Королівство Русь

Загальновідомо, що київські князі Рюриковичі - головна панівна династія давньоруської держави, є тим стрижнем, довкола якого вибудовується нарація історії X–XI століть. Літописна традиція, що є основою для істориків цього часу, чітко прив’язує події до правління та діянь князів, які посідали київський престол і дозволяє дослідити політичне і соціальне життя того періоду.

Нам зі школи розказували про князів і князівства Київської Русі, що існували на території сьогоднішньої України, але тема українських королів та королівств чомусь делікатно замовчується як російськими, так і більшістю українських істориків. 

Так, що ми знаємо про українських (руських) королів? Здається, наче, ми чомусь соромимося слова «король» у своїй історії, як чогось негідного нас або недостойного. Прикладом такої сором’язливості є конкурс на назву аеропорту у Львові. Цілком коректну й суголосну назву летовища — імені короля Данила — раптом було скромно замінено на історіографічний анахронізм «князя Данила Галицького».  Між тим, Данило був найсправжнісіньким королем, не самоназваним, не умовним, не місцевим князьком, а легітимним, коронованим Папою Римським за всіма канонами того часу. До речі, за всієї поваги до видатного і славетного короля Руського короля Данила, він був не першим і не єдиним королем Русі-України. Отже, давайте дізнаємося детальніше про цю славетну частину нашої історії – королівську Русь.

Як в світі з’явився королівський статус

Після розпаду Ойкумени (Римської імперії), вплив Візантії на європейську політику зійшов до мінімуму, а з часів правління Карла Великого (768–814 рр.) відбувається renovacio imperii («відродження імперії»). 25 грудня 800 року в Римі Папа Лев III коронував Карла імператорською короною, із цього часу саме Папа Римський мав виключне право надавати монархам титул rex. У слов’янській традиції він звучав як «король» – від імені першого коронованого Папою Римським монарха – Карла Великого.

Карл I з Папами Римськими Геласієм І та Григорієм І

Титул «король» мав значно більшу вагу та значення в міждержавних відносинах, ніж «князь», «герцог» та інші, адже підтверджував не лише суверенний статус його володаря як найвищого представника влади в країні, а й був символом «помазаника Божого», що освячувався вищою владою християнської церкви.

Із занепадом Каролінгської імперії у ІX столітті утворюються французькі, італійські та германські королівські держави. Володарі більшості європейських країн також прагнули отримати від Папи Римського титул суверенного монарха – rex .

В XI сторіччі у Східній Європі виникають три нові християнські королівства – Польща, Чехія та Угорщина.  У 955-го, серед угорців поширювалося християнство і на знак подяки за це Папа Римський Сильвестр ІІ прислав угорському князю Іштвану І королівську корону, й на Різдво 1000 року його було урочисто короновано. За деякий час, 1025 року, польському князю Болеславу І також було надано титул короля. За князя Бретислава І Чехія стала васалом Священної Римської імперії, а 1086-го його син Вратислав ІІ був коронований у Празі Трирським епископом Едильбертом.

Отже, всі три західні сусіди Київської Русі стали королівствами, й проводячи політику експансії (особливо Угорщина та Польща), спирались не лише на військову силу, а й на титул «Богообраного володаря». Беручи активну участь у міжнародних європейських справах, Великі Князі Київські не могли пройти повз цю державно-політичну тенденцію та долучились до здобуття королівського титулу для себе.

Королі України-Русі

Перший король Русі – князь Ізяслав, син Ярослава Мудрого (коронувався в 1075 р, отримав ім’я Король Дмитро)

1054 року після смерті Ярослава Мудрого Великим Князем Київським став його син Ізяслав Ярославович. Він намагався продовжувати політику батька, за його княжіння була прийнята «Правда Ярославичів» – перша кодифікація руського права, яка дійшла до нас. Проте Великий Князь мав проблеми з міщанами та печерськими монахами. Через загострення міжусобиць за Київський престол та повстання киян Ізяслав разом з синами мусив залишити столицю.

Перебуваючи з сім'єю в вигнанні, Ізяслав 1075 р. був вшанований римським папою Григорієм VII королівським титулом Rex Ruscorum (тобто король Русі / русинів. Втім, особисто Ізяслав Рим не відвідував, відправивши туди свого сина Ярополка († 1086). Переговори з Папою були вдалими, й обидва князі були проголошені королями Русі. 17 квітня 1075 року Папа Григорій видав папську буллу, в якій мовилось: «Дмитру (ім’я надане при хрещенні Ізяславу), королю руському, і королеві, дружині його… Ваш син під час відвідування Апостольського престолу хотів отримати королівство як дар святого Петра з наших рук… Ми зійшли до його прохань і прагнень, оскільки вони здалися справедливими, і, крім того, з огляду на вашу згоду передали йому управління вашим королівством як частиною володінь святого Петра».

Отже, Папа коронував у Римі і надав сину Ярослава Мудрого лен Святого престолу на Руське Королівство і Ізястав став Королем Дмитром і отримав королівський титул і протекторат на руські землі.

