«У страшному сні не могло приснитися, що житиму у Російській Федерації» - кримський журналіст

2017 року суд анексованого Криму засудив відомого крим­ського журналіста Миколу Семену до двох з половиною років умовно з випробувальним терміном три роки і забороною займатися публічною діяльністю — за статтю, у якій нібито «закликав до порушення територіальної цілісності Росії».

Такі заклики російська ФСБ побачила у статті «Блокада — перший необхідний крок до звільнення Криму», яку Микола Семена опублікував на сайті «Крим. Реалії» у розділі «Думки» у верес­ні 2015 року, під псевдонімом Валентин Гончар. 28 січня 2019 року журналіст отримав постанову про дострокове припинен­ня випробувального терміну і зняття з нього судимості. А 18 лютого 2020-го приїхав у материкову Україну, бо зрозумів, що у Криму, де прожив 30 років, йому вже робити нічого.

Із паном Миколою зустрілося у Києві видання Високий Замок аби поговорити з журналістом, про причини анексії, хто несе найбільшу відповідальність за втрату півострова, як пан Микола переніс арешт і суд .

Пане Миколо, чому Крим спіткала така трагічна доля? Чи був шанс її уникнути?

— Біда і України, і, відповідно, Криму у тому, що за часів незалежності в країні не було суто української влади. Особливо на початку. І Кравчук, і Кучма були зав’язані на Москву. А з Москви їм казали: «Вважайте на кримських та­тар. Вони у вас, як у нас чеченці. Тримайте їх у вузді». Українська влада ніколи не вникала у проблеми кримських татар. Хіба Кучма вивчав теорію міжнаціональних відносин? Чи той же Ющенко? Вже не кажу про Януковича. Під впливом Кремля українська влада завжди ставилася до кримських татар з пересторогою, вважала їх загрозою, потенційними сепаратистами. У середині 90-х Центр Разумкова проводив у Криму соціологічне дослідження. Там було питання: які національні групи у Криму є сепаратистами? За результатами соціології виявилось, що сепаратисти — це кримські татари. Мовляв, воліють приєднати Крим до Туреччини. Я і мій колега Володимир Притула обурились результатами того дослідження. Заявили, що вони не відповідають дійсності. Спитали, кого і як опитували. Вони показали вибірку. Серед опитаних було 56 відсотків росіян, 25 відсотків українців, 15 відсотків кримських татар. Кримські татари сказали, що потенційні сепаратисти — росіяни, а росіяни, відповідно, що сепаратисти — кримські татари. Оскільки росіян сумарно більше, результат був не на користь кримських татар. А у Києві не вникали у такі нюанси. Це при тому, що росіяни на кожному кроці кричали: Крим — це Росія. У Крим постійно приїжджали російські політики, зокрема мер Москви Лужков, і, не маскуючись, заявляли, що Крим має належати Росії. У Києві протягом усіх років неза­лежності вкрай погано розумі­ли, що відбувається у Криму.

Можна сказати, що з перших років незалежності Крим віддали на відкуп Росії? Відтак іншого фіналу і бути не могло?

— Як відомо, 1954 року Кримську область передали Україні. Є спогади Олексія Аджубея, зятя Хрущова. У 1953 році Хрущов приїхав у Крим. Аджубей тоді був головним редактором «Известий» і всюди супроводжував тестя. Аджубей писав, що коли їхали по Криму, в одному місці їхній автомобіль загруз. Покликали місцевих жителів, щоб витягнули машину. Коли ті побачили Хрущова, почали скаржитися на життя. Це були переселенці з Росії.

