«Захист» прав російськомовного населення призвів до протилежних наслідків: 83% - за українську

Однією з декларуваних Кремлем цілей війни росії проти України нібито був захист прав російськомовного населення. За два місяці після початку інтервенції соціологи фіксують прямо прпотилежний ефект - небувале згуртування українців навколо захисту української мови. Про це докладно від ВВС.

Ресторанчик української кухні в центрі Львова. На барній стійці стоїть табличка з написом "Дорогий український народе! Ми живемо на українській землі, їмо український хліб, так давайте ж говорити українською мовою, а не мовою окупанта! Слава Україні та слава ЗСУ!"

За столиком прямо біля стійки сидить компанія – кілька дорослих та дівчинка років десяти. Якоїсь миті вони просять рахунок, і один із чоловіків за столиком дякує офіціантці російською. У розмову втручається дівчинка: "Дядько Коля, а тут написано, що говорити треба лише українською".

За столом повисає незручне мовчання. Ситуацію розряджає сусід дядька Колі, який "проштрафився".

"Так він просто наш полонений, а ми своїх полонених годуємо!" - голосно і чистою українською проголошує він.

Сміються всі: і "полонений" дядько Коля, і дівчинка, і гості за сусідніми столиками, і офіціантка.

Суть дискусії щодо "мовного питання" чистою російською нещодавно сформулював президент України Володимир Зеленський:

"Росія сама робить все для того, щоб на території нашої держави відбулася дерусифікація... За одне покоління і назавжди. Це ще один вияв вашої самогубної політики".

Дані проведеного в середині березня соцдослідження показали: ще ніколи українське суспільство не було так згуртоване довкола захисту української мови. 76% українців називають українську мову своєю рідною (десять років тому ця цифра становила 57%). А 83% опитаних вважають, що українська має бути єдиною державною мовою в країні.

Поворот українців у бік української мови – феномен не останнього місяця, каже ВВС директор соціологічної служби "Рейтинг",  що проводила це опитування, Олексій Антипович. У 2005 році, після перемоги першого Майдану та приходу на президентську посаду Віктора Ющенка, його опоненти всередині та за межами України заговорили про "насильницьку українізацію" країни. Деякі кроки на підтримку української мови та культури тоді справді робилися, але у соціологічному сенсі вони призвели швидше до мобілізації прихильників розширення сфери вживання російської.

"Перемога Януковича в 2010 році означала закручування гайок для всього українського. І маятник хитнувся в інший бік. У 2012 році, за рік до "другого Майдану" ми фіксували зростання кількості людей, які називають українською рідною, на п'ять процентних пунктів", - каже Антипович.

У 2014 році, після втечі Януковича, анексії Криму та початку конфлікту на Донбасі, продовжує він, це число зросло ще на десять процентних пунктів. По-перше, пояснює Антипович, змінилася структура населення України:

"Чисто арифметично: мінус два мільйони виборців, які жили в Криму, мінус три мільйони на окупованій частині Донбасу, - адже це в основному були російськомовні люди, які підтримували російську мову".

По-друге, українська влада – у тому числі реагуючи на громадський запит – ухвалила низку законів про підтримку української мови. Українська стала мовою освіти, реклами, друкованої преси, сфери обслуговування – принаймні формально. Квоти на мови були встановлені для телебачення та радіо.

Під час переможної для себе президентської кампанії Володимир Зеленський обіцяв докладніше придивитися до мовних законів, ухвалених за президентства Порошенка, вже після перемоги. Насправді політика м'якої українізації в Україні тривала і після зміни влади на Банковій.

"При цьому кількість людей, які постійно використовують у побуті виключно українську мову, останні роки залишається приблизно на тому самому рівні - зараз це близько 48%. Величезні зміни ми фіксуємо в іншому сегменті: за останні десять років частка виключно російськомовних громадян України зменшилася з 40% до 26% наприкінці минулого року та до 18% на початку війни. Натомість дуже сильно зросла кількість людей, які одночасно використовують у побуті і українську, і російську, - з 15% до 32%", - каже Антипович.

Головний результат подій останніх двох місяців - небувала консолідація українців навколо думки про те, що тільки українська має бути державною мовою в Україні: ця думка домінує навіть у східних регіонах України.

"Про намір у найближчому майбутньому перейти виключно на українську заявляють близько третини російськомовних українців та близько двох третин двомовних громадян країни", - звертає увагу Антипович.

Вже зараз ці тренди можна побачити у соцмережах. Сотні якщо не тисячі користувачів "Тіктока" та "Інстаграма", які до цього часу публікували контент російською, перейшли на українську. У "Тіктоку" навіть з'явився спеціальний хештег "#язабула": ним користувачі соцмережі, які перейшли на українську, відповідають на запитання коментаторів, мовляв, як же так, ти все життя говорила російською.

З початком війни перевела свої соцмережі на українську одеська психологиня Анастасія Алексєєнко.

