«Я потрібніший у війську, ніж у Кабміні» - ексміністр економіки Павло Шеремета

Про це Еспресо у проєкті "Європейці" розповідає про людей, які своїми вчинками змінюють країну. Сьогодні мова про  Павла Шеремета. У 2014 році він був міністром економічного розвитку і торгівлі, а у 2025-му — одягнув піксель. 

Про шлях до війська й особисте рішення

• Еспресо: Як у вашому житті з’явилася нова роль — військовослужбовця? Це було добровільне рішення чи мобілізація?

Павло Шеремета: Це була мобілізація на Львівському вокзалі. Я був до цього ментально готовий. У мене не було ані бронювання, ані відстрочки. Я регулярно з’являвся у Печерському ТЦК в Києві, тож із документами проблем не було.

Мене направили на ВЛК, яка у Львові виглядала доволі формально: без аналізів і додаткових обстежень. Уже того ж дня мені повідомили, що я йду служити у тиловий підрозділ "Хартії" Національної гвардії.

Я міг телефонувати, шукати варіанти, але не зробив цього. Я залишив рішення державі. Вона знала мій вік, стан здоров’я, досвід, знала, скільки податків я платив. І, озираючись назад, можу сказати: у війську я потрібніший, ніж будь-де в тилу.

Важливо й інше: служба — це про солідарність. Не може бути так, що хтось роками воює, а хтось усе життя шукає способи цього уникнути. Це руйнує довіру в суспільстві. А без довіри не працює жодна економіка і жодна держава.

Чому держава не чує економістів і чим це небезпечно

• Ви щойно сказали річ, яка шокує: що ваш досвід не потрібен владі. Вас справді не кликали до уряду?

Ні. Мене навіть не кликали поговорити. Чинній владі не цікаво те, що я знаю і про що говорю. Це не трагедія — ми у вільній країні. Але це багато говорить про стан публічного сектору.

Мої ідеї — це не маргіналія. Це мейнстрим сучасної економічної науки. Цьогоріч Нобелівську премію з економіки дали за дослідження економічного розвитку через творче руйнування — теорію Йозефа Шумпетера. В Україні про це не хочуть знати, хоча Шумпетер почав писати свої роботи саме в Чернівцях. Це символічно: ми маємо інтелектуальну спадщину, але не вміємо або не хочемо її використати.

Держава сьогодні мислить категоріями контролю, а не розвитку. Її базова логіка — "як не втратити", а не "як вирости". У воєнний час ця вада лише загострилася.

Про економіку, війну і "творче руйнування"

• Якщо коротко: що є справжнім двигуном економічного зростання?

Не зовнішні інвестиції — це лише близько 5%. Ще 10% — внутрішні інвестиції та праця. А 85% — це інновації та підприємництво. Саме про це писав Шумпетер.

Україна досі живе у парадигмі, де підприємців "обсмикують, як гусаків". Це феодальна логіка. Розвинені держави запитують підприємців: "Що вам потрібно, щоб зростати?"

У нас же — економічний гулаг. Без економічної свободи не може бути ні продуктивності, ні розвитку. А без продуктивності неможливо утримувати сучасну армію, соціальну сферу і державу загалом.

Війна оголила цю проблему дуже чітко: ми воюємо не лише кількістю людей чи техніки, а й ефективністю систем. І тут економіка напряму пов’язана з обороноздатністю.

Післявоєнна відбудова: шанс на перезавантаження чи повторення помилок

• Коли ми говоримо про післявоєнну відбудову, влада часто зводить це до грошей: мовляв, прийдуть західні донори — і країна відновиться. Чи справді все впирається лише у фінансування?

Гроші важливі, але вони — далеко не головне. Якщо вливати кошти у старі, неефективні інституції, результат буде мінімальним. Післявоєнна відбудова — це насамперед питання правил гри.

Світ має багато прикладів: план Маршалла був успішним не тому, що США дали гроші, а тому, що в Європі паралельно змінювали інституції, відкривали ринки, демонтували старі монополії. Якщо ми цього не зробимо, жодні мільярди не дадуть прориву.

Відбудова — це шанс зламати інерцію. Але історично ми дуже боїмося ламати старе. Ми радше косметично підфарбуємо руїни, ніж збудуємо нову систему.