20 квітня 1075 року Григорій VII написав буллу до польського короля Болеслава Хороброго, в якій «увіщував повернути руському королю все те, що було забрано», а також надати йому допомогу.

1077 року, після смерті Київського князя Святослава, за допомогою польських військ, королі Русі Ізяслав та Ярополк повернулися до Києва в якості коронованих правителів. Але в жовтні 1078-го король Дмитро загинув у битві на Нежатиній ниві під Черніговом (Ця битва та загибель Ізяслава-Дмитра згадуються у «Слові о полку Ігоревім», він похований у Десятинній церкві) і влада в Києві перейшла не до законного спадкоємця корони - Ярополка, а до його дядька – Всеволода Ярославовича.

Ярополк, син короля Дмитра, кілька разів намагався здобути батьківський престол, але безуспішно. 22 листопада 1086 року під час походу, на Волині, його було підступно вбито найнятим дружинником. Тіло новомученика перевезли до Києва, його зустрічали Великий Князь Всеволод Ярославовичі та митрополит Київський та всієї Русі Іван ІІ із собором духовенства. Майже одразу після смерті Ярополк був канонізований Руською (Українською) православною церквою. Зрозуміло, що право передачі корони за таких умов було втрачено, але, мабуть, князя Всеволода не хвилювало благословення Папи Римського.

Другий король Русі – король Данило (коронувався в 1253 р.)

Другу (більш вдалу) спробу утвердження на Русі-Україні королівської влади здійснив через 178 років князь Данило Галицький. Він очолив Галицько-Волинську державу і став Королем Русі. Ще до коронації князя Данила Папою Римським, його батько волинський князь Роман Мстиславович об’єднав у 1199 – 1205 рр. Галицьке й Волинське князівства і створив сильну державу із центром у Володимирі. Князем була зроблена велика державна робота, тому факт появи Галицько-Волинського князівства (до якого входив і Київ) як основи для майбутнього королівства Данила потребує окремої розповіді.

Як формувалось королівство Данила

В Київській Русі наприкінці 12 століття тривала тристороння боротьба за владу між княжої сім'єю зі Смоленська (нащадками Ростислава Мстиславича - Ростиславичами), нащадками Олега Святославича Чернігівського (Ольговичами) та грізним Романом Мстиславичем з Волинської землі. Це була сутичка за домінуюче становище на всьому півдні Русі, від Волинської та Галицької земель на заході До Чернігова і Переяслава на сході, боротьба за володіння матір'ю міст руських - Києвом; вона тривала, то затухаючи, то спалахуючи з новою силою, аж до падіння Києва під натиском татар в 1240 році. Але у 1199 році,  волинський князь Роман Мстиславич об'єднав Галицьке й Волинське князівства в  одну державу. Він докладав зусиль для захисту західних кордонів своєї молодої держави, успішно воював з половцями. Влада Романа поширювалася майже на половину сучасної України. У 1203 р. відчинив перед ним браму й Київ. (див. карту Галицько-Волинської держави)

Тож  князь Роман Мстиславович об’єднав Галицьке й Волинське князівства і створив сильну державу із центром у Володимирі. До складу цієї держави входила більшість українських земель. Ця держава перебувала між Дніпром і Карпатами. Літописець називав його самодержцем на Русі. У 1205 р. князь Роман йде в похід у Польщу, де і гине під Завихостом.

Після його смерті (1205), використовуючи малолітство його синів підняла голову боярська олігархія. Сфери впливу над Галицьким і Волинським князівствами розподіляють Угорщина і Польща. «Велика смута» триває 40 років.   Зі Сходу з'являється нова загроза — монголи, яких у 1206 р. об'єднав один з найбільших завойовників у світовій історії — Чингізхан.

За 20 років монголи підкорили половину відомого на той час світу і вийшли до кордонів Русі, де у степах кочували половці. Рятуючись, половці мусили просити допомоги в руських князів. Спільна русько-половецька рать виступила в степ у 1223 р., зустрілася з монголами на річці Калка і зазнала катастрофічної поразки.

Але, на щастя, Чингісхан помирає і його війська зупинились. Та за період 1238-1240 рр. війська Золотої Орди, держави під проводом хана Батия, двома хвилями проходять Руські землі. У 1240 р. монголи захоплюють Київ і знищують його вщент.

Тим часом у 1238 р. син Романа Данило Галицький перемагає лицарів Тевтонського ордену, захоплює м. Галич та стає правителем Галицько-Волинського князівства (1238-1264).

До того він був з матір'ю у вигнанні в Угорщині. Повернувшись у Галич, він одружився з дочкою тодішнього князя і після його смерті сам зайняв престол.

У 1245 р. відбувається битва під Ярославом і Данило остаточно перемагає боярську опозицію.

Данило Галицький укріпив свою владу у Галицько-Волинському князівстві. Він відновив стосунки з Угорщиною та Польщею, а також відновив зруйновані монголо-татарами міста, звів нові могутні фортеці – Кременець і Холм, що став столицею князівства.

