Серж Лифар – українська зірка світового балету

Сергій Михайлович Лифар - один із найвидатніших танцюристів минулого століття, український балетний танцівник, хореограф, легендарна зірка Grand Opera та геніальний киянин, що прославив Україну на весь світ.

Серж Лифар народився в Києві у 1905 році в багатій родині чиновника - Михайла Яковича Лифаря і його дружини Софії Василівни Марченко. Родина Лифарів мала глибоке козацьке коріння. Пізніше Сергій Михайлович згадував, як, гостюючи в свого діда у Каневі, слухав розповіді про героїчне минуле України та роздивлявся «пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками, що ними нагороджували Лихварів українські гетьмани та кошові отамани великого Війська Запорізького».

З дитинства Лифар співав у церковному хорі Софіївського собору, грав на скрипці, а також відвідував клас фортепіано в Київській консерваторії, однак визначальним у майбутній кар’єрі став вступ у балетну секцію Броніслави Ніжинської, сестри Вацлава Ніжинського.

У шістнадцятирічному віці, піддавшись на вмовляння знайомого по Першої київської гімназії, Сергій відвідав балетну студію при консерваторії на Ярославовому Валу.

Там його помітила екс-балерина Маріїнського театру Броніслава Ніжинська, новий учень її зацікавив. Незадовго до цього керівник Російського балету Сергій Дягілєв доручив їй відібрати і підготувати чотирьох або п'ятьох танцівників до відкриття «Російських сезонів» у Парижі. Ніжинська направила до нього Лифаря.

Перетнути кордон Сержу вдалося не з першого разу - його пограбували, заарештували і помістили в переповнену камеру, де йому довелося простояти серед тифозних і туберкульозних страждальців чотири дні і ночі. Ризикуючи життям (його переслідували червоноармійці-конвоїри), він зміг втекти, сісти на поїзд. Рятуючись від повторного арешту, утікач на повному ходу зістрибнув з поїзда на обледенілий насип і помчав через прикордонний ліс. Його побили місцеві бандити. І все ж, Лифарю вдалося потрапити на потяг до Варшави: він схопився за поручень останнього вагону і провисів на руках на морозі всі п'ять годин шляху (потім шкіра була повністю обдерта). Йому довелося бродяжити у Варшаві два тижні, перш ніж Дягілєв надіслав гроші на дорогу в Париж.

Сергій Дягілєв, який став з цього моменту його покровителем, відкрив Лифарю музеї Флоренції, Венеції та Риму, забезпечив посилений курс навчання в Турині у Енріко Чеккеті, відомого «виробника» балетних зірок, а також оплатив послуги пластичного хірурга, щоб злегка підправити зламаний ніс.

У 1928 році відбулася прем'єра першої постановки Лифаря «Байки про Лиса». Відтепер в балеті він почав свій самостійний шлях, який тривав до 1977 року.

«Він був фізично бездоганним, наче витвір мистецтва, - писали про нього критики, - струнким і статним, як грецький бог»

Самовіддана праця й фанатична любов до танцю зробили із нього танцовщика, якого у Франції по праву вважають засновником французького балету. У 1929 він очолив балетну трупу «Гранд-Опера». Більше 30 років пропрацював Лифар у цьому театрі – був його солістом, прем'єром, фаворитом, хореографом, педагогом.

Серж Лифар заснував у Парижі інститут хореографії, ввів курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором університету танцю і почесним президентом національної ради танцю при ЮНЕСКО.

Світ балету був не єдиним захопленням Лифаря. Він товаришував із багатьма художниками, серед яких були Пабло Пікассо, Жан Кокто, Кассандр (Адольф Мурон), Марк Шагал, які оформили багато його спектаклів. Дружив і з Коко Шанель, яка шила йому костюми для сцени і доя життя (внизу на фото).

Звільнення з театру підштовхнуло Лифаря професійно узятися за пензля. У 65 років у нього проявився неабиякий хист художника. Власне, він малював і раніше: на театральних програмках, афішах, записках — олівцем, помадою, гримом. У 1972—1975 роках виставки картин Лифаря користуються великою популярністю: Канни, Париж, Монте-Карло, Венеція. Хоча сам Лифар доволі стримано ставився до свого захоплення.

