6 років тому в Україні оголосили початок АТО

13 квітня, спецпризначенці Служби безпеки України прийняли перший бій на Донбасі, після того, як 12 квітня 2014 року проросійські бойовики, якими керували офіцери спецслужб РФ, захопили державні установи у Донецьку, Горлівці, Дружківці, Краматорську, Костянтинівці та Слов’янську. Саме до Слов’янська і Краматорська були спрямовані спецпідрозділи Служби безпеки та Збройних сил України.

Вранці 13 квітня 2014 року в передмісті Слов’янська група спецпризначення СБУ «Альфа» спільно з керівництвом донецької обласної міліції проводили розвідку. Вони зупинилися в селі Семенівка, аби поспілкуватися з місцевими мешканцями. У цей час на спецпризначенців було вчинено збройний напад. У цьому бою загинув капітан СБУ «Альфа» Геннадій Біліченко.

Як з'ясувалося потому, терористи під’їхали на легковому автомобілі та відкрили вогонь з автоматів по машинах СБУ. Водночас з лісопосадки по українських спецпризначенцях відкрила вогонь інша група російських диверсантів.

Капітан Біліченко першим вступив у бій. Його поранили, проте він продовжував відстрілюватись, прикриваючи своїх товаришів. Незабаром капітан загинув від чисельних поранень. В тому ж бою було поранено командира «Альфи» полковника Геннадія Кузнєцова, полковника СБУ Олександра Куксу, підполковника «Альфи» Андрія Дубовика (на фото: Андрій Дубовик показує, куди потрапила куля в першому бою АТО 13 квітня 2014 року).

На допомогу спецпризначенцям прийшли десантники 3-ї роти 80-ї аеромобільної бригади, які стояли неподалік. Військові мали наказ не відкривати вогонь, але командир роти Вадим Сухаревський (внизу фото) вступив у бій, сам сівши на місце стрільця в БТР.

Зрештою, кулеметним вогнем вдалося подавити вогонь противника, після чого російські диверсанти швидко відступили.

Ввечері 13 квітня РНБО провела екстрене засідання і ухвалила рішення щодо початку Антитерористичної операції, а від бойовиків вимагалося скласти зброю до 9-ї години ранку 14 квітня. Звісно, цього не відбулося і 14 квітня тодішній секретар РНБО і виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов, підписавши указ про введення в дію рішення РНБО «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України», оголосив початок Антитерористичної операції із залученням Збройних сил України.

На початку війни полковник Михайло Забродський командував легендарною 95-ою окремою аеромобільною бригадою, яка пройшла з ним через найгарячіші точки Донбасу. 12 квітня 2014 року окупанти захопили Слов’янськ. Навесні і літом 2014 року під його командуванням військовослужбовці відбивали Слов'янськ, штурмуючи блокпости бойовиків по периметру. Одній з найважливіших перемог бригади, яка у тому числі вирішила долю Слов'янська, стало захоплення стратегічної висоти - гори Карачун. 5 липня українська армія увійшла в місто. Жителі зустрічали її квітами, сльозами і прапорами. Окупація тривала 84 дні. Нині Слов’янськ мирне українське місто, але жителі до сих пір згадують часи окупації с страхом і біллю.

23 серпня 2014 року Забродскому (фото внизу) присвоїли звання Героя України. Після того, як Збройні сили України узяли ці населені пункти і фактично оточили Слов'янськ, його утримання для проросійських найманців стало недоцільним.Слов'янськ був звільнений 5 липня 2014 року.У березні 2015 року він очолив Високомобільні десантні війська, а в серпні отримав звання генерал-майора.

