Ще одна жертва фотографа Ктиторчука дала свідчення

Ще одна жертва фотографа Ктиторчука дала свідчення

Минулого тижня українське суспільство було шоковане новинами про українського фотографа Ктиторчука, який роками брав участь у багатьох телепроектах та шоу з участю жінок та моделей. Стало відомо, що  Олександра Ктиторчука затримано за підозрою в розбещенні неповнолітніх дівчаток. Встановлено, що Ктіторчук протягом років здійснював розпусні дії відносно молодих дівчат, а також знімав на відео статеві акти з дітьми. Днями ще одна жертва Ктиторчука дала публічні свідчення проти розпусного фотографа і вирішила поділитися своєю історією в мережі.

Світлана Коваль, нині українська бізнесвумен, а в колишньому модель і учасниця шоу-проектів, на своїй сторінці в соцмережі Facebook розповіла, як Ктиторчук заманив її в студію-квартиру й запропонував зробити кілька знімків, а використовуючи тиск і маніпуляції, скоїв над нею дії сексуального характеру. Український Дощ публікує історію Світлани без купюр.

На цьому фото мені 17, за кілька митей до пережитого зґвалтування відомим фотографом Ктиторчуком. Так, я також стала його жертвою. І прийшов час поділитися.

Я була наївною і дурною.. Ой ні, це я так думала упродовж більш як 10 років після того, що сталося. А насправді я була прекрасною тендітною квіточкою, що не знала своєї справжньої цінності і хоч зовні виглядала впевнено, всередині мучилась питанням "А чи гідна я, чи красива, чи можна мене любити?"

За рік чи два до того батьки віддали мене в школу при модельній агенції, щоб я навчилась гарній ході і випрямила осанку. На свій власний подив пройшла відбір на безкоштовне навчання. Не очікувала, бо не усвідомлювала, якою є гарною, яке маю тіло, волосся, риси обличчя. Я соромилася себе, почувалася гидкою і носила мішкуваті светри. І ось на мене звернули увагу і розгледіли "потенціал" для роботи у сфері краси. Я навчилась ходити, доглядати за собою, підбирати собі одяг, займатись спортом і споживати корисну їжу. Це були цінні знання, завдяки яким я стала дбати про своє тіло, щоправда, і свою цінність я потроху почала бачити саме в ньому.

Тепер я не так сильно сумнівалась, що гарна і вже не соромилась бути в центрі уваги, а, навпаки, прагнула цього все більше. Адже коли я вдягала дизайнерський одяг і виходила на подіум - я ставала зіркою, на яку всі дивляться, фотографують і якою захоплюються. Професійні фото себе гарної викликали в мені почуття справжньої ейфорії, адже я тоді могла й сама бачити власну красу і почуватись значимою.

Чула багато коментарів від знайомих, що модельний бізнес буцім увесь брудний і небезпечний, і натхненно доводила їм, що от же я тут працюю, і все прозоро й надійно.. До певного моменту, коли я розчарувалась в цій царині настільки, що пішла і більше не поверталась..

Одного разу я дізналась про конкурс для моделей "Шанс.Model.Ua" від телеканалу Телеканал Інтер і вирішила спробувати свої сили. В кожному місті України з-поміж тисяч конкурсанток обирали 10, які найбільше сподобались журі в різних етапах і челенджах. Багато дівчат виходили зі слізьми, стрес і навантаження були неймовірні, сидіння в чергах займали по півдня. В коридорах розминались, повторювали танцювальні рухи, змінювали сукні.

Пам'ятаю, на одному з відбіркових завдань заходжу у величезну залу - вдалині за столами сидять журі, які виглядають богами, що вирішують долю людства. Мовчать. І потрібно здогадатись, що з тим робити. По залі розкиданий різний інвентар. Використала його як ілюстрації до вірша, що емоційно розказала німецькою мовою. Потім із довгої тканини, що лежала на підлозі робила хвилі "річки" і декламувала інший вірш французькою про Сену, що вирує під мостом Мірабо. Журі включали гучну музику і робили вигляд, що ігнорують мене, а я продовжувала викрикувати свої вірші що було сили. Не знаю, який з віршів чи вчинків подарував мені білет до обраної десятки дівчат, але мене таки взяли в подальший конкурс.

Радості моїй не було меж. Це ж не просто гарна й цінна, це вже мене помітили високоповажні журі. Далі були навчання від космічно-важливих тренерів, які навчали премудростям модельної справи. Після кожного навчання ми складали "іспит", де після оцінювання відсіювали одну з нас. Раз чи два я витримала перевірку і пройшла до наступного етапу, але скоро і мене відсіяли. Та враження "казкового" конкурсу і себе-Попелюшки, яку ніби запросили на бал - лишились надовго.

