Як росія робила з українців рабів: річниця закріпачення України імперськими колонізаторами

14 травня 1783 року указом російської імператриці Катерини II було закріпачено селян Лівобережжя та Слобожанщини, яким заборонили переселятися з місць останньої ревізії і на яких поширилося російське законодавство, що дозволяло їх продаж, обмін на майно і можливість заслання до Сибіру та на каторжні роботи без права судового оскарження дій поміщика.

Кріпацтво як один з видів рабовласництва у формі залежності селянина, прикріпленого до земельного наділу, від феодала, власника землі, у Східній Європі почало формуватись в епоху раннього середньовіччя і стало домінуючою формою соціальних стосунків у XV столітті, коли поширилось на основну масу селянства, позбавленого майнових, громадянських і особистих прав. Перетворення їх на тимчасових власників землі у Польсько-литовській державі було закріплене т. зв. «Пйотркувським статутом» 1496 року короля Яна Ольбрахта і Литовським Статутом 1588 року, а в Московському князівстві — «Судебником» 1497 року Івана III.

«Соборне укладення» царя Олексія Михайловича 1649 року і податкова реформа 1718 року Петра I остаточно прикріпили селянство до землі, у подальші півстоліття перетвореного у власність помісного дворянства. Однак на більшій частині Лівобережжя і Слобідської України, які з 1667 року увійшли до складу Московсько царства, кріпацтво не знайшло поширення, — посполиті козаки, які виконували різного роду натуральні повинності, були особисто вільними і мали право володіти землею та іншим майном. Аналогічний козацько-посполитий устрій був і на Слобідській Україні, яка інтенсивно колонізувалась з середини XVII століття.

На Гетьманщині спроби закріпачити посполитих (вільних) людей були здійснені у 1654 році, коли їм було заборонено продавати землю на свій розсуд, і в 1720-х роках за гетьмана Данила Апостола, коли серед старшини не знайшов підтримки намір закріпити селян за оброблюваною ними землею. Обмеження на право селянам змінювати місце проживання в межах Київського, Новгород-Сіверського та Чернігівського полків без письмового на те дозволу поміщиків було запроваджене гетьманом Кирилом Розумовським 3 травня 1760 року і підтверджене через три роки відповідним указом імператриці Катерини II.

У 1764 році російська цариця остаточно ліквідувала козацький устрій на Гетьманщині, де була відновлена робота т. зв. Малоросійської колегії, ще через рік — на Слобожанщині, яка була перетворена на Слобідсько-Українську губернію, а в 1775 році царська армія зруйнувала Запорозьку Січ на ріці Підпільній і територіальні володіння козацтва були приєднані до Новоросійської губернії.

На підконтрольних російській імперії землях козаки отримали статус т. зв. військових обивателів, які на добровільних засадах могли піти на службу в територіальні гусарські полки, козацька старшина — дворянську гідність, а селяни Лівобережжя і Слобожанщини указом Катерини II від 14 травня 1783 року були позбавлені права переселятися з того місця, на якому їх застала остання ревізія, і на них поширились російські закони, котрі дозволяли їх продаж, обмін на майно і право поміщика засилати селян у Сибір та на каторжні роботи без права виступати в суді і оскаржувати його дії.

Кріпацтво на Гетьманщині і Слобідській Україні було запроваджене через 11 місяців після відміни особистої залежності селян Австрійської імперії патентом цісаря Йосифа II Габсбурга

Внаслідок указу Катерини II було закріпачено близько 300 тисяч селян, які потрапили у залежність від поміщика, на землі якого виконували натуральні повинності і сплачували подушний податок.

Протягом наступних років близько 5% селян Гетьманщини і Слобожанщини разом із родинами та майном втекли у степи південної України, де кріпацтво було запроваджене указом імператора Павла І 12 грудня 1796 року.