[]

Іван Марчук. Звичайний геній України

Іван Марчук. Звичайний геній України

Іван Марчук, як кажуть, «наше все» - його картини експонуються на всіх континентах, окрім Антарктиди, автор декількох тисяч картин, один із найвідоміших українських художників сучасності, що увійшов до міжнародного рейтингу «100 геніїв сучасності», лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, почесний громадянин міст Києва та Тернополя, член Золотої гільдії Римської академії сучасного мистецтва.

 

У селі Москалівка Волинського воєводства, що до 1939 р. входило до складу Польщі (нині – Лановецький район Тернопільщини), у родині відомого на всю округу ткаля, 12 травня 1936 р. у світ прийшов Іван Степанович Марчук, невтомний живописець. Сталося це у бідній селянській родині, де не кожне маля виживало; двох, брата і сестру, Іван так і не побачив, тоді діти часто народжувались і часто вмирали.

Як і мільйони інших українців, із злиднями батьки та рідні боролися… красою.

За спогадами самого Івана Марчука, зростав він у кольорах: три рідні сестри прикрашали хату квітами, за вікном духмяно хвилювали вишні:

«Мені також часом здається, що Україна – то улюблений мольберт Всевишнього.»

На все життя син запам’ятав, як у батьківській хаті ота ткацька ляда стукала: день i нiч, день i нiч, день i нiч… І спав батько щонайбільше годину-дві, бо працював, аби збити аршин полотна, клаптик на 75 сантиметрів.

Міряти світ власноруч збитими полотнами наважився й Іван. Малювати хлопчик почав рано. І – тим, що знаходилося під руками , бо у ранньому дитинстві у Йванка навіть не було олівця. Оскільки дорадників в улюбленій справі не було, він навіть творчу методу вигадав: “квітами – квіти”. І тер кмітливець квіткою по паперу, пізніше оселив у малюнках усіх яскравих сусідів по рідному селу та письменників з місцевої бібліотеки.

«От тоді ще, пацаном малим, я малював український прапор. Оце жовті півонії, довгі такі, під хатою у нас росли. І тер я пелюсткою клаптик паперу з татової сумки – жовтий колір, а взяв голубу пелюстку бараболі – от і синьо-жовтий прапор вийшов у мене маленький» - розповідає сам Іван Степанович.

Трохи пізніше, коли хлопець пішов у студенти, він дізнався, що так само й в іншій злиденній країні починав колись писати видатний індійський поет і художник Рабіндранат Таґор.

Бажання малювати у малого Івана виявилося сильнішим за відсутність пензля - малий забував про їжу та сон, коли брався до світотворення. Картини він залишав скрізь, де заманеться. Ніхто з дорослих базікання школяра про фах художника серйозно не сприймав. Батьки мріяли про доцільність земних спеціальностей – хірург чи біолог. Утім, по закінченні семирічки у Москалівці хлопець поїхав вступати до Львівського училища прикладного мистецтва. І з першого разу майбутній геній сучасності… не вступив. Із другої спроби вступити до училища прикладного мистецтва йому, все ж таки, вдалося.

Іван Марчук тяжко виживав упродовж 1951-1956 рр., навчаючись на відділенні декоративного розпису. Але у них у родині вміли мовчки допомагати меншому.

«Моя старша сестра поїхала до Львова на роботу – спеціально, щоб мене підтримати, підгодувати. Вона все життя працювала на цегельному заводі, й п'ять років, що я у Львові вчився, жив у неї..»

У столиці Галичини підліток “перехворів” на синдром видатного російського пейзажиста Івана Шишкіна (1832-1898). Як і улюблений попередник-мандрівник, юнак невтомно блукав лісами, вишукуючи неповторні місця для етюдів на пленері.

«У студентські роки я ладен був годинами ходити по цій прекрасній землі в пошуках краси. Колеги пасли за мною із важкими етюдниками і сипали прокляттями в спину. Тепер я можу бувати де завгодно – і в усьому знайду красу. Аби лише мати час! Дайте мені тисячоліття – і я розмалюю небо!»

Коли Радянська армія покликала призовника, у 1951-1954 рр. навіть на о.Сахалін пензля українець не відклав малював портрети членів Політбюро ЦК КПРС, бо так вимагало керівництво для прикраси Ленінської кімнати гарнізону.