На одному з етапів конкурсу нас навчали позувати на фотокамеру. Проводив це навчання Олександр Ктиторчук, якого вважали гуру фотографії в модельному світі. Він же і робив знімки, за якими нас потім оцінювали. Мені дуже сподобалось моє фото з того етапу конкурсу - я на мотоциклі, моє довге волосся розвивається від вентиляторного вітру, очі сяюсь, я непереможна. А, може, і сам факт, що це робота якогось гуру, перетворював цю світлину на бездоганну. Я мріяла отримати її собі на згадку. А коли почула від того ж гуру, що я йому дуже сподобалась, що мене легко фотографувати і що він би хотів зробити ще кілька знімків в своїй студії - я просто не могла повірити в своє щастя.

Вірила в його щирість і у власну красу. А щоб потурбуватись про свою безпеку, пішла на фотосесію із сестрою і її подругою. Щоправда, їх не пустили в середину студії, і вони лишились чекати на вулиці. У фотографа і студія, і його квартира - це одне приміщення, і він використовує обидва простори для фотосесій. Пам'ятаю, як спостерігала чиюсь фотосесію в студії, як чекала на свою чергу. Пам'ятаю, як дивилась, як він вмовив дівчину фотографуватись без бюстгалтера, як вона швидко погодилась, чи, скоріше, не дала відсічу, як він "легким рухом руки" зняв з неї її мереживо і надихав "почуватись вільною". Я засуджувала це дійство і думала, що сама на таке ніколи не погоджуся.

Пам'ятаю, як всі пішли, і почалась моя фотосесія, і як все виглядало гарно й невимушено - я позую біля дверей чи стіни, на сходах, мило посміхаюсь, радію такій прекрасній можливості попрацювати із професіоналом. Вже мрію, як понесу ці фотографії в найкращі агенції міста, отримуватиму ще більше запрошень на покази.

Пам'ятаю, як він і мене почав вмовляти зняти кофту і ліфчик. Розказував, що колись я буду собі вдячною, бо навіки залишу згадку, яким було моє тіло в молодості. Не хотіла я ні таких згадок, ні показувати себе якомусь чужинцю. Відповідала, що голою не хочу фотографуватись. Частина того, що там відбувалось, лишилась ніби затуманеною, деякі фрагменти моя пам'ять мабуть дуже старалась витерти. До одної з забутих частин належать його маніпуляції і тиск - лишились лише спогади про свої неприємні відчуття, а що саме казав - не пригадую. Але ці трюки таки подіяли.. і що пам'ятаю наступне - як я вже сиджу на сходах гола. Страшно соромлюсь. Не того, що я негарна, а того, що чужі очі дивляться на мої інтимні місця. Виставляючи кожен пальчик, нахил голови чи положення коліна, він торкається мене, буцім це потрібно для вдалого фото. В моїй душі відчай, вразливість, заціпеніння, приниження, вина, безпорадність, неприязнь..

Знову якийсь фрагмент випав зі спогадів… Пам'ятаю, як він вчив мене життя, кажучи: "щоб зробити чоловіків щасливими - краще мені прибрати волосся зі своєї інтимної зони" (еге ж, я сюди саме за такими порадами прийшла).. А далі пригадую, як він вже проник в мене своїм пальцем. При чому я не те, що не давала згоди, це сталось так раптово, що я й не зчулася, що відбувається. В цей момент я вже прокинулася від впливу маніпуляцій і усвідомлювала, що в небезпеці. Думала про можливі шляхи втечі. Розуміла, що всі пішли, на величезній території ні душі й навряд чи хтось мене почує і врятує. І що, якщо він стане агресивним від мого репетування і зробить щось гірше? Це лякало найбільше. Пам'ятаю, як збентежено і мовчки дивилася йому в очі, і просто чекала, коли це закінчиться. Далі він хотів торкатися грудей, це було бридко, я намагалась відсторонитись, а він сказав: "Як вже впустила всередину, то чого ж не даєш груди?", і я думала, що він правий, що ніби "вже все втрачено", що "я вже погодилась".

