Про суржик

«Я не переходжу на українську, бо буду помилятися. Не хочу говорити суржиком, тому далі говорю російською».

Скільки разів доводилося це чути!

Або так: «Ето не украінскій, ето суржик, ілі гаварітє на літєратурном украінском, ілі не випендрівайтесь і гаварітє уже по-рускі».

Завжди дивувало, як деякі захисники російської мови переймаються ідеальною «чистотою» мови української!

Російською можна говорити на різних діалектах і соціолектах, вживати жаргонізми, свідомо і не свідомо помилятися — жодних проблем. Але українською можна говорити лише «ідеальною літературною», причому не ясно в чому ж полягає «ідеал».

Якщо людина з Галичини і говорить так, як там прийнято — це діалектизм, тому це «суржик», все, це вже не українська. На Закарпатті, Волині, Слобожанщині, Центральній Україні свої діалектизми, це вже теж все «не українська», тому давайте вже по-русски.

Німецькій, французькій, англійській та будь-якій іншій мові можна мати діалекти і безліч різновидів та акцентів, але українській не можна. Це все «суржик», тому говорити нею взагалі не бажано і небезпечно.

А правда полягає в тому, що літературний стандарт будь-якої мови — це певний теоретичний конструкт, який по-перше весь час змінюється, по-друге у живій розмовній мові в чистому вигляді на 100% майже ніколи не зустрічається. Він потрібен перш за все для стандартизації письма, але і тут є купа нюансів, винятків та особливостей.

Я в жодному разі не про те, що не треба намагатися говорити і писати без помилок. Я про те, що концепт «суржика» в Україні — концепт політичний, покликаний надалі утримати панівний статус імперської мови та культури.

Тому, не бійтеся, переходьте на українську!