Відслуживши у Збройних силах, Іван Марчук працював у Закарпатських художньо-виробничих майстернях художнього фонду та продовжив навчання на відділенні кераміки Львівського інституту прикладного мистецтва, який закінчив 1965 р.

«Я був нормальним художником, вчився ж бо аж одинадцять років: було училище у Львові, потім – інститут. Але вже у ВУЗі я сказав: якщо не знайду себе – не відкрию власний художній світ, то полишу пензлі, та візьму лопату, сокиру, граблі, бо ж і досі я – селянин, який страшенно любить ходити біля землі»

У 1965–1968 рр. молодий фахівець працював художником в київському Інституті надтвердих матеріалів НАН України, жив у комуналці, на Стрілецькій, зарплату в інституті митцю поклали найменшу – 90 карбованців. На ті гроші в столиці 30-річному художнику було не вижити і він почав шукати підробіток.

Невдовзі Іван Марчук познайомився з редакцією журналу “Ранок”,  де ще до “Всесвіту” Віталій Коротич головував як редактор. Повсякчас часопис підкидав художникові халтурку. Зокрема, оформити обкладинку журналу коштувало 80 карбованців, оформити поетичну добірку - зробити маленький малюнок пером – 30 карбованців.

«До Києва я потрапив із інституту за направленням. І подальші двадцять років перебував під пресом, не виставлявся. Мене нікуди не брали, нікуди не випускали. Я жив у повному вакуумі, у Совдепії життя було нестерпне, і я був просто на межі. Такою є школа виживання. Чимало часу змарновано. Тоді я працював над своєю Шевченкіаною, а в 1983-му році і, взагалі, повністю жив Кобзарем. Створив сорок дві картини, хоча жадав написати мінімум сто. Це були не просто ілюстрації, а нормальні полотна. Тепер всі вони експонуються в Каневі.»

В часи СРСР партія контролювали все мистецтво і культуру, і живопис не був винятком. Якщо в творах не було теми «дружба народів та рівність націй», це розглядалось як “місництво та прояв націоналізму”. Це була доба страху, коли доводилося озиратися довкола на оточення. Іван хотів працювати, але відволікали тривалі депресії. Часом художник сумнівався: живе він, чи – ні. Для компетентних органів злочином було вже те, що художник не Леніна малює і настав час… пейзажів.

У силу різних обставин, Іван Степанович остаточно пішов, так би мовити, на творчі хліба. Не маючи офіційного статусу співця розвиненого соціалізму, у Совдепії визнання було не здобути. Як наслідок, до Спілки художників неформального лідера українського андеграунду не приймали, а персональні виставки доводилося влаштовувати в різних установах і організаціях, зокрема у відділі мистецтв Національної бібліотеки АН України.

Він знав, що від божевілля врятують хіба що палітра, пензель і фарби – він  сидів на своїй кухні на чотири квадратні метри, що одночасно слугувала й майстернею, і днями та ночами малював. До самозабуття. День i нiч, день i нiч, день i нiч, аби збити аршин полотна, клаптик на 75 сантиметрів. Наче йому підбадьорливо стукала ткацька батьківська ляда.

До 1988 р. партійні чиновники від культури офіційно не визнавали творчість Івана Марчука, хоча він мав уже понад півтора десятка експозицій у різних містах колишнього СРСР. Перша персональна виставка 43-річного митця відбулася в 1979 р., і не в столиці України, а в… Москві, у виставковій залі на Малій Грузинській вулиці, де у киянина одну зі 100 виставлених картин придбав молодий колекціонер-початківець.

За все життя, здається, тільки один раз Іван Марчук зважився на угоду, коли покликав заміж студентку-іноземку, що, зрештою, й допомогло виїхати із СРСР.

«Була у мене одна знайома, Інна, коли вона до мене прийшла в гості, зробив я пропозицію... “Ну все, – міркую собі, – нарешті дружина мене із Совдепії вивезе”. Ні, виявилося, що Антон Соломуха (Anton Solomoukha; 1945-2015; французький художник і фотограф українського походження - О.Р.) мене випередив! Він першим пошлюбив француженку, у 1978-му виїхав із нею до Парижа, де розлучився – ось і все. Такі фокуси були тоді в ходу.»

Жінок Іван Марчук і досі любить, хоча, подібно до Гогена, уяви не має, скільки у нього дітей: одна дочка стала художницею, а решта – музикантами. Усім він допомагає.

