Токіо-2020. Багами, Уганда і Косово у медальному заліку стоять вище України. Чому?
Україна зайняла 44 місце у медальному заліку Олімпійських ігор у Токіо. Про що нам говорять цифри? Чи правий Олімпійський девіз: «Головне не перемога, а участь»?
У медальному заліку Україна опинилася нижче Узбекистану, Уганди, Багам і навіть міжнародно невизнаного Косово. Це найгірший виступ української олімпійської збірної в історії: у Ріо ми були 31-ми, а цього разу потрапили лише до п'ятого десятку.
ЗМІ постійно повторюють, що кожна медаль - на ціну золота. Але це не зовсім так, адже медальний залік рахується саме за золотими медалями. Не за срібними, яких більше тільки у 13 країн. І не за бронзою, за кількістю якиї ми у топ-10. І навіть не за загальною кількістю влучень на п'єдестал - там ми на 16 позиції. Ні, тільки за золотом.
А перше місце у нас одне - у Жана Беленюка. А скільки розмов у ЗМІ і соцмережах було про те, що депутатам місце у Верховній Раді, а не на Олімпійських іграх? На щастя, Беленюк до них прислуховуватися не став.
Тому, виходить, що Косово з двома медалями вище нас у медальному заліку, хоч у нас нагород загалом 19. У Багам - та ж історія, у Греції три медалі в сумі, а в Ізраїля - чотири, але в обох по два золота.
З ізраїльтянами історія взагалі цікава. У спортивній гімнастиці їм золото приніс Артем Долгопят, який народився не де небудь, а у Дніпропетровську. Таким чином, ми вперше в історії залишилися без медалей Олімпіади у гімнастиці. Бо наші спортсмени тепер приносять нагороди іншим країнам. І історія Долгопятова не єдина серед подібних.
Але дивимося у корінь проблеми: питань до спортсменів мінімум, а до чиновників - досить багато. За інфраструктурою, за умовами підготовки, реабілітації, відношенню до тренерів, наповненню команд фахівцями, фармацевтиці і так далі.
Ну які є питання до бадмінтоніста Артема Почтарьова? А у нього є - чому олімпійці переносять божевільні навантаження, але не можуть нормально відновитися. Або у батутиста Миколи Просторова? А він готовий - йому просто ніде нормально тренуватися. Маємо те, що маємо.
З 2020 року міністром молоді та спорту України є колишній шабліст Вадим Гутцайт, не якийсь далекий від спорту управлінець, а дворазовий олімпійський чемпіон. Але база спорту в Україні на рівні 20-річної давнини і не відповідає ніяким нормам.
Хоча боксерських залів, обладнаних за зразками ХХІ століття, у на вистачає, а медалей від боксерів - ні.
Микола Буценко - поразка у першому ж поєдинку. Цотне Рогава - поразка у першому ж поєдинку. Ярослав Харциз - поразка у першому ж поєдинку. Ганна Лисенко - поразка у другому поєдинку. Олександр Хижняк - згаяне золото.
Проте, ця Олімпіада все одно стала для України історичною. Перша медаль у чоловічій індивідуальній шпазі - вражаюча історія Ігоря Рейзліна. Перші медалі у артистичному плаванні - відразу дві бронзи. Потужний дебют карате на Іграх - срібло і бронза від українців. Перше попадання каное-одиночки на 200 м і каное-двійки на 500 м в програму Олімпіади - бронза і срібло у скарбничці України.
Прикро інше! У ігрових видах спорту ми не те, що не медалісти, а навіть не учасники - просто глядачі.
На Ігри в Японії не приїхали обидва наших олімпійських чемпіона 2016-го, а Бондаренко, Різатдінова, Янчук і шаблістки, які брали медалі у Бразилії, чомусь в Японію не поїхали. Але це вже історія. А треба думати про майбутнє.
Зараз найголовніше завдання: не впиватися перемогами і не оплакувати поразки, а всерйоз зайнятися розвитком системи розвитку спорту. Бо саме це приносить результат і дійсно важливо. Не тільки для олімпійського або професійного спорту, а й для масового.
І тоді будуть нам чемпіони. І не один або два, а маса!