"Графічні, майже пластичні роботи я присвятив своєму другові Пабло Пікассо.Він був настільки люб’язним, що здивувався, замилувався і гаряче порадив мені продовжувати. Тільки ж я не художник, а хореограф, що малює", — писав він у останній автобіографічній книзі «Мемуари Ікара».

Він залишив після себе понад сотні оригінальних картин та малюнків. Основний сюжет — балет, рухи, драматургія танцю.

З 1958 по 1977 роки Лифар присвятив ще й написанню книг. Його перу належать книги - від «Маніфесту хореографа» до «Історії балету», створені протягом 1935-1966 років. «Мемуари Ікара», остання з написаних ним книг, вийшла з присвятою «Людині з золотим серцем і чистою душею, мого духовного музи і моєму вірному другові завжди».

Йдеться про Ліллан Аллефельд-Лаурвіг (внизу на фото), шведської графині, спадкоємиці сталеливарного магната, що стала для Сержа і музою, і подругою, яка розділяла коло його інтересів, допомагала у вирішенні комерційних питань та проведенні виставок його живопису в Каннах, Парижі, Монте-Карло, Венеції , присвячених Пабло Пікассо і відбулися в 1972-1975 роках.

Пізніше графиня передала частину колекції (817 одиниць) в дар Україні. Колекція зберігається в Києві, у відділі мистецтв Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки.

Другою його пристрастю були колекціонування книжок. Почалося усе із особистого архіву Сергія Дягілєва, який складався з колекції театрального живопису і декорацій та бібліотеки (близько 1000 назв). Лифар викупив її у французького уряду за гроші, отримані за рік роботи в Гранд-Опера. Як пізніше згадував хореограф: «Гроші на купівлю дягілевського архіву я заробив ногами».

Серж Лифар зібрав одну з найцікавіших в Європі російських бібліотек, яка складалася зі стародруків XVI-XIX ст. Особливе місце в його бібліотеці займала і «Пушкініана», найдорожчим скарбом якої були 10 оригіналів листів поета до Наталі Гончарової, рідкісні видання, інші пушкінські раритети.

Україна і Київ до кінця життя залишалася світлою мрією Лифаря.

«Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий і величний Дніпро», – говорив він.

А коли, вручаючи Орден Почесного Легіону, Шарль де Голль вже вкотре запропонував Лифарю стати громадянином Франції, Лифар відповів: «Я українець і цим пишаюся». Він так і залишився «персоною без громадянства» – не зміг відректися від своїх коренів, предків і землі, на якій народився. Одного разу Лифар прийшов до Гранд Опера у вишиванці, а потім поділився своєю мрією:

«Хочу повернутися в Україну. Однак вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції – забули».

У 1960-і роки Сержу Лифарю все ж вдалося відвідати батьківщину: він був почесним гостем Першого міжнародного конкурсу молодих артистів балету в Москві і зміг інкогніто приїхати до Києва, побувати на могилах батьків на Байковому кладовищі та зустрітися з рідними. І тільки в 1990-х його ім'ям назвали київський Міжнародний конкурс артистів балету та хореографів.

Останні роки життя Лифар прожив у Лозанні, Швейцарія де й помер 15 грудня 1986 р.

2004 року Національний банк України до 100-річчя з дня народження танцівника у серії «Видатні особистості України» випустив ювілейну пам’ятну монету «Серж Лифар». Сьогодні про життя та творчість видатного балетмейстера розповідає Музей української діаспори, в постійній експозиції якого представлений меморіальний зал Сержа Лифаря. Також в столиці України працює Київська муніципальна українська академія танцю імені Сержа Лифаря, в якій 7 квітня 2004 року відбулась церемонія відкриття пам’ятної дошки Сержу Лифарю на фасаді академії.

Після смерті Лифаря його дружина передала в дар Україні найцінніші скарби з його особистої колекції – Орден Почесного Легіону, Золоту Туфельку прикрашену діамантами, сценічні костюми, скульптурні портрети Сержа.

Він пізнав тріумфальні злети і катастрофічні падіння, станцював в 98 балетних постановках і поставив понад 200 балетів. Ім'я Лифаря носить один з балетних репетиційних залів паризької Grand Opera.

Побажавши отримати останній притулок не в Лозанні, а на цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа під Парижем, Лифар заповідав, щоб на мармуровій плиті, крім основних дат - народження і смерті - було написано: "Серж Лифар. З Києва".