[]

Ніч Апокаліпсису: 18 лютого - річниця страшного штурму Майдану

Ніч Апокаліпсису: 18 лютого - річниця страшного штурму Майдану

Ніч Апокаліпсису, як назвали її пізніше, настрашніша ніч, яку довелося пережити українцям у новітній історії - ніч з 18 на 19 лютого 2014 року. Кілька тисяч Героїв, які втримали тоді Майдан від остаточної зачистки, здійснили справжній подвиг, про який ми ніколи не забудемо.

На згадку про ті дні та з метою з’ясування фактів і причин подій, що відбувалися, а також для відновлення хроніки Майдану, вшанування пам’яті загиблих і історичної місії учасників, українці створили сторінку Майдан 18-20 лютого. Як усе було.  у соціальній мережі Facebook, який, доречі, в ті буремні часи успішно виконував роль модераторного майданчика для обміну інформацією, координації дій майданівців, збору фото-відео материалів, закликів про допомогу, гарячих стрімів та збору коштів.

"Читаючи спогади очевидців про це пекло, щоразу зустрічається одне і теж питання: Чому Беркут тоді так і не дотиснув захисників Майдану? Що зупинило цих нещадних вбивць? Мабуть це запитання лишиться одним з багатьох, на яке ми так і не отримаємо відповіді найближчим часом. В ту ніч з усіх куточків країни, а передусім із Заходу та Центру спішили автобусами, машинами сотні і тисячі людей із однією думкою: "Хлопці, ви тільки протримайтеся там ще трошки, ми вже їдемо!" В цю ніч палали управління міліції, СБУ, прокуратури у Львові і Тернополі, Хмельницькому та Луцьку, Івано-Франківську і Рівному. Уся країна була серцем на вогняному Майдані, де вирішувалась наша доля."

Під вражаючими фотографіями хронік Майдану і тих пекельних днів, українці діляться спогадами і переживають за долю країни сьогодні. Деякі з дописувачів написали свої історії участі в бойових діях Майдану. Їх відверті спогади насправді вражають:

«Було... В 23.00-24.00 -- точно пару тисяч... Потім я поїхала додому... Приїхала в 7.00 -- дійсно 500-700 людей...  Священик молився... Сонце вставало... От ніби з тим Сонцем і сила стала прибувати» - пише Ганна Земко

«Было тяжело физически, чувство опасности, но приятно что остались только нормальные люди, понторезы сбежали)» - згадує Олег Купрій

«Ночью от силы несколько сотен оставалось. Не все стороны прикрыть даже могли... Если бы не зассали - задавили бы нас» - додає Андрій Кудабеков

Яскраві емоції викликав комент Макара Джалілова

Один з учасників Майдану Микола Костюк в ті дні був за кордоном, от як він пригадує ті дні: 

«Погляд з іншої країни. З 18 -19 лютого я всю ніч просидів біля компютера, далеко за тисячі кілометрів від Києва, у столиці Фінляндії,  плакав,  нервував, злився, уже на  той час, був на лікарняному нервовий зрив, як наслідок набутий псоріаз , і от під ранок десь о 4 годині я вирішив,  плювати на все, роботу, посвідку на ПМП, лечу у Київ. Це був квиток у один кінець. Я думав, що уже не повернуся ніколи. І 19 лютого ввечері я був уже там. Тепер скажу трішки інший погляд. Як я добирався і які у мене були відчуття. З летовища, їхав маршруткою, кругом були  пости  озброєної міліції, перевіряли усіх, і потім коли я за декілька кварталів добирався до Майдану, було таке враження що я знаходжуся у глибокому тилу ворога, у ворожому місті, натовпи молодиків, я підозрюю що це були тітушки,  міліція, було дико страшно, страшно що просто заб'ють у якомусь провулку битами, і я не дійду до Майдану. І буде рахуватися у кримінальній справі, просто як  вбивство. А потім цей ЗАПАХ, біля першої барикади, на Хрещатику!!! Я його і досі ніби відчуваю, він був зовсім ні що не схожий, це і пріння самих барикад, і запах гарі різних сортів, запах немитих людських тіл, поту, мабуть і крові,  запах перцевих і сльозогінних гранат, бензину і багато чого іншого намішаного разом... Але там були СВОЇ, я зрадів так, ніби потрапив у родину з якою не бачився дуже давно. Буремні і історичні часи. Слава Україні!!!».

Валентина Малін відповіла Миколі:

 

Учасники тих подій та патріоти України пишуть про необхідність існування такої сторінки пам'яті

 

Український дощ публікує на згадку про цю пекельну ніч два уривки зі спогадів очевидців подій.

