Як українці Ленінів валили

8 грудня 2013 року на Бессарабській площі міста Києва учасники Революції Гідності повалили пам’ятник Леніну.

Ця подія у столиці дала старт громадській кампанії з демонтажу пам’ятників радянському вождю по всій Україні. Ще під час свого розпалу дана стихійна акція отримала назву «ленінопад». З 2015 року демонтажі почали проводитися органами місцевої влади у відповідності до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». З публічного простору прибирали не лише пам’ятники Леніну, а й інші символи комуністичного режиму. Разом з перейменуваннями вулиць, населених пунктів та зміною інших назв, що містили комуністичну символіку, цей процес отримав назву «декомунізація».

Звісно, очищення міст і сіл незалежної України від монументальних символів комуністичної ідеології розпочалося раніше. На Західній Україні локальний варіант ленінопаду відбувся ще на початку 1990-х. Тоді він не поширився на всю Україну і не набув форми закріпленого в українському законодавстві зобов’язання місцевої влади. Тому ще напередодні Революції Гідності комуністичні монументи не лише займали найпомітніші місця публічного простору в більшості населених пунктів, а й охоронялися державою від спроб громадян самочинно здійснити «декомунізацію».

Чи не найпершим із Леніним розпрощався Червоноград Львівської області. Там, під тиском страйкуючих шахтарів, міська рада ухвалила рішення про демонтаж пам’ятника вождю 1 серпня 1990 року. Це сталося за два тижні після ухвалення Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України! До проголошення незалежності залишався майже рік. Того ж місяця були демонтовані пам’ятники Іллічу у Тернополі, Миколаєві (Львівської області), Коломиї і Надвірній. У наступні місяці ленінопад продовжився і був доповнений рішеннями про заміну комуністичних топонімів. За цим уважно стежили в республіканському КДБ, однак завадити народному волевиявленню в часи пізньої Перебудови «компетентні органи» вже не могли.

Втім, розпочати ленінопад українці спробували ще тоді, коли всесильне відомство держбезпеки жорстоко карало і за менші провини, ніж посягання на «духовні скріпи» радянської державності. Цікавий документ було виявлено у ГДА СБУ – оперативне зведення про результати боротьби з оунівським підпіллям і бандитизмом на території західних областей Української РСР міністра держбезпеки УРСР генерал-лейтенанта Савченка міністру державної безпеки СРСР генерал-полковнику Абакумову і його заступнику генерал-лейтенанту Огольцову за 27 червня 1947 року.

Фрагмент документу з ГДА СБУ

У той час, коли у Західній Україні відбувалися мало не щоденні сутички, в Карпатах ще діяли окремі сотні УПА, коли радянськими репресивно-каральними органами проводилися безпрецедентні заходи з «остаточної ліквідації банд» і розшуку керівництва збройного руху опору, у Москву доповідають про підрив пам’ятника Леніну у місті Яворів Львівської області. Подія настільки важлива для імперії, що на місце виїздить особисто начальник УМДБ Львівської області генерал-лейтенант Воронін. Зруйнований монумент сховали від сторонніх очей брезентом. Зі Львова негайно привезли новий пам’ятник, який поставили вже наступного дня. На жаль, встановити подальший хід подій і долю вісімнадцяти затриманих десятикласників середньої школи Яворова не вдалося.

Така непересічна історія трапилася у важкі сталінські часи. Радянський Союз відбудовували після руйнівної війни, однак імперія не шкодувала ресурсів для маркування простору своїми символами, одним з яких був сам вождь світового пролетаріату. Новий яворівський Ленін простояв до 1991 року, після чого вже остаточно зійшов з п’єдесталу. Декомунізація відбулася.