Село Кострина на Закарпатті. Дорожні замітки про нашу блакитну лагуну

Протягом трьох годин – лише 2 автівки назустріч. Нічого дивного, ми – на Закарпатті.  Не там, де розвинений туризм, а там, де розбиті вщент дороги і села, в яких чоловіки працюють переважно прикордонниками або будують садиби для туристів. Село з полум'яною назвою Кострина.

"Сходіть до джерела, там багато заліза, – каже господарка садиби, де ми зупинилися у селі Кострина, – туди наші чоловіки ходять зранку, коли ввечері багато пили. Добре на шлунок".

Пити багато ми не збираємось, та й приїхали сюди не до джерела – до лагуни. Тому снідаємо, кидаємо речі – і далі в дорогу.

Вже на півдороги до Блакитної лагуни дізнаємося у місцевих, що автівкою туди не проїхати, треба буде зупинитися перед мостом і йти 2200 м за вказівниками.

Їдемо по бездоріжжю 4 км до мосту півгодини. Зв'язку тут немає, Google-maps не працюють, зате можна послухати словацьке радіо – кордон недалеко. 

Біля мосту і знаку "2600 м до Блакитної лагуни" зупиняємось. Нас підманули на 400 м. Втомлені, але з наснагою, йдемо. 

З часом гірська вода справді де-не-де стає бірюзовою. Ми перезираємось і вгадуємо, чи то пак не Блакитну лагуну ми пройшли і йдемо десь до Словаччини.

 Визначений кілометраж долаємо за півтори години, адже йти треба доверху. Місцина гарна: з одного боку – ліс, з іншого – річка. 

 Сюди однозначно треба йти групою. Часом є місця, де вимушені допомагати одне одному, аби не послизнутися і не впасти у річку.

Плюси цієї місцини – відсутність людей та чиста вода, яка чи то від тіні дерев, чи то від потоку води має бірюзовий відтінок. Біля самої лагуни є лавочки, на яких можна відпочити, а повітря неймовірно свіже.

В якийсь момент, сидячи біля прозорої води і розглядаючи риб, розумієш, що зовсім відірваний від світу: природа тут настільки недоторкана, що здається, ніби десь з-за кущів вибіжить ведмідь чи вилізе вуж, на телефоні мерехтить напис "немає покриття", а метушня залишилась десь дуже далеко позаду.

Це місце, побачивши, вже неможливо забути.