"Насправді я вважаю, що у мене дві рідні мови, і українська, і російська. Але для мене важливо, щоб людина, яка мене читає, особливо зараз, одразу розуміла, хто я і що я транслюю. Зараз я транслюю безумовну підтримку своєї держави", - каже вона.

Після цього переходу від одного з телеграм-каналів, які веде Анастасія, відписалося близько тисячі людей з шести тисяч його підписників. Про повний перехід на українську для Анастасії наразі не йдеться: вона продовжить спілкуватися російською мовою з батьками і готується до того, що надаватиме психологічну допомогу біженцям зі східноукраїнських регіонів, в яких зараз тривають бойові дії.

"А поки що - я видалила російську розкладку зі свого ноутбука. У мене макбук, і там ці прапорці мов. Я зрозуміла, що мене тупо дратує цей "аквафреш"(триколор). Залишилися тільки англійська та українська. Тепер, щоб надрукувати російські літери, мені потрібно натискати додаткові клавіші, незручно. Але нехай краще буде так", - усміхається вона.

Олена Жук, 33 роки, ілюстратор, тату-майстер, Київ, зараз – вимушена емігрантка до Німеччини. Киянка Олена Жук перейшла українською не в останню чергу завдяки доньці

"Я була російськомовною з народження. Моя мама з росії, тато з України, але з російськомовної родини. Коли я пішла в перший клас, української я не знала взагалі. Для мене це була абсолютно іноземна мова, я не розуміла, що мені говорила вчителька. Але я якось дуже швидко адаптувалась і потім весь час була відмінницею. Потім я вступила до вишу, де робочими мовами були українська та англійська, але в побуті все одно залишалася російськомовною.
Ми з моїм колишнім чоловіком, теж російськомовним, намагалися переходити на українську – просто щоб ідентифікувати себе зі своєю країною. Але у нас не виходило, бо ми роками розмовляли разом російською, і коли ми починали між собою спілкуватися українською, це здавалося дуже штучним. Не ті слова, не та емоція, це відчувалося чужорідним і ми "забили" на цю історію. Ми хіба трохи переходили на українську за кордоном, щоб не було видно, що ми від russia, а саме від Ukraine. Дратувало, що Україну знають лише завдяки Чорнобилю та Шевченку – футболісту, хотілося власним прикладом показати, що ми – класна культурна європейська країна. Після народження доньки ми й надалі спілкувалися російською, але багато читали українською, дивилися українською мультики. А потім якось Алісі було чотири, ми вранці збиралися в садок, і вона сказала якесь слово – зараз уже й не згадаю, яке було чимось дуже середнім між українським та російським, зовсім неправильним. Я її виправила і сказала: російською так, а українською так. Вона почала в мене питати про нові та нові слова, і в якийсь момент сказала мені: "А чому ти не розмовляєш зі мною як у садку, українською? Було б класно". Кажу: ОК, виклик прийнято. Тобто в цьому не було жодного ідеологічного підґрунтя, якоїсь позиції: просто це рішення визріло в мені, мені дуже подобалося, як я звучу українською, а тут ще й дитина попросила.
Тоді я зрозуміла, що для того, щоб з дитиною розмовляти українською і не спинятися, було б класно повністю перейти на українську. І все, з того дня, як я сказала це Алісі, я переходила на російську буквально кілька разів - з тими, хто не знає українську зовсім.
Спочатку мені було незручно, бо я дуже тупила. Я не могла підібрати слів, я не могла швидко і дотепно пожартувати, а для мене це дуже важливо. Мене це дуже пригнічувало, перші кілька тижнів було дуже тяжко і боляче – у мене від цього реально боліла голова. А потім воно якось поступово минуло, і десь через три місяці мені наснився сон українською, і я прокинулася з думкою: о, мене прийняли, тепер я офіційно україномовна.
Я не відчувала, що від переходу на українську я втрачаю частину себе. Російська не була для мене ні цінністю, ні елементом самоідентифікації. Ну, так, мама росіянка, але лише за паспортом, за місцем народження. Ми не носили вдома кокошники, не варили щі - ми ніколи не плекали російську культуру. Це був доступний спосіб спілкування".

Початок війни з Росією став вирішальним фактором для багатьох російськомовних українців у їхньому рішенні перейти на українську.

Слово "паляниця": чому воно таке сладне для окупантів?

Цей малюнок про те, як солдат Збройних сил України перевіряє підозрілого чоловіка на блокпосту, семирічний Кирило, який утік із батьками від жахів війни з-під Києва, намалював в одному з варшавських готелів.

У роки Другої світової війни – і це зафіксований факт – радянські солдати змушували підозрілих громадян чітко вимовляти слово "дорога". Німці нібито з таким шибболет не справлялися: вони говорили "тарока", чим видавали своє походження.

Сьогодні поширена в Україні байка свідчить, що чимало російських диверсантів було викрито на блокпостах ЗСУ і тероборони саме тому, що не зуміли вимовити паляницю правильно. Мовляв, навіть російськомовні українці, якщо напружаться, вимовити його можуть. А росіяни - нізащо.