Коли у 1944 кримських татар виселили, а за ними вірмен, гре­ків, німців, болгар, то Крим спустів. У Сімферополі не було де відремонтувати чоботи, бо усі шевці були вірменами. Кримські татари тримали кофейні та їдальні. Загинули розкішні грецькі сади, виноградники, бо греків також вивезли. Одне слово, економіка була вщент зруйнована. Крим лежав у руїнах. На весь півострів залишилось максимум 200 тисяч мешканців. Тоді привезли росіян. Що це були за люди? Як правило, ті, які були легкі на підйом, тобто нічого не мали за душею: ні сім’ї, ні роботи, ні житла. Приїхали на все готове, заселялись у будинки, які покинули татари чи вірмени. В українського письменника з Криму Петра Павленка (лауреата Сталінськоі премії) є повість, де описується приїзд цих людей у Крим. Один такий переселенець зранку прокидається, виходить зі свого нового будинку, дивиться на кримські краєвиди і каже: «О! Рай ти виділив нам, товаришу Сталін!». Але ці люди нічого не вміли. Не вміли вирощувати виноград, не вміли добувати воду, не вміли господарювати. Крім того, їх перекинули з одного природного середовища у зовсім інше, де свої особливості. Тож коли побачили Хрущова, почали волати: «Куда нас привезли! Здесь картошка не растет! Свекла не растет! Зачем нам этот виноград?». І Хрущов зрозумів, що у Крим треба заселяти людей з півдня. Поїхав до Києва і почав переконувати київських товаришів, щоб забрали Крим під свою опіку, щоб туди переселялись жителі Херсонської, Миколаївської областей України, бо росіяни, які туди переїхали, не дають собі ради. «Там южанє нужни!» — переконував Микита Сергійович. Але склад населення півострова вже був суттєво змінений.

Ви прожили у Криму понад тридцять років, бачили, які панували суспільні настрої, як поводилися російські політики у Криму. Чи могли подумати, що в якийсь момент Росія таки анексує півострів?

— Українська влада у Криму завжди діяла з оглядкою на Росію та на росіян, які там жили. Влада розуміла, що російського впливу забагато, що треба відкрива­ти більше українських шкіл, має бути більше української мови, але боялась перегнути палицю. Боялися, що росіяни збунтуються. Тому відкрили аж одну укра­їнську гімназію та сім невеликих шкіл. У них навчалося менше 1% учнів. Росіяни в Криму знахаб­ніли. Як тільки десь намагалися впровадити українську мову, на­приклад, зробити вивіски у ма­газинах українською, вони починали протестувати і кричати про утиски російської мови. Крим був не українською автономією, а фактично російським анклавом на території України.

Те, що сталося у лютому 2014 року, з одного боку, готувалося давно. Але готувалося не цілеспрямовано — з метою забрати Крим. Росіяни просто не поступалися своїми домінуючими позиціями. Але анексія у лютому — це спонтанний крок Путіна. Думаю, ще місяць чи два перед тим вони не знали, що будуть забирати Крим, але так карта лягла. І Путін наважився. Єльцин свого часу не відважився. Кравчук згадував, що з Єльциним можна було домовлятися. У Путіна спрацював професійний інстинкт кагебіста. Він, як кагебіст, нічого іншого, як підслуховувати, інтригувати, провертати різні спецоперації, не вміє. На це вчився і діє у межах свого фаху.

Чи був шанс не допустити саме такого розвитку подій?

— Шанс був, але раніше. Ще наприкінці 2013 року той самий Аксьонов, який очолював організацію «Русское единство», на телебаченні казав, що він — громадянин України, який обстоює тут інтереси російськомовних українців. Тобто усі так звані проросійські активісти давно змирилися з тим, що живуть у незалежній Україні. Але у Константінова на початку 2014 року утворилися борги перед українськими банками на понад мільярд гривень. У Аксьонова також був борг мільйон доларів, і його викликали до суду. Для цих двох діячів заворушення у Криму були вигідні. Крім того, увесь січень та лютий Константінов перебував у Москві. Тож його проблеми вміло використали. Та й сам він був радий позбутися цього фінансового зашморгу. Шанс зупинити анексію був, якби вчасно прибрали з Криму Константінова і Аксьонова. Треба було у січні терміново змінити усю владну верхівку в Криму. І паралельно розпочати там комплексні військові навчання, перекрити Керченську протоку, заблокувати Чорноморський флот…

Яких помилок припустилася постмайданівська влада?

