Володимир Івасюк. Сьогодні українському композиторові було б 71

Його земне життя тривало лише 30 років, але їх вистачило, щоби підкорити своєю музикою слухачів колишнього СРСР та інших країн. У 70-ті роки минулого століття твори Івасюка стали символом мелодійності української пісні.

Сьогодні, 4 березня, видатному українському композитору міг би виповнитися 71 рік (народився 4 березня 1949-го – пропав 24 квітня 1979 року, а 18 травня знайшли його тіло). Уродженець Буковини, за своє коротке життя написав 107 пісень, 53 інструментальні твори, створив музику до кількох спектаклів. Окрім того, він був професійним медиком, скрипалем, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні.

Володимир Івасюк народився 1949 року в родині українського письменника й дослідника історії буковинського краю Михайла Івасюка та вчительки Софії Карякіної. Першу пісню написав у 1964 році. Вона називалась «Колискова для Оксаночки» (Оксаною звали молодшу сестру композитора). Володя створив музику, вірші написав його батько. Ще в дитячі роки його талант розгледів вчитель у рідному містечку Кіцмань, що біля Чернівців. Саме він вмовив батьків відпустити зовсім юного школяра до Києва на навчання у школу обдарованих дітей імені М.Лисенка. А основним інструментом, котрий так талановито опанував Івасюк, був альт. Також композитор навчався по класу фортепіано.

Одна з найулюбленіших і найвпізнаваніших пісень для всіх поколінь є «Червона рута». Її мелодія, в якій органічно поєдналися сучасні ритми з найкращими елементами народного українського співу, підкорила слухачів своїм неординарним змістом. «Червону руту» та «Водограй» Івасюк створив у 1970-му, коли йому був лише 21 рік.

Пісня «Водограй» стала не менше популярною – як в Україні, так у всьому СРСР, і навіть за його межами. У серпні 1974 року в складі радянської делегації Івасюк був на міжнародному пісенному конкурсі «Сопот-74» в Польщі, на якому Софія Ротару перемогла з його піснею «Водограй». У 1972 році Івасюк переїхав до Львова, де через рік закінчив медінститут і навчався в консерваторії. Тут Володимир почав творити ще активніше. Величезну популярність здобули інші твори Івасюка: «Я піду в далекі гори», «Пісня буде поміж нас», «Два перстені», «Баллада про мальви», «Капелюх» та багато інших. На більшість з них зроблено десятки кавер-версій, їх залюбки виконують і сучасні артисти.

Ставши популярним у Радянському Союзі, він категорично відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор. Це, звісно, не подобалося партійним діячам та спецслужбам, які тісно контролювали радянську естраду.

«Івасюк був не з тих, хто б спокусився на ультрастоличні штуки, він би ніколи, ніколи цього не зробив. Він би не поїхав у Москву. Івасюк – це було явище таке, над яким влада міркувала, полювала, і так сталось. Незалежність у ті часи розцінювалась як злочин, треба було так той вектор загнути, щоб він не випирав», – каже друг Богдан Стельмах.

Володимирові Івасюку пропонували багато разів переїхати зі Львова у Москву, але він категорично відмовився, а ось про переїзд до Києва серйозно замислювався. За два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ.

«Володя був далекий від політики, але одного разу сказав татові: «Я вже дозрів, щоб мене розіп’яти. Я вже маю 30 років і дійшов до того стану, що мене можна розіп’яти, як Ісуса Христа». Мені тоді волосся дибки стало від цих слів, мороз по шкірі. Ми не знаємо, що стало причиною цього висловлювання. Очевидно, що КДБ вже стежило за ним давно і він мав підстави для таких слів татові. Це був дуже веселий, життєрадісний хлопець. Він був народжений для писання. Це було його призначення у цьому світі. Він виконав його, тому і заявив, що дозрів. Татові про це сказав, а нам із Галиною, що їде у Київ, що замовив три костюми у кравця для одруження», – говорить швагер композитора Любомир Криса.

24 квітня 1979 року композиторові зателефонували і він пішов з дому, більше не повернувся. 18 травня 1979 року його тіло було знайдене, повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий проміжок часу, однак не міліція, а випадковий солдат, що натрапив у лісі на напіввисячий-напівстоячий труп людини. До речі, пошуки велися з 27 квітня до 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що мала назву «Пошукова справа по факту смерті композитора В. Івасюка». Це ймовірно вказує на те, що силовики знали про долю Володимира задовго до того, як його тіло офіційно виявили.