Данило Романович не хотів, щоб міста Галичини й Волині повторили долю Києва. Тому мусив піти на компроміс. У 1245 р. він визнає себе васалом Золотої Орди. Отримує спеціальний дозвіл на правління – ярлик і погоджується на те, що його буде контролювати баскак – спеціальний чиновник хана.

Але тут же, у 1246 році, князь Данило починає перемовини з Папою Римським та Великим Князем Київським з місії кардинала Плано де Карпіні на Русь. У 1253 році папський легат урочисто коронував Данила Галицького на короля Руського.

У 1252–1258 рр. князь воює з монголами. Князь Данило, окрім всього, брав участь у війні за австрійський престол 1252–1253 рр. Здійснював успішні походи на Чехію і Польщу, Литву і землю ятвягів.  У 1258 р. Орда присилає нове велике військо. Данило змушений поновити ярлик і навіть зруйнувати укріплення своїх міст. У 1264 році Данило помирає.

По смерті Данила землі князівства розподілили між собою його нащадки.

Престол Галицько-Волинського короля згодом зайняв син Данила, Лев (1264-1301). Він переніс столицю до міста, названого на власну честь (Львова).

Король Лев повоював з угорцями і поляками. Йому вдалося приєднати Люблінську землю та частину Закарпаття з містом Мукачево. 

З 1301 по 1308 рр. королем Руського королівства був син Лева, король Юрій І.

Онук короля Данила титулував себе «королем Русі, князем Володимирії» і зумів знову об'єднати галицько-волинські землі. За столицю цей князь обрав місто Володимир.

У 1340 році останнього князя об'єднаного Галицького-Волинського князівства, Юрія ІІ Болеслава, отруїли змовники-бояри. Почалась 52-річна війна за галицько-волинську спадщину між Королівством Польським та Великим князівством Литовським. Знесилене Галицько-Волинське королівство розпадається в 1349 році, його ділять між собою Польша і Литва і воно припинило своє існування як єдине політичне ціле. Польща створила на його території Руське воєводство польської корони, а Литва об'єднала підконтрольні їй території колишнього князівства в Волинське воєводство.

Всі правителі Галицько-Волинської держави (в європейських джерелах того часу – Королівства Русі), носили титул «король». Навіть після згасання гілки Романовичів та захвату і розподілу земель України-Русі між Великим князівством Литовським, Угорщиною та Польщею, титул «король Русі» свого часу носили різні монархи цих трьох держав.

Галицько-Волинське князівство або Руське королівство існувало майже 200 років (1199-1392). Це була розвинена монархічна держава у Східній Європі, що керувалася князями і королями із династій Рюриковичів, П'ястів та Гедиміновичів і спадкоємцем Київської династії, продовжувачем європейських, руських, політичних і культурних традицій. Це було одно з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. Воно проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Головними ворогами (конкурентами) були Польща, Угорщина, з середини XIII століття — Золота Орда і Литва. Для протидії сусідам неодноразово укладало союзи із католицьким Римом, Тевтонським Орденом.

Київська Русь з стародавніх віків, ще з початку н.е. не тільки виборювала своє право на існування, а й мала значний освітній, культурний, світський, історичний, державний та цивілізаційний розвиток – від дрібних князівств до королівств, від міжусобних війн до шлюбних союзів з королівськими сімействами Європи, від хрещення Русі до миропомазання Папою Римським. До появи першого самокоронованого царя Михайла Федоровича, який був обраний на царювання московським «міжсобойчиком» у вигляді Земського собору у 1613 році, Велика Київська Русь вже мала блискучий шлях багатовіковий європейських коронацій і визнання. 

Російська пропаганда і «кишенькові» історики тоталітарної держави РФ всіляко замовчують і приховують цю шляхетну спадщину України. У кращому випадку, вони пригадують Київську Русь, як стародавню державу на Дніпрі, до якої вони приписують себе, не маючи ніякого відношення ні до історії, ні до назви – бо руський і «русский» - то велика різниця. М’який знак, що стоїть в даному випадку – це не тільки різниця в звучанні і написанні, а й і прірва в культурологічній і антропологічній багатовікової історії. До речі, перше, що зробив ще один «самопроголошений» імператор Московії – Петро 1, це послав дияконів і служителів по церквах і архівах України аби вилучити всі документи і історичні свідоцтва руських королів – Московії було необхідно виставляти Україну «окраиной» та Малоросією. Всі історичні архіви було вивезено до Кремля і вона там, начебто, згоріли при великій пожежі.

Є ще одна славна спадщина України, яку ми втратили - корона короля Данила. В 1915 році війська російської імператорської армії викрали цей знак королівської влади і могутності, а російський історик Євген Шмурло відвіз її до Москви. Вже після закінчення Першої світової війни на засіданні Ліги Націй українському духівництву вдалося домогтися від Радянського Союзу повернути реліквію. Митра таки повернулася до Перемишля, але була обкрадена і пошкоджена. З неї було вирвано діамант (цікаво, що в описі Ступницкого про нього не згадується), знятий хрестик і обдерта золота парча. Потім корона зникла у вирі Другої Світової війни. Її доля наразі невідома. Пошуки тривають.