Полковник Ігор Гордійчук (позивний "Сумрак") - легенда української армії. Він очолював загін спецназу для виконання завдань в тилу супротивника, у тому числі глибокої розвідки. Цей легендарний полковник разом зі своїми бійцями малою численністю вибивав окупантів з українських місць і звільнів населені ункті. В одному з запеклих боїв при обстрілі міна потрапила в кузов вантажівки Гордійчука. Бійці вискочили з машини, яка горіла, вибрався і "Сумрак". Його побратими згадують, що рана була страшенною: великий осколок потрапив в потиличну частину, не захищену шоломом. Російські десантники узяли в полон декількох військових, а Гордійчука без свідомості відкинули на узбіччя: довго не протягне. Дві доби "Сумрак" пролежав без допомоги. Доставили в дніпровську лікарню його як двохсотого, і вже на місці помітили, що промацується пульс. Перевезли в Київський шпиталь. Чотири місяці в реанімації, декілька операцій. Гордійчук не міг рухатися, був частково паралізований, до складного поранення додалося зараження крові. Але він вижив.(на фото внизу)

А за місяць до АТО, у березні, на початку російської агресії, велику історичну роль в захисті держави Україна відіграли саме добровольчі батареї, що утримували потужну російську армію та вигравали час, щоб організувати, мобілізувати та оснастити українську армію.

14 березня 2014 року 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану прибули на полігон Нові Петрівці для формування першого добровольчого батальйону. Потім до них приєдналися ще тисячі людей, які вирушили на Донбас. Саме в їх честь заснували в Україні День добровольця, котрий відзначають 14 березня.

Просто з київського Майдану 14 березня 2014 року перші добровольці відправлялися на полігон "Нові Петрівці", в своєму одязі – в кросівках, джинсах, без зброї і захисного обмундирування, харчування, зарплат, контрактів – вони пішли захищати свою землю, родини, країну. Вони вірили в Україну, знали, хто ворог, і йшли на смерть. Багато хто з них не повернувся додому.

Перші постріли на Донбасі об'єднали українців, загартованих Майданом, у цілі добровольчі рухи. І поки армію озброював народ, вони стримували російських "заблукавших на танках відпускників".

"Мій перший бій був 20-го квітня під Слов'янськом, ОУНівського батальйону іще не було, Була ОУНівська рота у складі "Азову", ми фактично починали батальйон "Азов", коли увесь батальйон поміщався на два "Камази", – розповідає доброволець Андрій "Сивий".

Місто за містом, пліч-о-пліч добровольці із кадровими військовими звільняли українські території. А після почалися запеклі бої із чималими втратами. Росія вже зовсім не ховаючись відправляла на Донбас ешелони зі своїми танками, "Смерчами" та "Градами". Боєць  "Сивий" (внизу фото) пройшов це пекло разом зі своїм грузинським побратимом.

Паралельно "хлинув" потік добровольців і у армійські підрозділи. Призов іще не відновлений, мобілізацію не оголошено, а вони вже стояли у чергах біля усіх обласних військоматів.

"Я пішла у військомат і сказали: "Ох, добровольці!". І так я опинилася у армі", – згадує доброволець АТО Тамара Довгич.

Павло із позивним "Удав" теж пройшов найгарячіші точки Донбасу, зазнав безліч поранень. Досі потребує лікування та реабілітації. Помагають побратими та родина - держава про нього, як і про сотні таких як він, призабула. Демобілізувався він ще до того, як добровольці оформилися в армії чи Нацгвардії та отримали УБД. Він лишився без формального документа. А отже - ніби і не воював.

"Судові розгляди мої тривають вже близько трьох років. Статус учасника бойових дій мають право отримати тільки ті, хто офіційно увійшов до складу ЗСУ, але в Україні є батальйони, які не ввійшли з різних причин, але вони як і всі, нарівні з 14-го року захищають Україну", – каже Павло.

"Основним фактором, який не врахував ні Путін, ні його прихвосні, було потужний добровільчий рух українських громадян, і жінок і чоловіків, які встали на захист своєї країни ", - говорить Андрій Тетерук, учасник російсько-української війни.

Багато добровольців вперше взяли в руки зброю під час навчання на полігоні.

"Майже 90% це були просто майданівці, які ніколи не воювали, мали цивільні професії. Ніколи не тримали зброю, навіть мисливську. Для нас все це було вперше, перші бомбардування, протистояння в Слов'янську, перші бої, перші загиблі на наших очах", - говорить доброволець Мирослав Гай.

От кілька живих історій того часу від добровольців.

56-річний Ігор Дудін проїхав 800 км на велосипеді, щоб стати добровольцем в зоні АТО. Хлопці назвали його "діда".

Зараз відчайдушний "діда" несе службу в добровольчому загоні ОУН. Родичі Дудіна кажуть, що якщо він щось вирішив, то так і зробить.