Далі - знову пробіл, а потім вже фрагмент, як він, вже не такий терплячо-вмовляльний, а немов оскаженілий, силоміць тягне мене по сходах на другий поверх в ліжко. Я пручаюсь, кричу, намагаюсь вирватися, розумію, що те, чого я боялась - вже не за горами, і тут вже будь-які способи оборони стануть у нагоді. Але сили були нерівні, тож скоро ми опинились в його ліжку. В цей момент я шалено молилась. Благала Бога зробити чудо і захистити мене. Просила і цього мужлана зупинитись. Разів сто промовила "Будь ласка, не треба!". Плакала і благала. Він поклав мене на бік, і сам ліг обличчям до мене. Пам'ятаю, з жахом відчула, як його пеніс торкається мого тремтячого тіла. Думаю: "От і все, порятунку не буде, він зараз скривдить мене, а потім, може, ще й вб'є".

Аж раптом він завмер. Зупинився. Відпустив свої руки, які міцно мене стискали за плечі. Ліг на спину. Сказав якось здивовано: "Такого в мене ще не було, щоб я не закінчив". А я вистрибнула з ліжка і побігла вниз по сходах, розуміючи, що Бог дійсно створив для мене чудо, Він його зупинив. Іншого пояснення я не знайшла. Вдягаючись, я чомусь відчула, ніби небезпека вже минула і подумала, що без фотографій я звідси не піду. Раз таке пережила, то невже дарма?! І я майже наказовим тоном закомандувала йому негайно записати мої фото на носій. На диво, він так і зробив, і я пішла.

Врятована!!

Дуже запам'ятала момент виходу з квартири. Мене засліпило яскраве світло, і я відчувала свободу, хотіла дихати на повні груди і кричати від щастя, що я вийшла живою і "неушкодженою" (так я думала тоді), та ще й з фотографіями. Було шкода, що я не отримала омріяну світлину з Інтерівського конкурсу, але раділа, що ЖИВА!! Їхала на зустріч із подругою, і не могла дочекатись. Виходила з метро і відчувала, як все тіло, ніби не моє, тремтить і тримається купи з останніх сил, поки я на людях, поки маю ще трішки протриматись і зробити ще кілька кроків, після яких нарешті можна буде впасти в її обійми і розплакатись про те, що пережила..

Вже тепер я розумію, що це було насильство неповнолітньої, що сексуальне насильство може бути і без дотиків, а коли, наприклад тебе роздягають і витріщаються на твої інтимні зони. І що "спроба зґвалтування" це також насильство. Зараз пишу дипломне дослідження на магістратурі з психології на тему сексуального насильства, і от наштовхнулась на визначення зґвалтування. Виявляється, що в статті 152 Кримінального кодексу України чітко написано, що це "вчинення дій сексуального характеру, пов’язаних із вагінальним, анальним або оральним проникненням в тіло іншої особи з використанням геніталій або БУДЬ-ЯКОГО ІНШОГО ПРЕДМЕТА, без добровільної згоди потерпілої особи". Тобто те, що зі мною сталося - це було не лише насильство, але й найтяжча його форма - зґвалтування! А мені знадобилось багато років, щоб про це дізнатись..

Я не ділилась тим, що сталося, із жодним дорослим, не заявляла в поліцію, і відкрила серце лише сестрі і кільком подругам, а пізніше чоловікові і психологу. Чому я мовчала? Я відчувала свою вину. "Сама винна" - тут спрацювало не найкращим чином. Із одною подружкою я ходила вдруге до того самого фотографа, щоб таки забрати світлину з конкурсу (яку він, здається, так і не зміг мені віддати). І от сьогодні вона мені нагадала, що пам'ятає, як він відвів мене в сторону, і вмовляв мовчати про те, що сталося і говорив, що я ж на все погодилась, що все було за згодою і що я вже не дитина.

Я не пам'ятала таких розмов. Але ці слова вдрукувались в мою голову на багато років як мої власні думки. "Я сама прийшла". "Мовчала, не виривалась, не кричала, не намагалась рятуватись, я на все погодилась, я САМА ВИННА, я була дурна й наївна!" Мені було соромно. Надто соромно. Я боялась, що батьки будуть сварити і казати, що я сама винна, що це нерозумно. Про те, щоб подавати заяву в поліцію я й не думала: "ну сама ж винна, а насильства не було - то про що заявляти?".

Сьогодні я проливаю світло на те, що сталося більш, як 16 років тому, не для того, щоб когось осудити чи звинуватити. Я ділюся своєю історією, бо, на жаль, чую надто багато подібних. І чую подібні переживання, сумніви, відчуття провини і мовчання. Мовчання, яке нікому не допомагає. Час не лікує. Поки не винесемо на світло, ті фрагменти спогадів так і будуть з'їдати зсередини чи вириватися в таких наслідках, про які ми й не будемо здогадуватись, звідки вони.