У 1989 р. митець, спочатку – лише по запрошенню, виїхав до Австралії. Велося несолодко, на континенті кенгуру навіть місцеві художники із мистецтва не живуть: оригінальні картини тоді коштували $300-800. Отож на півроку Іван Марчук опинився в Канаді, а потім були Сполучені Штати. На чужині довго тягнулися 12 років еміграції. Він був затребуваним художником, але, мешкаючи в своїх американських апартаментах, всі роки по пам’яті , “маестро найвищого престижу”, писав українські, милі серцю хатки.

«Уся Україна у мене в душі, в голові, я буквально ношу її на своїх плечах. У Нью-Йорку я справді малював, в основному, цикл “Голос моєї душі”, але незчувся, як перейшов на великі формати, нові фарби. Утім, туга за Україною залишалася. Ось тоді і пішла ціла серія чарівних українських ночей.»

Він жив у Сіднеї, потім у Торонто, затим – у Нью-Йорку, але душею тягнувся в Україну. Коли його часом запитували, нащо вигнанець збирається на Батьківщину, Іван Марчук відповідав:

«Я повертався на рідну землю, до моїх земляків. Бо земля i держава – це різні речі. Державу я ніколи не полюблю.»

На чужині йому часто снилася власна квартирка на Борщагівці, кухня на чотири квадратні метри, що слугувала й майстернею, де день i нiч, день i нiч, день i нiч він малював і малював, а йому підбадьорливо стукала ткацька ляда.

«Тоді, ще в Україні я щодня малював маленькі картини на папері (мав цікавий період, класичний – “Голос моєї душі”) і віддавав вивозити їх за кордон акторам, богемі. “Хто знає, – думав я, – виживу чи ні? Так нехай хоч картинки ці залишаться”. Я так їх називав – “картинками”, я хотів, щоб вони вирушили у світ. Так батьки відпускають своїх дітей на пошуки кращого життя...»

У 1990 р. митець відвідав Україну. Нарешті відбулася його перша офіційна виставка в Києві, у Державному художньому музеї українського образотворчого мистецтва (нині – Національний художній музей України).

«Навіть мешкаючи в Америці, щороку я приїздив в Україну, шукав собі хату над Дніпром – то в одному місці, то в іншому. Зрештою, надибав своєрідну студію на батьківщині Шевченка, придбав у Каневі звичайну стару хату, навколо самі старі дерева. Хоча це не мій ідеал, адже я люблю поля, а в Каневі немає полів. Утім, я милуюся Дніпром, надихаюся Славутою. Після того, як я повернувся в Україну, жити я став – то в Києві, то в Каневі.»

У 2004 р. за підтримки тодішнього президента  Віктора Ющенка у Києві створили та затвердили проект Музею художника Івана Марчука на Андріївському узвозі. Навіть Благодійний фонд допомогли відкрити. Але до сьогодні справа так і не зрушила з місця. Генії в Україні завжди не на часі.

[]
Теги
Новини партнерiв
Схожi
Зіпсований шедевр: дірку в картині Пікассо оцінили в $20 млн
Мистецтво
Зіпсований шедевр: дірку в картині Пікассо оцінили в $20 млн
Страхова компанія Steadfast звернулася до суду з вимогою стягнути близько 20 мільйонів доларів з будівельної компанії T.F. Nugent, співробітник якої з необережності пошкодив автопортрет Пабло Пікассо...
Таланти України: Георгій Меліхов
Мистецтво
Таланти України: Георгій Меліхов
24 травня 1908 року в Харкові народився український живописець, педагог, народний художник УРСР Георгій Степанович Меліхов...
Никифор Дровняк. Маляр наївного реалізму
Мистецтво
Никифор Дровняк. Маляр наївного реалізму
21 травня на Лемківщині народився Никифор Дровняк — український художник-примітивіст, який мав принаймні 17 імен в образотворчому мистецтві...
Щасливий білет! Жінка виграла унікальну картину Пікассо вартістю в €1 мільйон
Мистецтво
Щасливий білет! Жінка виграла унікальну картину Пікассо вартістю в €1 мільйон
Мешканка Італії виграла картину Пабло Пікассо в ході лотереї, яка була організована французьким офісом аукціонного дому Christie's...
Побачити шедеври Рембрандта тепер можна онлайн
Мистецтво
Побачити шедеври Рембрандта тепер можна онлайн
Державний музей Амстердама опублікував найбільш детальне цифрове зображення картини Рембрандта «Нічна варта»...