— Насамперед, кадрових. Скажімо, міністром оборони призначили Тенюха. Він адмірал. Сухопутні війська йому далекі, він боявся проводити сухопутні операції. Та й взагалі не виглядав на рішучого і сміливого військовика. Коли до Турчинова прийшли люди і сказали, що треба на міністра бойового генерала і запропонували Радецького, той розвів руками, мовляв, ця посада — квота «Свободи». Тягнибок відмовився поступатися на чиюсь користь. «Свобода» наполягла на своєму кандидаті Тенюху. Турчинов у такій ситуації мав би відмовитись від квотного принципу, але не пішов на це.

Хто з українського боку несе найбільшу відповідальність за події у Криму? Осо­бисто ви кого вважаєте винним?

— Януковича. Путін погрожував, якщо Янукович підпише Асоціацію з ЄС, то він його знищить. Янукович злякався, що Путін його вб’є. А президент не має права боятися. Він мав діяти на випередження, перестрахувати і себе, і країну. Мав підписати Асоціацію, закрити кордони, розпочати на кордонах з Росією військові навчання, звернутися до НАТО по допомогу.

Анексія сталася на ваших очах. Що відчували у ті дні?

— Ніхто не думав, що Крим приєднають до Росії. Вже було Придністров’я, Абхазія… Думав, максимум оголосять Крим незалежною республікою, буде сіра територія, ніким не визнана… Коли з’явились до зубів озброєні «зелені чоловічки», зрозумів, що це війна. У страшному сні не могло приснитися, що буду жити у Ро­сійській Федерації.

Ви на той час працювали власним кореспонден­том газети «День». Вочевидь, розуміли, що в умовах анексованого Криму вам буде складно жити і працювати на українське видання. Чи згодом, коли вас арештували, не пошкодували, що вчасно не виїхали на материкову Україну?

— Вважав, якщо виїду з Криму, це буде своєрідне дезертирство з моєї професії, з мого поля бою. Де я більш корисний для редакцїї — у Києві чи там, де найгарячіші події, — у Криму? Але тепер розумію, що тоді недооцінили масштабів трагеді. Не думав, що Крим стане частиною Росії, що почнуться репресії. Хоча, якщо згадати історію, то нічого нового. Коли Західну Україну приєднали до Радянського Союзу у 1939 році, то що там почалося? Репресії, зміна складу населення. Росія масово заселяє Крим росіянами. Будують для них величезні житлові комплекси і привозять десятки тисяч людей з Росії. Їдуть пенсіонери з Далекого Сходу, військові пенсіонери залишаються.

Після так званого референдуму окупаційна влада усім нав’язала російські паспорти, автоматично дала громадянство. Хто не хотів, мав писати заяву про відмову. Ви також отримали російський паспорт?

— Був змушений взяти цей паспорт, хоча ніколи не вва­жав себе громадянином Росії. Зрештою, у Штірліца був німецький паспорт (сміється. — Авт.). Вони провели потужну інформаційну кампанію, де казали, що ті, хто не візьме російського паспорта, не матиме медичного обслуговування, не зможе приватизувати землю та нерухомість тощо. На весь Крим російського паспорта не взяли буквально кілька сотень людей.

Які мали відчуття, коли отримали російський паспорт?

— Серйозно цей документ не сприймав. Усі мої знайомі називали цей паспорт «аусвайсом».

Після анексії ви писали статті у газету «День». Коли Радіо «Свобода» відкрило проєкт «Крим. Реалії», активно почали туди дописувати. Вам вдалося протри­матися як журналісту два роки. Чому раптом арештували? Що ви такого страшного написали?

— Писав під псевдонімами. Але коли в Криму створили батальйон кібервійськ, зрозумів, що рано чи пізно до мене при­йдуть. Я регулярно змінював адресу електронної пошти, навіть намагався стиль змі­нювати… Одного дня у моєму комп’ютері з’являється пові­домлення, що моя електронна пошта зв’язалася з мобільним телефоном. Дивлюсь, а це російський номер. Зрозумів, що до мене під’єдналися. Швиденько змінив пароль, завів нову адресу. Але це було марно. Бо вони всіх провайдерів Інтернету взяли під тотальний контроль. Потім у мене взагалі перестав працювати Інтернет. Я зв’язався з провайдером. Там сказали, що пришлють до мене майстра. Приїхало аж два «майстри». Один рив­ся в комп’ютері, другий роз­дивлявся навкруги. Постави­ли мені шпигунську програму, яка підключила мій комп’ютер до «удальонного екрана». Тобто умовний товариш майор міг читати все, що було на екрані мого комп’ютера.

