Виставляти фотографію «списку податкових бажань» - це таке саме жлобство, як і писати їх

Колись давно, в роки ранньої юності, моя родичка десь вичитала, що в новорічну ніч треба написати бажання на папірчику, а коли почнуть бити куранти – хутчіш спалити папірчик, кинути до фужера з шампанським і залпом випити.

Головне – встигнути запити попіл ігристим брютом упродовж бамкань курантів. Родичка не встигла, в найвідповідальнішу мить ледве не поперхнулася золою від бажань. Ніхто так і досі не знає, шо то були за бажання.

Виставляти фотографію «списку податкових бажань» - це таке саме жлобство, як і писати їх. Предмети, вилучені з особистого обшуку, не можуть гуляти інтернетом. Це щонайменше непрофесійно, щонайбільше – бидляцтво.

При всій зневазі до рагулівни з київської податкової, її «список бажань» - типовий для планктону держслужбовців. Там жлоб на жлобі їде й жлобесами в соболевих хутрах поганяє.

Маємо ось таку культуру чиновництва, закономірну для країни нуворишів, які стрімко збагатіли не за рахунок інтелекту чи саморозвитку, а за рахунок системи, створеної ще до них. Усі ці золоті печатки на обрубкоподібних пальцях високопосадовців, усі ці ланци з хрестиками, усі ці особняки в пшонка-стайлі, весь цей живопис поруч із кондиціонером, усі ці зруби в килимах – це все є закінченим стилем цілого покоління служителів культу мамони, де банкноти компенсовують відсутність шляхетності та інтелігентності.

Сотні тисяч, якщо не мільйони, наших знекультурених, знекорінених, знеосвічених, деінтелектуалізованих тьоть і дядь (зате з посадами!) саме так бачать цей світ - крізь рожеві окуляри шуб і Мальдів. Ідеологія сибаритства не передбачає смаку. Примітивний гедонізм є мораллю цілого покоління пізніх піонерів. Зараз їхній тріюмф.

Всього-на-всього треба встигнути хапнути, поки б'ють їхні куранти.