Акт про державну самостійність півострова Крим

5 травня 1992 року Верховна Рада Криму прийняла акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим, а вже на наступний день було ухвалено нову Конституцію Республіки Крим. Вона визначала Республіку Крим демократичною державою у складі України. Місто Севастополь стало містом з особливим статусом і невід'ємною частиною Криму. Проголошувалась також  незалежність кримського парламенту і створення посади президента.

Передісторія

24 серпня 1991 року, після розпаду СРСР, Верховна Рада УРСР прийняла постанову і Акт проголошення незалежності України, підтверджений згодом на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, на якому, зокрема, підтримку акту висловили і 54% кримчан .

4 вересня 1991 року надзвичайна сесія Верховної Ради Кримської АРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет Криму, де йдеться про прагнення створити правову демократичну державу в складі України. 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі жителі Криму брали участь в голосуванні про незалежність України. 54% кримчан висловилися за збереження незалежності України - держави-засновника ООН. 26 лютого 1992 року по рішенню Верховної Ради Криму Кримська АРСР була перейменована в Республіку Крим.

Але, через півроку, 5 травня 1992 року Верховною Радою Криму були прийняті «Акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим» і постанову про проведення загальнокримського референдуму з питання незалежності і державної самостійності Республіки Крим, а на наступний день була прийнята конституція республіки, яка закріплювала за Кримом статус української території, але разом з тим передбачала досить широкі права Республіки Крим. Фактично оголошувалась реальна незалежність Криму від центру при формально українському статусі – зокрема, Республіка Крим мала здійснювати «суверенні права» і всю повноту влади на своїй території, а також претендувала на право вступати у відносини з іншими державами і навіть міжнародними організаціями ; відносини ж з центром кримська влада планували будувати на договірних засадах. В автономії передбачалося також створення посади президента.

Що було далі

Український же парламент інакше уявляв собі правове становище Криму. Законом про статус автономної Республіки Крим (від 29 квітня 1992 року, № 2299-XII) встановлювалося, що Республіка Крим є автономною частиною України (а не «суверенною державою» в її складі) і «самостійно вирішує питання, віднесені до її відання Конституцією та законами України »(стаття 1). Верховна рада оголосила рішення про загальнокримському референдумі незаконним, закликала кримська влада утриматися від сепаратистського курсу, але залишила можливість для діалогу.

У червні 1992 року український парламент прийняв закон про розмежування повноважень між Україною і Кримом, на підставі якого Верховна Рада Криму у вересні того ж року прийняв конституційні поправки, що призводять основний закон республіки у відповідність із загальноукраїнським законом. Була обіцяна і економічна підтримка півострова.

Російський сепаратизм

Досягнутий компроміс, однак, виявився тимчасовим рішенням - в 1994 році був зафіксований найвищий на той період успіх кримського проросійського руху: в січні Юрій Мєшков був обраний президентом Республіки Крим, а більшість у ВР АРК завоював створений за підтримки Республіканської партії Криму (виступала за зближення Криму з Росією аж до повного приєднання) блок «Росія» .

Кримські сепаратисти отримували певну політичну підтримку з Росії: багато політиків називали Крим російською територією, а в травні 1992 року Верховна Рада РФ оголосив рішення Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області до складу УРСР незаконним. Ускладнювали справу і тривалі переговори по статусу Чорноморського флоту .

У 1993 році Верховна Рада Росії проголосила Севастополь, базу Чорноморського флоту, російським містом. Така лінія вищих органів влади Росії, в поєднанні з сильними сепаратистськими настроями в Криму, породжувала побоювання військового конфлікту. Сторонам, однак, вдалося цього уникнути, і до 1996 року статус Криму як частини України було погоджено.

Крим – це Україна

Невдачі кримського сепаратизму того часу сприяло кілька чинників. Зовнішня підтримка була хоча і гучної, але не суттєвою: не могло бути й мови про надання місцевим сепаратистам зброї або про військову підтримку з боку російської армії. Російська виконавча влада в особі президента Бориса Єльцина не бажала конфлікту з Україною (посягання на цілісність якої було б порушенням зобов'язань РФ за визнанням кордонів пострадянських держав в межах територій відповідних союзних республік СРСР) і неодноразово дистанціювалася від рішень «націоналістично налаштованого» російського парламенту, по суті звівши їх нанівець.

Крім того,  керівництво РФ намагалося в той час зблизитися із Заходом і тому розглядав активність проросійських діячів за кордоном як неприємну перешкоду, здатну відродити на Заході підозри щодо «викорененої імперських амбіцій» Росії.

До того ж, до 1995 року всередині Росії був озброєний конфлікт в Чечні, що не сприяло «розпорошення сил» на допомогу кримським сепаратистам.

На додаток до всього, нове керівництво Криму зіткнулося з відсутністю фінансової, економічної, управлінської бази для забезпечення реальної автономії, а політичні сили Криму страждали від роз'єднаності. Виниклий незабаром конфлікт між президентом і парламентом Криму перешкоджав можливості виступити єдиним фронтом проти центральної влади України.

Згордом, Верховна Рада України та президент Леонід Кучма скасували сепаратистський варіант конституції і створили нові умови, за яких Крим залишався частиною України. Про це йдеться в документі ВРУ "Про політичну ситуацію, яка склалася у зв'язку з рішеннями, ВР Криму 5 травня 1992 року".