19 квітня 2016 року о шос­тій ранку додому прийшла ФСБ. Провели обшук, вилучили всі носії і техніку. Одночасно провели сім обшуків — у всіх журналістів, які працювали на «Крим. Реалії» («Крим.Реалії» — популярне тримовне мультимедійне інтернет-видання (текстовий контент, радіо і телебачення), кількість його відвідувачів сягає 3,5−4 млн читачів на місяць. — Авт.). У всіх вилучили комп’ютери. Відтак паралізували роботу усієї мережі. Приводом була кримінальна справа проти мене, яку порушили за статтю «Блокада — перший необхідний крок до звільнення Криму».

У мене взяли підписку про невиїзд. Але за мною вели по­стійне спостереження. Час від часу на вулиці у мене пе­ревіряли фотоапарат. Моє прізвище внесли у базу Росфінмоніторингу як діючого екстреміста. У яку б установу я не зайшов — чи у банк, чи на пошту — коли набирають моє прізвище, з’являється повідомлення, що я діючий екстреміст та терорист. Тобто мій рахунок був заблокований, мені були заборонені будь які фінансові операції.

 Вам дали три роки умовно. Хоча за тією статтею могли посадити…

— Думав, що посадять. Але ми фантастично захищались, чинили шалений спротив. Я мав трьох чудових адвокатів, які залучили професійних лінгвістів-експертів. Звинувачення базувалося на експертизі моєї статті, яку робила жінка з експертного управління слідчого відділу ФСБ. За законом, судовий експерт не може бути підпорядкований тому, хто проводить слідство. Крім того, вона закінчила університет за спеціальністю китайська мова. Але її головне завдання було написати, що у моїй статті є заклики до порушення те­риторіальної цілісності Російської Федерації. Мої адвокати запросили кваліфіковану експертку з Московського лінгвістичного інституту. Вона напи­сала рецензію на експертизу феесбешниці. По-перше, зробила висновок, що жодних за­кликів у моїй публікації немає, по-друге, у тій експертизі знайшла 78 граматичних та інших помилок!

Можливо, мене не посадили тому, що у них була мета — змусити замовкнути, щоб я не писав про Крим. Цієї мети досягли.

Говоримо напередодні Дня журналіста. У вас колосальний журналістський досвід. З огляду на нього, якою є головна місія журналіста?

— Говорити правду, бути максимально об’єктивним. Місія журна­ліста — говорити так, як воно є насправді, а не так, як нама­льовано у головах пропаган­дистів, які намагаються підко­рити медіа своїй меті.

Микола Семена подякував Національній спілці журналістів України, міжнародним та правозахисним організаціям за підтримку. 

“Я відчував у Криму кожну вашу підтримку. Я дуже скучив за журналістикою. У мене – гірке відчуття, коли 50 років займався своєю професією, а тут раптом її у тебе відібрали, коли ти є свідком подій, але не можеш передати інформацію в редакцію. Я не бажаю цього нікому пережити”, – прокоментував він. 

Водночас журналіст повідомив, що лишається поки в Києві і не планує повертатися на окупований півострів.

Довідка. Семена Микола Михайлович (нар.14 травня 1950) — український журналіст, письменний, народився в Симферополі, освіта - київський укніверситет ім. Шевченка, кореспондент «Крим. Реалії» (проект Радіо Свобода в Україні) в Криму. Член спілки журналістів України з 1984 року. Засуджений окупаційною владою Криму до 2,5 років за звинуваченням у публічних закликах до порушення територіальної цілісності Російської Федерації з використанням Інтернету у вересні 2017 року. Під тиском міжнародної спільноти звільнений достроково. 18 лютого 2020 року виїхав на материкову частину України. Нагороджений від Спілки журналістів України премією Премію за захист свободи слова імені Ігоря Лубченка (2016) та Премією Форуму громадянського суспільства Східного партнерства імені Павла Шеремета (2016).