22 травня 1979 року, Україна прощалась із композитором, поетом, співаком Володимиром Івасюком. Незважаючи на протидію з боку компартії і комсомолу, які вигадали того дня у Львові різні заходи в навчальних закладах і на підприємствах, люди прибули з різних міст, щоб провести в останню путь митця. Декому з них довелося відповісти потім за свою участь у церемонії. 

«Людей тут було дуже багато. Люди стояли по балконах, на дах вилізли, сиділи на деревах. Люди збурились, коли до будинку Володі приїхала машина від консерваторії, «ЗІЛ», з бортами. Чув, як люди говорили: «Ми його на руках понесемо», – пригадує день 22 травня 1979 року друг, шваґро Володимира Івасюка, фотограф Любомир Криса.

Тисячі людей прийшли до будинку, де в квартирі рідні прощались із Володимиром. Похорон Івасюка перетворився на непокору тисяч людей комуністичній владі.

Люди проводжали його українською піснею, якою він жив, яку творив, яку зумів зробити популярною, і разом із тим показав світові милозвучність і чарівність українського слова, показав, зрештою, і Україну. Дорога від помешкання Володимира Івасюка до Личаківського цвинтаря була встелена живими квітами, Львів, 22 травня 1979 року. Фотографії надав родич Любомир Криса.

Похорон Володимира Івасюка перетворився у масову акцію. Домовину з тілом композитора друзі несли на раменах, від будинку до могили. Уздовж дороги стояли люди, тримаючись за руки. Попрощатись із композитором приїхали люди не лише зі Львівщини, але й всієї України. Шанувальники Івасюка вигадували різні історії, щоб лише потрапити у Львів.

На вокзалі, автостанціях, вулицях – міліція і кадебісти. Вони все робили, щоб затримати на якийсь час якомога більше осіб, щоб ті не потрапили на похорон. Львівські таксисти не брали грошей за проїзд, а львівські музиканти ввечері відмовились грати у ресторанах міста. Це був день жалоби. Дорога від помешкання Володимира до Личаківського цвинтаря була встелена живими квітами. Комуністи боялись, що похорон Володимира Івасюка може перерости в бунт.

«То була перша непокора людей владі. Своєрідний протест, виражений приходом на похорон. Це ж було по всіх організаціях збори, комсомольські, профспілкові, аби людей не пустити. А це не вдалося, так виглядає, що люди просто протестували. Я чув від людей, як вони казали, я подумав – а чого ви мені маєте забороняти на похорон піти? Я піду. А що зробите? Зробите – боротимемось. Перший несанкціонований мітинг до того, що вже було пізніше», – вважає Любомир Криса, дружина якого Галина – рідна сестра Володимира Івасюка.

Люди провели композитора багатоголосним співом «Чуєш, брате мій». Після похорону багато осіб залишились без роботи, потрапили за ґрати. Біля могили Івасюка цілодобово чергували працівники КДБ, вони стежили, хто приходить, спалювали записки, які люди залишали. Кілька разів могила митця була сплюндрована, горіла.

Львів став для Івасюка рідним містом у 1972 році, куди він переїхав із Чернівців. Тут навчався в медінституті й консерваторії. У місті Лева написав понад 70 своїх пісень. Це були роки шаленої популярності. Убивство митця шокувало мільйони людей в Україні та світі. КДБ почав очорнювати митця. Прокуратура області після похорону повідомила у компартійній обласній газеті «Вільна Україна», що «студент Володимир Івасюк останнім часом потерпав від захворювань психіки, мав астено-депресивний синдром і з 18 квітня до 6 червня 1977 року стаціонарно лікувався. Причина смерті – самоповішення, а чутки про інші обставини смерті є вигадкою». Але в цю компартійну брехню родина та їхні друзі не вірили.

На сьогодні вже офіційно Генпрокуратура повідомила, що вбивство талановитого 30-ти річного Володимира Івасюка організували агенти КДБ. Однак для родини це не було новиною.Тодішні працівники КДБ мають реальні імена і, вочевидь, дехто живий досі з тих, хто спланував і реалізував убивство митця.

Донині жодне ім’я не розголошене. Натомість кримінальна справа Володимира Івасюка щоразу за роки Незалежності ставала меншою за обсягом. Кадебісти зачистили сліди в справі Івасюка, переконані рідні. Але не змогли стерти пам’ять про нього ніколи, а його пісні донині популярні, й ніхто в Україні не перевершив Володимира Івасюка.