От я сьогодні зрозуміла, що мені кілька років шлюбу було важко приймати ласки чоловіка саме через це насильство. Не знаю, чи забуду коли-небудь огидне відчуття того пальця всередині, але знадобився час і робота з психологом, щоб прийняти себе і полюбити себе всю, в тому числі і свою вагіну, а ще важчим було дозволити чоловікові любити себе всю і бути в моменті з ним тут і зараз. Найгірше те, що здебільшого виринали не якісь конкретні спогади, а лише огидні відчуття і я не розуміла, з чим вони пов'язані, а якось прямо посеред сексу згадався і сам епізод із фотографом - я тоді почала плакати і попросила чоловіка мене обняти, розказала йому, в чому справа. Такі спогади не зникають самі по собі, поки їх свідомо не пропрацювати, поки не отримати психологічну допомогу і не зробити їх частиною себе і своєї історії.

І от сьогодні, начитавшись новин про затримання Ктиторчука, мені почали відкриватись ці спогади яскравіше, ніж до цього - ніби знайшовся новий пазл історії, а такі відкриття не даються без болю. Та я вже розумію, що щоб позбутися болю, доводиться не сторонитися його, не уникати, але зануритись в нього і дозволити собі його пережити. Я жаліла себе, ту юну дівчину, називала кривдника "придурком-вилупком" і казала уявному йому, як він спаплюжив моє життя, а потім молилась за нього і за прощення йому. Молилась за тих дівчат, які також від нього постраждали.

В одній з молитов побачила картину, як Ісус був поряд в цій ситуації, і не дав йому в мене проникнути тоді, коли я молилась і просила про чудо. А потім відчула біль, ще більший, ніж мала до цього. Якийсь всеохоплюючий і масштабний. І зрозуміла, що це біль Бога, який Він має щодо скривджених дітей. Більш того, це і біль до самого кривдника. Бог любить кожного, і навіть цього фотографа. Мій гнів по-троху розчинився в сльозах усвідомлення Божої неосяжної любові, яка стосується кожного-кожного! Коли побачила все Божими очима, Які відокремлюють людину від її дій, змогла простити. Проговорила тій юній дівчинці, що вона цінна і достойна, проплакала це, і прийняла цей жахливий досвід як частину себе, своєї історії, своєї ідентичності, навіть дарунку, бо тепер можу цим ділитися і допомагати іншим.

Про що сьогодні задумалась:

ЦІННІСТЬ. Як важливо виховувати в юних хлопцях і дівчатах розуміння своєї цінності не на основі оцінок чи      послушності і не через призму фотокамери, а просто тому, що бути людиною -      це вже цінно! А наскільки глибшим дається розуміння своєї значимості, коли      усвідомлюєш, що ти цінний для Самого Бога так сильно, що Він дав у дарунок      спасіння ціною Свого Сина. Тобто коли я знаю, що моя цінність = цінність      Самого Бога, то я не шукаю свій фундамент у фотографіях, досягненнях,      компліментах.

 ЗНАННЯ. Як важливо розповсюджувати інформацію про насильство і навчати юне покоління про те, що вони мають      право казати "ні!" і що якщо вони стали жертвою насильства, то      якою б не була реакція (жорсткий супротив чи тихе оціпеніння) - це не      знімає вини з самого кривдника і не перекладає цю вину на жертву. Що      прощати не означає забирати заяву з поліції. Що розголосити про скоєне не      означає сором чи безчестя, але це гідна позиція не-мовчання!

ПІДТРИМКА. Як важливо навчити молодь інструментам підтримки одне одного, щоб вміти не лише пожаліти жертву, але й сказати: "Давай розкажемо батькам", чи "Те, що з тобою сталося - це насильство!", "Ти не винен/не винна в тому, що сталося!" і "Я підтримаю тебе під час походу в поліцію". Ну і круто, якщо і батьки володіють цими інструментами і зможуть вдало підтримати тих сміливих, які наважились їм відкритись.

P.S. Зараз багато різних коментарів пишуть про справу Ктиторчука, яку розслідує Поліція Київської області - що "його не посадять, бо має друзів при владі" чи що "строку мало, треба каструвати".

Тут варто розуміти, що педофілія (сексуальна орієнтація у дорослих на дітей і підлітків) - це психічний розлад, якому не допоможе ні в'язниця, ні кастрація. Насильство можна чинити і без дотиків, і без геніталій. А подолання такого серйозного психічного розладу потребує довгої психотерапії.

