«Доведи, що ти гідний»: що заважає системі протезування ветеранів стати ефективнішою

Українська держава каже, що по компенсаціях за протезування Україна – одна з перших у світі. Але поранені бійці розповідають про чергу, приниження і систему, де фахівці "не знайдуть один одного", навіть якщо працюють у сусідніх кабінетах. Але, де саме ламається система реабілітації – від протезної майстерні до психологічної підтримки – і що держава готова з цим робити?

Реабілітація й протезування – це та частина війни, яка триватиме ще довго після перемоги. Це десятки тисяч людей, яким доведеться заново вчитися ходити, тримати ложку, повертатися на роботу і в спорт. Про те, як влаштована ця система сьогодні і чому вона все ще робить прикрі збої у конкретних людських історіях – програма "По живому" поговорила з трьома експертами, які бачать проблему з різних боків: народним депутатом, лікаркою-реабілітологинею і головою Національної служби здоров'я України.

Скільки коштує нога і хто за це платить

За словами заступника голови комітету Верховної Ради з питань соціальної політики й захисту прав ветеранів Тараса Тарасенка, в Україні з початку повномасштабного вторгнення діють дві постанови Кабміну – №321 і №518, – за якими держава компенсує військовим протези та супутні засоби: інвалідні візки, милиці, навіть переобладнання квартири чи робочого місця.

Ціна питання вражає.

"Якщо ми говоримо про біонічні, електронні протези, то вартість одного протезу може сягати 4 мільйони гривен", – каже Тарасенко і одразу знімає поширений міф: ідеться не про суму на людину загалом, а про кожен окремий протез – тобто при подвійній ампутації держава може профінансувати компенсацію на суму до 8 мільйонів гривень.

Нардеп Тарас Тарасенко, фото: facebook

Тарасенко наполягає, що для військових розцінки на протезування діють у потрійному розмірі порівняно з цивільними – і що за компенсаціями Україна посідає "одне з найвищих у світі місць".

Сам маршрут пацієнта виглядає так: загоєння рани й формування кукси, тоді реабілітація, вибір протезної майстерні (їх понад 50 приватних плюс два державні підприємства, і людина має право вибрати будь-яку), підбір типу протеза разом із протезистом і реабілітологом, а вже тоді виготовлення й навчання користування.

Окремо Тарасенко звертає увагу на психологічний момент вибору технології.

"Всі, відповідно, хочуть кращі вузли. Але якщо в людину працює дійсно реальний професіонал, то він підбирає кращий вузол, який буде підходити цій людині. […] Багато військових знає про Genium 4 і всі хочуть Genium 4. Але Genium 4, наприклад, комусь може не підійти, а Genium 3 краще підійти".

"Просто пекло": історія одного відмовленого коліна

Саме тут теорія стикається з практикою, яку озвучив поранений боєць Олександр, який після ампутації обох кінцівок майже не користується механічними протезами, отриманими від держави, і намагається довести право на електронне коліно:

"Мені механіка не підходить. Від держави механічні протези первинні. Плюс SuperHumans, що мені подобається, в них протезисти, реабілітологи поруч, вони працюють. У нас в державі, якщо є в тебе протезна фірма, то реабілітологи чорт знайде і вони не працюють поряд. […] От зараз можливість взяти електронні коліна від держави – це просто пекло. Тому що треба довести, що я спортивний, що я активний. Мені кажуть – ти старий придурок, нащо воно тобі треба".

Як розуміємо, поранений боєць озвучив дві окремі проблеми:  розрив між протезистами й реабілітологами на частині підприємств і складна, подекуди принизлива процедура доведення потреби в дорогому обладнанні.

Тарасенко на це реагує неоднозначно. З одного боку, він визнає, що бійцю бракує інформації: приватних протезних компаній, які поєднують протезування й реабілітацію "в одному комплексі", за його словами, стає дедалі більше, а держава лише контролює виконання зобов'язань перед пацієнтом. З іншого боку, депутат фактично підтверджує логіку відмов: рішення про фінансування електронного коліна ухвалює комісія Фонду соціального страхування, яка засідає щотижня і, за його словами, "дуже важливо відверто говорити з пацієнтами про те, чи є необхідність", бо інакше, мовляв, "хтось із показниками потім їх може не отримати, або будуть збільшені черги".

Тобто система офіційно побудована на індивідуальному розгляді кожної заявки, але саме ця індивідуальність на практиці і сприймається пацієнтами як "доведи, що ти гідний".

Ще одна деталь, яку Тарасенко наводить як історичний, майже вирішений приклад системного збою. Він каже, що ще два-три роки тому траплялися випадки, коли людина з Вінниці отримувала протез у Одесі – фізично за сотні кілометрів від дому й реабілітаційного центру. Зараз, каже депутат, підприємства намагаються протезувати ближче до місця проживання пацієнта.

Реабілітація рахується циклами – і без окремої програми для ветеранів

Другий рівень проблеми – власне медична реабілітація, яка часто триває довше й важче за саме протезування. Завідувачка центру фізичної та реабілітаційної медицини обласної клінічної лікарні Івано-Франківської обласної ради Катерина Загородня пояснює, що реабілітація фінансується Національною службою здоров'я України через систему "циклів". 

Кожен цикл – це мінімум 14 днів, і на важкі травми (черепно-мозкові, спинного мозку) може знадобитися до восьми таких циклів.