"Секрет "паляниці" полягає в тому, що український звук "І" абсолютно відрізняється від російської. Він формується у зовсім іншій частині мовного апарату, і навіть у транскрипції позначається іншим значком. А м'який звук Ц - це давня відмінність української від решти слов'янських мов. Коли ці два фактори накладаються один на одний, то для людей, які не є носіями української, починаються великі проблеми", - каже ВВС мовознавець, заступник директора Інституту мовознавства Академії наук України Олександр Скопненко.

Українська російська

Власне, з проблем із вимовою часто можна визначити, що українська не є для того, хто говорить рідною. Ставлення до таких людей в українському суспільстві є неоднозначним. Хтось віддає належне старанням того, хто говорить, і допомагає йому впоратися з непокірною мовою. Для когось це предмет жартів та глузувань.

До війни слово "паляниця" часто використовувалося в Україні у жартівливому контексті. Зараз жарти з ним стали жорсткішими.

"Хітом" такого роду глузувань є порівнювання того, хто говорить з колишнім прем'єр-міністром України Миколою Азаровим. Уродженцю Калуги, який більшу частину життя прожив у цілком російськомовних Москві, Тулі та Донецьку, українська давалася вкрай важко. Деякі слова та фрази, сказані експрем'єром - як "кровосісі" замість кровососів  - досі згадуються українцями зі сміхом.

Втім, політиків, які мали проблеми з українською, у Києві вистачало і без Азарова. Один із найвідоміших їхніх представників – колишній міністр внутрішніх справ країни, який довго вважався одним із наймогутніших людей України, Арсен Аваков.
Багато критиків закидали йому небажання розмовляти українською. Минулого року Аваков відповів своїм недоброзичливцям колонкою, в якій заявив, що росія не має монополії на російську мову, а на території України сформувалася особлива версія російської - слобожанська.

Чи можна говорити про особливий варіант російської - подібно до американської англійської, відповідає мовознавець Олександр Скопненко.

"Відмінності російської мови, якою розмовляють в Україні, від того, що вживається в Білорусі або росії, безсумнівні. Наприклад, в Україні замість російської (вибухової) Г повсюдно вживається фарингальний Г. Замість російської "что" вживається "шо". Більшість російськомовних українців вживають слово "буряк", і лише одиниці називають цей овоч "свеклою", - каже Скопненко.

"Але цього мало для того, щоб стверджувати про наявність окремого варіанта мови. Для цього він має бути кодифікований. Повинні з'явитися словники. Повинна бути література цією мовою. Йдеться про колосальні зусилля вчених, письменників, журналістів. А головне - носії цієї мови мають усвідомити свою окремість від мовної метрополії, розвивати саме свій варіант мови та не орієнтуватися на правила, встановлені мовознавчими установами російської академії наук", - продовжує він.

Штучно створити та кодифікувати "українську російську", перетворивши її на літературну мову, не вийде, переконаний Скопненко.

Любити Україну російською

Проте серед українців завжди було чимало людей, які вважали, що ні використання української у побуті, ні вміння правильно вимовити слово "паляниця" не є самодостатніми ознаками патріотизму чи любові до України.

Аж до останніх днів одним із найбільш захоплюючих сюжетів українського спортивного життя (раз вже на час воєнного стану проведення всіх спортивних змагань у країні було заморожено) було обговорення політичної позиції багаторічного капітана української футбольної збірної, легенди донецького "Шахтаря" (і пітерського "Зеніту") Анатолія Тимощука.

До початку війни він, уродженець західноукраїнського Луцька, був нібито зразком патріотизму. Це він виходив на матчі чемпіонату світу-2010 у синьо-жовтій пов'язці у волоссі, виносив український прапор на полі після переможного для "Зеніту" матчу за Суперкубок УЄФА, відвідував поранених на Донбасі українських бійців.

Після вторгнення росії в Україну Тимощук, який нині входить до тренерського штабу "Зеніту", не робив жодних публічних заяв. І це мовчання в Україні чулося дуже голосно: українська федерація футболу позбавила його тренерської ліцензії та виключила з офіційного реєстру гравців збірної – за заподіяння шкоди іміджу українського футболу.

А чи не головним опонентом Тимощука у публічному просторі став ще один колишній футболіст збірної України, експівзахисник київського "Динамо" та московського "Локомотива", уродженець Хабаровська Олександр Алієв. Зовсім нещодавно він називав український та російський народи братніми, а зараз – записався у тероборону і регулярно з'являється у прямих включеннях українських телеканалів з автоматом Калашникова на плечі.

Випадок Алієва – не поодинокий. Чимало спостерігачів стверджують, що частка російськомовних українців у Збройних силах України є дуже високою, і це, мабуть, найкраща відповідь на одну із заявлених цілей "спецоперації", ініційованої путіним: прагнення захистити права російськомовного населення.

Результати соцдослідження групи "Рейтинг" від березня цього року показали, що лише 2% українців вважають, що метою вторгнення росії був захист російськомовних громадян України. А це показник суцільнгого провалу якщо не самої "спецоперації", то принаймні її далекоглядних цілей.