"Дідом мене називають законно, мені 56 років - є вже онука, якій 7 років. Дружина, дочка і внучка живуть в Росії, списуємося в соцмережах. Вони не знають правди про те, що відбувається в Україні ... Як зомбі, їм пояснювати марно. А в АТО поїхав тому, що не зміг щодня чути, як гинуть молоді хлопці. Ходив двічі в військкомат. Але мені сказали, якщо знадоблюся, надішлють повістку. Я чекав два місяці. А в серпні не витримав, в кафе, де працював різноробочим, попрощався з адміністратором Олею, перехрестився, сів на свій велосипед і рушив у дорогу. Я - колишній прапорщик, сім років прослужив на Кавказі, так що військовий досвід є»

Киянин Сергій Міщенко до війни мав цифрову друкарню та рекламне агентство. Після подій на Майдані пройшов курси парамедиків та пішов добровольцем до батальйону «Донбас».

«Коли почався Майдан виносив поранених людей на Грушевського. Вдень працювали на роботі, а вночі приходили на Майдан, невеличкими групами, і патрулювали, виносили хлопців із пораненнями та віддавали їх медикам у Будинок профспілок», - розповідає доброволець.

А потім були чотири місяці в АТО. Сергій загадує:

«Перший штурм в Іловайську, зайшли невеличкою групою, яка контролює правий фланг нашого наступу, і ми потрапляємо в засідку, один із нас був поранений та вбитий – це був мій товариш, якого я дуже добре знав. І він перебував найближче до ворога. Це був важкий вибір, коли потрібно було залишити мертвого друга чи надавати допомогу пораненому, якого ще можна було врятувати. Той хлопець потім вижив. Все що я побачив та пережив за цей період, змінило мої погляди, я став більш жорстким».

Наразі Сергій працює керівником маркетингу великої національної компанії, що займається продажем тканин. Крім того, сам пише оповідання про пережиті дні на війні та людей, яких там зустрів.

Сергій Молотков – мешканець Донеччини, до війни працював журналістом, з початком бойових дій на Донбасі пішов добровольцем до лав ЗСУ, служив у 43 ОМПБ.(фото внизу)

«Перший раз я спробував мобілізуватися у березні 2014 року. Пішов до військкомату, - розповідає чоловік. – Тоді ще десь вісім-дев’ять дядьків стояло в черзі отримати бронь, бо вони шахтарі, і п’ятеро питали, як піти до армії. Хотіли звільняти Крим. Нас записали до якогось зошита, сказали, що мобілізації нема і відпустили на всі чотири сторони. Вже влітку в тому військкоматі катували людей. Мобілізуватися вдалося лише після Іловайська, щоправда, на Дніпропетровщині».

На Запорізькій АЭС сьогодні працюють кілька учасників першої хвилі АТО. Нещодавно вони влаштували невеличку виставку-експозицію, присвячену робочим атомної електростанції, які захищали Донбас і воювали. Виставка так і називається: «Робочі атомної електростанції - учасники АТО».

Незважаючи на те, що виставка займає невеликий куточок, тут чимало цінних експонатів: персональні речі воїнів - нагороди, шеврони, грамоти, подяки, прапори і, звичайно, портрети самих учасників АТО. Тут розміщено 18, хоча насправді їх більше. Є фотографії Євгенія Панова - робітника автотранспортного цеху, який зараз знаходиться в російській тюрьмі и потребує нашої допомоги. Серед експонатів також є нагорода та особисті речі Євгенія.

В експозиції музею ми бачимо обмундирування, використані боеприпаси, прапор з бойовими надписами, сухпайки. Є і маскувальна сітка від воїнської частини 3042. Ці експонати дозволяють уявити фрагменти військової реальності, призвані нагадати людям тут, у мирному місті, що війна – поруч.

Привертає до себе увагу один експонат - ікона, що написана на ящику з-під снарядів. Як з'ясувалось, цей витвір мистецтва було придбано НАЭК «Енергоатом» для кожної атомної електростанції. Таким чином Компанія прийняла участь у благочинному міжнародному проекті: «Купи ікону – врятуй життя».

У 2017 році У Києві відкрили кілька пам'ятників добровольцям антитерористичної операції.