Аркадій Бабченко:

«До ранку Будинок профспілок вигорів повністю. Коли беркутівці пішли в цю атаку? Годині о четвертій, напевно. На пагорбі встановили прожектори і висвітлили площу. Просто, як у воєнному Берліні. Потім підійшов водомет і почав заливати стіну вогню. Потім почалася "артпідготовка". Гранати лягали дуже щільно. У самому натовпі. Осколком прилетіло в коліно. Потім в пах. Потім посікло ноги. Поруч загорівся хлопець, у якого в руках граната розбила вже підпалену пляшку з коктейлем. Газ. Знову газ. Знову граната.

Потім пішов водомет. Почав таранити барикаду. Його підпалили. Другий водомет струменем води збив полум'я зі свого товариша. Знову таран. Знову підпалили. На цей раз вже сильніше. Потім пішов другий водомет. Потім - внутрішні війська. Брязкіт щитів, гуркіт заліза, крики, мат, страх, розриви гранат, палаючий водомет, поранені. За ніч було близько десяти атак. Та ні, більше, напевно. А довбали - постійно. Не було 15 хвилин, щоб щось ні вибухнуло. Гранати рвуться одна за одною. Стріляють. Шрапнеллю. Пластиком. Маленькі сірі кульки сиплються, як горох. Доведені до останньої межі, коли здавалося, що вже все, кінець - люди побігли .. Не витримали. Але залишалася якась ниточка, якісь десять-двадцять-тридцять чоловік, які не побігли, і залишалися битися з «Беркутом». І ті, хто побіг, поверталися і билися «Не біжіть, хлопці, стійте, не повертайтеся до них спиною! Разом, разом, разом!". І хлопці ставали. І погнали "Беркут". І "Беркут" відступав... Як ці люди здатні терпіти все це, я не розумію. Я більше п'ятнадцяти-двадцяти розривів світло-шумових гранат за раз винести не в змозі. Мені потрібно відійти, почекати, поки пройде нудота, головний біль і повернеться нормальний слух. А ці стоять. Міліція вже зменшила дистанцію і почала бити вже безпосередньо по щитах, які вони тримають, тобто просто по людях бёють - а вони не йдуть. Це вище мого розуміння.» 

 

31-річний львів'янин Андрій, учасник Майдану:

"Перед світанком 19 лютого нас залишилося зовсім небагато. Це була дуже напружена ніч, - почалася справжня війна. Напередодні загинули кілька наших товаришів. Один від вибуху гранати, іншого забили до смерті силовики ... Медпункти були переповнені. Протистояння тривало, але наших ставало все менше, а «Беркут» продовжував атакувати. Люди дико втомилися, я і сам вже ледве тримався на ногах, але ми все одно стояли. Під ранок мітингувальників залишилося зовсім мало. Вони все ще так само кидали в силовиків камені і «коктейлі Молотова», але трималися вже з останніх сил. На Майдані говорили, що завтра буде ще гірше – надійшла інформація, що нас вирішили знищити фізично. Ми тоді ще не розуміли, що це означає.

Взялися зміцнювати барикади, палити останні шини - дим заважав силовикам нас побачити. Коли шини закінчилися, почали палити навіть свій одяг ... «З боку вулиці Інститутської йдуть тітушки, - повідомили хлопці. - Їх декілька тисяч, все озброєні. Що робити?".  Я не знав, що відповісти. Було зрозуміло, що це кінець. Близько п'ятої години ранку становище стало зовсім розпачливим. Нашу передову потіснили. Барикади на вулиці Прорезній, в Пасажі на Хрещатику залишилися взагалі без охорони. "Люди, куди ж ви всі пропали?" - оглядаючи спорожнілі вулиці, я мало не плакав. Товариші весь час питали, що робити, коли «Беркут» перейде в активний наступ. Домовилися, що все одно будемо боротися. «Так, всіх нас вдома чекають дружини, діти, батьки, - зітхнув чоловік років шістдесяти. - Але якщо вже прийшли, потрібно стояти до останнього. А там - будь що буде ». Честно скажу, було страшно. Немає нічого гіршого, ніж чекати небезпеки і знати, що не зможеш впоратися з цим завданням. Товариші почали дзвонити рідним. «Не можу довго говорити, - тремтячим голосом сказав мій земляк по телефону. - Зі мною все гаразд. Ти не кажи Маші про мій дзвінок. Але, якщо через кілька годин ви не зможете до мене додзвонитися, передай їй, що я дуже її люблю». Я теж дістав телефон. Вдома чекають дружина і діти. Хотів зателефонувати і щось їм сказати, але в горлі стояв ком.