"Цикл – це той період, за яким ми маємо закінчити якісь цілі пацієнта, які ми прокладаємо. […] Все буде залежати від індивідуального пацієнта", – каже Загородня. Комусь досить місяця, комусь – і півтора року замало.

Катерина Загородня (посередині у білому халаті), фото: facebook

Головне визнання лікарки, що окремої державної програми реабілітації саме для ветеранів (на відміну від загальної цивільної) в Україні немає. 

"На жаль, зараз немає окремої програми реабілітації для ветеранів", – каже вона, і водночас застерігає від поспішного створення такої: "Тоді потрібні окремо фахівці, навчені тільки на військову травму. Це може затягнутися в часі".

Але одну прогалину Загородня називає прямо – і без застережень: бракує підготовки медичного персоналу до психологічної роботи саме з військовими, а не з цивільними пацієнтами. 

"Бракує психологічної правильної підготовки нас і навіть ментального здоров'я, як працювати правильно з військовими, тому що з цивільними це зовсім інша справа", – визнає вона.

Спорт лікує – але його немає в жодній програмі

Ще один сюжет, який регулярно спливає в розповідях самих ветеранів –це адаптивний спорт як частина реабілітації. І тут Загородня категорична: 

"Чи закладено в нас державні реабілітації відвідування спортивних секцій? Ні, такого в програмах немає, взагалі немає".

При цьому в Івано-Франківській лікарні адаптивний спорт розвивають, але не завдяки системі, а всупереч навантаженню на неї: 

"Завантаженість медична. В медичному закладі надто багато роботи з пацієнтом […] нам, як фахівцям з реабілітації, було би складно суміщати це все", - каже вона.

Реальну спортивну реабілітацію на практиці "дотягують" громадські організації, а мотивують хлопців узятися за спорт не лікарі, а самі ветерани-тренери: 

"У нас всі тренери зі стрільби з луку – це колишні ветерани. […] Хлопці хочуть з ними спілкуватися, вони хочуть знати, як їхнє життя склалося далі".

Загородня називає це "менторством рівне до рівного" і визнає, що частина бійців спершу відмовляється від реабілітації взагалі, і повернути їх вдається саме через таких же побратимів, а не через призначення лікаря.

Що гарантує держава офіційно

Голова Національної служби здоров'я України Наталія Гусак описує весь маршрут пацієнта як єдиний ланцюжок державних гарантій. Що спершу ургентна хірургія, далі реабілітація в гострому періоді (вже в хірургічному відділенні), стаціонарна або амбулаторна реабілітація, за потреби –допомога з розладами психіки, а у найважчих випадках – паліативна допомога.

фото: Наталія Гусак /facebook

За її словами, у вересні 2025 року держава переглянула маршрути пацієнтів із бойовою травмою: визначили 100 профільних закладів і підвищили тарифи на хірургічні втручання. Окремо Гусак звертає увагу на зростання кількості звернень з ПТСР, тривожністю й залежностями і на розвиток мережі центрів ментального здоров'я як відповідь на цей запит.

Є й менш публічна, суто ветеранська послуга – довготривалий сестринський догляд за пацієнтами, які вже вийшли зі статусу паліативних, але потребують постійного медичного супроводу. Її фінансує Міністерство у справах ветеранів, а адмініструє саме НСЗУ.

Що має змінити законопроєкт

Нардеп Тарасенко анонсує законопроєкт №13704-Д, який Верховна Рада готує до другого читання. 

"Реабілітаційні заходи мають продовжуватись у довготривалому реабілітаційному періоді для досягнення максимально можливого рівня функціональної незалежності та інтеграції в суспільство, визначеного висновком військово-лікарської комісії. Крім того, документ гарантує збереження всіх видів грошового забезпечення на період лікування, у тому числі за кордоном, що виключає ризики погіршення матеріального становища військових", – йдеться в пояснювальній записці до документа.

За його словами, документ має закріпити на рівні закону – а не лише постанови Кабміну – право військового самостійно обирати протезну майстерню без тиску з боку когось нав'язати "свій" варіант, а також посилити відповідальність виробників за неякісні протези. 

"Закони – це більше дії, прямої такої дії", – пояснює депутат логіку переведення норм із постанов у закон.

Три голоси – три різні картини однієї системи

Якщо скласти всі три розмови докупи, картина виходить неоднозначна. Депутат описує систему, яка на папері вже одна з найщедріших у світі й невпинно вдосконалюється. Лікарка, яка має справу з реабілітацією, визнає, що індивідуального підходу вистачає для тіла, але не вистачає ресурсу на психіку й спорт. А сам поранений боєць описує досвід, у якому щедрість держави обертається чергою, недовірою й необхідністю "довести", що твоє життя після ампутації варте електронного коліна.

Держава, судячи з усього, справді наростила спроможність – компенсації, кількість протезованих, перегляд тарифів. Але саме на межі між системою і конкретною людиною – там, де протезист має домовитися з реабілітологом, а комісія має повірити пораненому на слово, досі лишається найбільше тертя. І поки що ця частина рівняння регулюється не законом, а людською порядністю окремих фахівців і мотивацією таких же ветеранів, які йдуть переконувати побратимів повернутися до життя.

Український Дощ писав раніше, що ексміністр оборони України Олексій Резніков висловився за обов'язкову службу та мобілізацію жінок.