Роль Заходу: допомога чи співвідповідальність

• Яку роль у цьому процесі має відіграти Захід?

Захід уже відіграє колосальну роль — військову, фінансову, політичну. Але його ключова функція після війни — бути співтворцем правил, а не просто донором.

Західні партнери часто бояться тиснути на Україну, щоб їх не звинуватили у втручанні. Але правда в тому, що без умовності допомоги ми ризикуємо застрягти. Гроші мають приходити разом із вимогами до реформ, конкуренції, незалежних судів.

Це не втрата суверенітету. Навпаки — це інвестиція в нашу здатність бути самостійними. Суверенітет без спроможних інституцій — це ілюзія.

Мобілізація економіки: не лише про податки

• Під час війни держава постійно говорить про мобілізацію ресурсів. Якою має бути економічна мобілізація?

Економічна мобілізація — це не лише підвищення податків або контроль. Це, перш за все, швидке залучення підприємців до вирішення воєнних завдань.

Найкращі інновації для фронту народжуються не в міністерських кабінетах, а в гаражах, стартапах, малому і середньому бізнесі. Завдання держави — не заважати і швидко масштабувати успішні рішення.

Коли держава починає душити бізнес перевірками і регуляціями, вона підриває власну обороноздатність. Це потрібно чесно визнати.

Польща, Балтія і втрачений шанс України

• Чому Польща змогла, а Україна — ні?

Польща зробила реформи ще на початку 1990-х — приватизацію, лібералізацію, відкриття ринків. Вона інтегрувалася в німецькі виробничі ланцюги, перейняла культуру продуктивності.

Друга причина — культура зростання. В Україні її знищили ще в радянські часи. Її потрібно відновлювати з нуля, а це довгий процес. Швидких рішень тут не існує. Але й виправдання "у нас війна" теж не працює — саме війна вимагає швидших і сміливіших змін.

Країни Балтії зробили ставку на відкритість, цифровізацію і довіру до громадян. В Україні ж держава традиційно не довіряє власним людям — і це стратегічна помилка.

• Чи можна сказати, що на цьому тлі Україна втратила шанс на економічний стрибок?

Так, і таких шансів було кілька. На початку незалежності, після Помаранчевої революції й після 2014 року. Щоразу ми підходили до точки, де могли різко змінити правила гри, але обирали не свободу і конкуренцію, а компроміси зі старою системою.

Ми намагалися поєднати несумісне: ринкову економіку і ручне управління, відкритість і страх втратити контроль. У результаті втратили час — а час є ключовим ресурсом розвитку.

Польща і країни Балтії використали свої історичні вікна можливостей. Україна ж щоразу відкладала складні рішення "на потім". Саме тому сьогодні ми говоримо не лише про економічне відставання, а й про ціну, яку країна платить у війні.

Про корупцію як системну хворобу

• Ви не раз казали, що рівень корупції в Україні — один із найвищих у світі.

Спокуса є всюди — навіть у Сингапурі. Але різниця в тому, як держава реагує. Якщо за корупцію немає покарання, вона відтворюється.

Я, до речі, вважаю, що наші антикорупційні органи останнім часом працюють краще, ніж раніше. Але ключове — доведення справ до реальних вироків. Без цього антикорупційна інфраструктура перетворюється на імітацію.

Корупція — це не лише про хабарі. Це про монополії, ручне регулювання, вибіркове правозастосування. І поки ці речі існують, говорити про прорив у розвитку — наївно

Військо як модель ефективної організації

• Вам закидають, що ви не на передовій.

У війську я виконую накази. Мій досвід використовується там, де він дає найбільшу користь. Я повністю пройшов підготовку, виконав фізичні нормативи й постійно тримаю форму.

Але головне — я привніс розуміння філософії НАТО: децентралізоване управління, mission command, довіру до людей. І, що показово, у війську — зокрема в "Хартії" — ці принципи впроваджуються швидше, ніж у цивільному публічному секторі.

Це парадокс, але саме війна змушує систему вчитися. Там, де немає права на помилку, швидко відпадає зайва бюрократія і з’являється відповідальність. Цей досвід потім доведеться переносити в цивільне життя.

Український Дощ писав раніше, що попри активний рекрутинг рф не вдається наростити своє угруповання в Україні - Сирський