«Почалося! - раптом закричав наш друг Вася. - Ідут! Здається, тітушки ... ». Озирнувшись, я побачив, як в нашу сторону наближається людей сто зі щитами і битами. Нас в цьому місці залишалося не більше двадцяти ... Вони йшли швидко і впевнено. Долаючи біль в коліні, я нахилився, підняв якийсь камінь... Уже готовий був кидати, проте метрах в п'ятнадцяти від нас незнайомці чомусь зупинилися. «Хлопці, це ж наші! - несподівано закричав той же Вася. - Подивіться на їхні обличчя. Такі  можуть бути тільки у наших!». І справді. Начебто з битами і щитами, але очі не озлоблені, добрі ... «Хлопці, ви звідки?» - кричу. Вперед, гримнувши щитами, вибігли четверо чоловіків років п'ятдесяти і... впали перед нами на коліна. «Брати! - закричали. - пробачте, що так довгоїхалі!».  Це була «львівська сотня». Побачивши їх щирі обличчя, я відчув, як защеміло серце. Плакали всі. Тільки що ми були одні і вже почали прощатися з рідними, а тут таке підкріплення...

Ми з товаришами побігли і почув дивні хлопки. Вирішив, що то вибухають чергові гранати. Через дим не відразу побачив, що відбувається. Аж раптом мені під ноги впала людина. «Напевно, втратив свідомість», - подумав я і почав бити його по щоках, та побачив раптом ... дірку у нього в скроні. З рани сочилася кров. Хлопця застрелили. У наступну секунду поруч впав ще один. Він теж був мертвий. Я бачив цього чоловіка серед львів'ян. Хлопці падали один за іншим. Решта намагалися прикриватися щитами або тим, що потрапляло під руку. Я не встиг пригнутися, поруч свиснула куля... Тоді товариші самі збили мене з ніг і почали закривати. «Здається, снайпер! - кричали вони. - Стріляє в голову і в серце ». Побачивши, що один з львівських «сотників» ще живий, ми з товаришем, пригинаючись від куль, потягли його до медпункту. Ще двох поранених завантажили в машину - їх повезли в лікарню. Інших поранених відносили до готелю «Україна». Коли я йшов, там було четверо загиблих. Хвилин через п'ять повертаюся - а їх вже дванадцять. Підлога в холі готелю була вся залита кров'ю. Туди кожну хвилину заносили людей. Медики-волонтери робили постраждалим масаж серця, штучне дихання ... Але потім накривали простирадлами з головою. У всіх були поранення в шию, в голову і в серце. Ще тоді стало зрозуміло, що працює снайпер. Мабуть, коли під ранок нас залишалося зовсім мало, силовики вирішили, що вже перемогли. Але несподівано з'явилася «львівська сотня». Хлопці пішли на передову і майже всі до ранку загинули."

 

 

 

[{"ad_code":"","ad_pic":"assets\/uploads\/root\/images\/house2.jpg","date":"","active":"","thumb":"","ad_link":""}]
Теги
Схожi
Знищення російською імперією Запорозької січі
Історія
Знищення російською імперією Запорозької січі
3 серпня 1775 року російська імператриця Катерина II видала маніфест, яким оголосила про ліквідацію Запорозької січі...
105 років тому було ухвалено II Універсал Центральної Ради: росія визнала право України на автономію
Історія
105 років тому було ухвалено II Універсал Центральної Ради: росія визнала право України на автономію
16 липня 1917 року на відкритому засіданні Центральної Ради Володимир Винниченко урочисто виголосив ІІ Універсал...
Декларація незалежності США: з днем народження, Америко!
Історія
Декларація незалежності США: з днем народження, Америко!
4 липня 1776 року у Філадельфії Другий континентальний конгрес прийняв Декларацію незалежності Сполучених Штатів Америки від Великої Британії і її короля...
Життя і смерть Леді Ді – все, що потрібно знати про принцесу Уельську
Історія
Життя і смерть Леді Ді – все, що потрібно знати про принцесу Уельську
1 липня 1961 року у Сандрінгемі народилася Діана Френсіс Спенсер. Їй не судилося стати королевою Британії, але вона стала «королевою людських сердець»...
25 років тому були підписані так звані «Великі угоди» між Україною і росією
Історія
25 років тому були підписані так звані «Великі угоди» між Україною і росією
31 травня 1997 року підписано «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією»...