Сталінізм. Колективна відповідальність членів родини перед законом

Уряд СРСР 8 червня 1934 року прийняв постанову "Про доповнення попередніх документів статтями про зраду Батьківщини". Вона передбачала колективну відповідальність членів родини.

Внесли зміни в існуючі кримінальні кодекси союзних республік, що зберігалися в них до кінця існування СРСР.

Поняття "зрада Батьківщини" мало доволі широке трактування. Зокрема, такими діями вважалися ті, які здійснювалися радянськими громадянами на шкоду суверенітету, територіальної недоторканості або державної безпеки та обороноздатності СРСР - перехід на сторону ворога, шпіонаж, видача державної або військової таємниці іноземній державі, втеча за кордон або відмова від повернення з-за кордону до СРСР.

За державну зраду визначалася найвища міра покарання — розстріл із конфіскацією всього майна. За пом'якшуючих обставин — позбавлення свободи на строк 10 років із конфіскацією майна.

Якщо засудженому військовослужбовцю вдалося втекти, то членів його сім'ї позбавляли волі на строк від 5 до 10 років із конфіскацією майна.

Членів сім'ї, які жили зі зрадником батьківщини, висилали та позбавляли прав строком на 5 років.

У постанові від 8 червня 1934-го вперше запроваджувалося поняття "член сім'ї зрадника Батьківщини", під яким розумілися усі повнолітні діти, які жили з цією особою. Їх звинувачували у тому, що вони не повідомили про злочин. Навіть якщо вони не тільки не сприяли його здійсненню, але й не знали про нього. Відправляли у спеціальні табори.

Постанова про зраду батьківщини з її широкою інтерпретацією, де зрада батьківщини фактично виступала синонімом держави, стала легальною базою для проведення у сталінський період масових репресій, у тому числі і проти не-громадян СРСР.

Через три роки, 5 липня 1937 року, було прийнято ще одну постанову № П51 / 144 Політбюро ЦК ВКП (б) "Про членів сімей засуджених зрадників батьківщини", за яким були репресовані десятки тисяч людей. Лише за те, що були родичами "ворогів народу".