глиною, а в деяких місцевостях складали з каменю. Стіни обов'язково клинцювали (забивали клинці) і закидали глиною з половою, а потім білили. Дахи покривали соломою. Краї стріхи відводили від стіни й спирали на вінця, які підтримувалися стовпчиками. Завдяки цьому хати набирали більш оригінальної форми. Планування хат було різноманітним: двокамерні (житлове приміщення та сіни), трикамерні (два житлових приміщення, розділені сіньми).

Бойківщина

Карпати — край, особливо цікавий багатством архітектурних форм, конструкційних прийомів і планувальних структур у народному житлі. На Бойківщині, наприклад, де населення віддавна займалося хліборобством, хати всюди крили соломою. Будівлі вирізнялися добре виваженими пропорціями, оригінальним завершенням фасадів у вигляді галерей зі стовпчиками. За плануванням бойківські хати відрізнялися розміщенням у них житлових приміщень між коморою й сіньми. У західній частині хати дуже часто блокувалися з господарськими приміщеннями у довжину.

Лемківщина

Класичним типом лемківського житла була «довга хата». Так називали народне житло, в якому під одним дахом зведені житлові й господарські будівлі: хата, сіни, комора, стайня, боїще (клуня), возівня. Хати споруджували найчастіше зі смерекових півкругляків. На кутах в'язали вінці за допомогою «простого замка» або «риб'ячого хвоста». Дахи робили двоспадові, покривали соломою. Увесь зруб обмазували нафтою, яка не тільки захищала стіни від гниття й червоточин, але була й своєрідним оздобленням. Там, де її не було, використовували палену глину, розведену водою чи олією. У деяких місцевостях Лемківщини побутував також декоративний розпис.

Закарпаття

На рівнинному Закарпатті (це територія в долині р. Тиси та її приток) переважна більшість будівель зрубна з дуба, подекуди з липи.Стіни зовні обмазані глиною або «полісковані» й закидані глиною з половою. При обмазуванні та виділенні окремих деталей тут віддавна використовували синій колір, пластичне ліплення. Дахи робили високими й покривали соломою. Тому за своїми формами, окремими елементами, побілкою місцеві хати нагадують будівлі з інших регіонів України, насамперед Поділля.

Буковина

На Буковині віддавна споруджували будинки з дерева. На зруб, складений з менш цінних порід дерева, густо набивали клини, накидали суміш глини з соломою і вирівнювали поверхню. Багато уваги приділяли обробці торців кутів, зберігаючи при цьому їхню ступінчастість.

Гуцульщина

На Гуцульщині хати споруджували з дерева, покривали дошками-драницями й оздоблювали різьбою окремі деталі (галерейки, одвірки, сволоки). Важливим архітектурним об’ємно-планувальним елементом гуцульської хати є галерея-ганок - через ганок хата зв’язується з усіма допоміжними приміщеннями.

Взагалі у горян на диво високо розвинена теслярська майстерність, вміння надавати масиву дерева необхідної форми. Сама робота будівельників характеризується надзвичайною чистотою виконання, можна сказати – артистизмом. Півкругляки зрубу прирубують майже без шпаринок, впритул, так, що не доводиться щілини прокладати мохом – „мшити” .

Інколи дах покривав і обіймав хату з усіх боків, а по боках та знизу – розширювався крилами. Така форма даху забезпечувала захист будівлі вітру, особливо, якщо при хаті були широкі притули. До речі, в деяких хатах дах спадає так низько, що майже торкається землі, залишаючи відкритим тільки фасад з маленькими вікнами і дверима. Через це здається, що вся будівля ніби виросла із землі, і сприймається як невід’ємний елемент ландшафту. Так, досить круті схили даху при дощовій погоді прискорюють стік води, що оберігає від інтенсивного промокання і гниття, сприяє його швидкому просиханню у теплу погоду.

Особливу увагу хочеться приділити такій унікальній архітектурній формі карпатських хат як гранда. Гражда – це садиба із замкнутим двориком, яка з її різними спорудами схожа на фортецю, адже увійти до неї можна тільки через ворота. Традиційно, у самій хаті в садибі не було жодного зовнішнього вікна – усі вікна виходили в закритий двір, огороджений стіною-парканом.

До комплексу гражди обов’язково входить кліть – невелика зрубна будівля, складена з того ж матеріалу, що і зруб хати. В клітях тримали харчові продукти: тут стояли шеренги бочок, бербениці з бринзою або гулянкою, діжі з борошном та зерном. Тут також зберігали дійниці, відра, корита. На клинах висіли шматки солонини, вуджене м’ясо, часник, цибуля. Гражда має браму, а біля неї хвіртку з перелазом. Брама трохи вища від огорожі, з вулиці видно тільки огорожу, дахи хати та деяких господарських будівель.

Відомий польський письменник, етнограф, знавець і дослідник Гуцульщини Станіслав Віценз у книзі „На високій полонині” писав:

„Давні хати, так звані гражди, були завжди в якійсь мірі укріплені, оборонні”.

Оборонність її полягає в тому, що перед хати, від самих її бокових стін вибігають ще дві шеренги господарських будівель. Вони нижчі від хати, і дахи їх спадають назовні. Хата спирається боковими схилами на них, „тулить” їх до себе та бере під крило. Звідси назва їх – притули. Дахи тих частин господарських споруд, які прилягають до обох боків хати, зливаються з вищим від них дахом хати в одне ціле.

Сьогодні справжні ґражди можна побачити лише у Криворівні, одна з них стоїть тут ще від 1750 року. Саме у ній режисер Сергій Параджанов знімав легендарний фільм "Тіні забутих предків".

Зараз це є історико-архітектурна пам’ятка. У кінці ХІХ – поч. ХХ ст. тут проживали Палій і Параска Харуки. Часто до Харуків приходили Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Володимир Гнатюк, які відпочивали у Криворівні та збирали етнографічні матеріали. У 1964 р. хату-гражду було використано під час зйомок кінофільму «Тіні забутих предків». З 1984 р. хата-гражда стояла пусткою. У 1993 р. споруду відреставрували і через рік під час Першого світового конгресу гуцулів тут було відкрито музей.

Українська хата – це невід’ємна частка нашої давньої культури. Вона втілювала у собі уявлення та вірування наших пращурів, уклад всього їхнього життя та побуту. Хата назавжди стала взірцем естетичних вподобань українців. За повір`ями, світ ділився на однаково важливі частини – підземну, земну та небесну - ось так і хата повинна була відображати ці світи: стеля і товстий сволок втілювали небесний світ та духовний; двері, віконця та білі стіни – мали співвідношення із життям реальним, земним, вони ж ставали своєрідними каналами спілкування людей із навколишнм світом; підлога, поріг і призьба - були найнижчим ярусом, своєрідною межею між земним і підземним світами. Ось таке бачення свого житла може пояснити те, що хату люди часто називали Берегинею своїх душ.