Та як кажуть в форум-театрі: "Агресора зі сцени не можна вилучити, бо навіть якщо ми приберемо його з театру, в житті він все-одно рано чи пізно зустрінеться, тому краще ми навчимося, як себе поводити". Педофілія - це значно гірше, ніж прийнято вважати. Це не "страшний чужий дядько", з яким вчать не говорити на вулиці. Здебільшого, це хтось знайомий, гарний, чемний, який через свою роботу має доступ до дітей, який займається волонтерством чи громадською діяльністю, якого просять поняньчити дітей і який має повагу в спільноті.

Я в жодному разі не захищаю насильника. ПРОСТИТИ - НЕ ОЗНАЧАЄ ЗНЯТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ з кривдника. Але не моя робота чинити правосуддя. Я думаю, що саме можу зробити я? На що можу вплинути? Сьогодні розумію, що, принаймні, можу перестати мовчати, а нарешті пролити світло, і, можливо, комусь це допоможе.

Щоб перевірити себе і своїх дітей, чи готові ви до зустрічі з насильством - пропоную такий ЧЕК-ЛИСТ:

  • Мої діти знають межі свого тіла (які зони є "зеленими"/"червоними"/..)
  • Мої діти знають, як реагувати на насильство
  • Мої діти усвідомлюють власну цінність
  • Мої діти мають довірених осіб, кому зможуть розказати про будь-що
  • Я знаю, яким може бути насильство і як на нього реагувати
  • Я знаю, як реагувати на дитячі історії насильства, як підтримати дитину і як її вислухати
  • Я знаю, куди бігти і до кого звертатись, якщо я став свідком чи почув від дитини про насильство
  • Мої власні травми пропрацьовані, тож я маю готовність говорити про них, адже не мовчати про насильство - не соромно, а гідно!

Якщо потребуєте більше інформації на тему насильства - https://www.facebook.com/worthy.im

Пропоную проливати більше світла, щоб не лишилось місця темряві! Якщо в когось є історії на тему - пропоную тег #ЖертвиКтитора Або якщо історії про інших кривдників - #ПролийСвітло #ТыЦенный #ТиЦінний #WorthyIm #MeToo #яНеБоюсьСказати

©Svitlana Koval

 
Історія Світлани Коваль викликала бурхливе обговорення в мережі. Багато українців висловили ії слова співчуття і підтримки, а також вдячності за її мужність в публічній сповіді про своє приниження і біду. Багато хто досі не вірить в таємне життя Ктиторчука і підозрює, що за його арештом криється щось інше. Дехто пригадує історію відомого режисера Поланські і його поламану кар'єру через злочини сексуального характеру. Сподіваємось. сповідь світлани довоможе слідству і дасть можливість правоооронним органам скласти повну картину життя, уподобань і діяльності одіозного фотографа.
Теги
Новини партнерiв
Схожi
Нарешті столичний університет відреагував на українофобську поведінку свого викладача: заява ВНЗ
Україна
Нарешті столичний університет відреагував на українофобську поведінку свого викладача: заява ВНЗ
В педагогічному університеті назвали такі заяви викладачки неприпустимими і неприйнятними і хочуть провести слухання на засіданні Вченої ради ...
В Україні безробітних майже півмільйона людей
Україна
В Україні безробітних майже півмільйона людей
Через відсутність роботи число людей, які отримують від держави допомогу, за рік зросла більш ніж на 36%, а кількість вакансій скоротилася на 20,5%...
Міністерство у справах ветеранів ініціює створення інституту ветеранського омбудсмена
Україна
Міністерство у справах ветеранів ініціює створення інституту ветеранського омбудсмена
Структура охоплюватиме весь спектр питань із надання правового захисту ветеранів, взаємодіятиме з наявними інститутами з прав людини і посилюватиме та доповнюватиме їх...
На дорогах Києва вперше в Україні встановили нові дорожні знаки
Україна
На дорогах Києва вперше в Україні встановили нові дорожні знаки
Нові дорожні знаки 1.40 «зміна покриття» встановили на Подільському узвозі, вулицях Богомольця, Шовковичній та Великій Васильківській...
Під Офісом президента сталися сутички між мітингарями та поліцією
Україна
Під Офісом президента сталися сутички між мітингарями та поліцією
25 січня на мітингу проти підвищення тарифів на опалення під ОПУ сталася штовханина протестувальників та поліції...