Олесь Биков: втеча з «країни рівності й братерства»

Не зважаючи на те, що СРСР розвалився майже 30 років тому, що опубліковані архіви, вільні ЗМІ і поява інтернету відкрили світу страшне і мерзенне обличчя «совка», серед певної кількості громадян, особливо в РФ, досі існує міф про «прекрасну країну щасливого життя» і ностальгія за ним.

Особливо часто такі приступи симпатії ми можемо спостерігати на різні «патріотичні» СРСР-свята: 7 жовтня, 23 лютого, 9 травня, де велич «єдиного народу» і «наше щасливе минуле» оспівується до небес. В такі дні адепти СРСР особливо люблять цитувати фрази із старого кінофільму «В бій йдуть лише старі» у виконанні головного героя комісара ескадрільї Титаренка, якого зіграв Леонід Биков, вішати його фото в своїх соцмережах і згадувати «яку країну загубили» і «можем повторить». 

Український Дощ хоче поділитись зі своїм читачем маловідомими фактами із життя головного герою цього фільму, улюбленого актора, сценариста, режисера, кумира радянського глядача і одного з символів «перемоги і братерства радянського народу» - Леоніда Бикова.

Треба сказати, що сценарій фільму «В бій йдуть…», написаний Леонідом, в Держкіно не прийняли. Сказали, що не відображає геройської суті радянських воїнів. Биков не зневірився і зачитував уривки сценарію на своїх виступах перед гладачами і збирав думки фронтовиків. Ті заступилися за сценарій, клопотали листами, і, нарешті, знімати кіно йому дозволили.

Взагалі, життя заслуженого артиста Леоніда Бикова ніколи не було простим: український хлопчик з Київщини з сильним «хохляцьким» акцентом, не зважаючи на свій феноменальний талант актора і режисера мав довгий шлях до визнання: боротьба з чиновниками, заборони, обмеження, другорядні ролі, в результаті – депресії, захворювання серця.
Леонід Биков був одружений всього один раз. Він прожив з Тамарою Костянтинівною (в дівоцтві Кравченко) до кінця своїх днів, пара мала двоїх дітей – син Олесь і донька Мар’яна.

Після школи Олесь пішов в армію, так як мріяв служити в десантних військах. Батько підтримав сина. Однак, незабаром побитий Олесь Биков потрапив прямо з частини в психіатричну клініку. Там його тримали під замком, а потім комісували зі страшним діагнозом - шизофренія. Це був вирок: з такою довідкою неможливо було отримати ніяку роботу.

Леонід Биков не повірив в медичний огляд сина і почав домагатися нової медкомісії. У режисера ще були свої підстави для сумнівів - незадовго до цього випадку у Леоніда Федоровича трапився конфлікт з командуванням тієї частини, де служив син. Його запросили на творчу зустріч, яку Биков блискуче провів, але пити на банкеті актор відмовився. А на наступне запрошення не відповів.

Очевидно, така поведінка була розцінена як зневага, а такого в СРСР не прощали - виділятися і мати свою думку там нікому не дозволялось. Тому армійське начальство вирішило вимістити свою образу на Бикова через його сина.

Втім, Биков був впевнений, що це був лише привід - влада хотіла тримати його на «на короткій шворі», адже режисер ніколи не йшов на компроміси, до того ж користувався народною любов’ю, а це небезпечно в тоталітарній державі.

Десять років Биков-молодший намагався зняти клеймо психічно хворого, пройшовши через нескінченні комісії і відмови, він весь час намагався влаштуватися на роботу, але марно - його не брали навіть різноробочим. Леонід Федорович намагався допомогти синові, але безуспішно - лише отримав собі другий інфаркт. В 1979 році Леонід Биков трагічно загинув у автомобільній катастрофі.

Після смерті батька Олесь вирішив виїхати з СРСР. Він неодноразово подавав документи на еміграцію, але йому щоразу відмовляли. У 1989 році, втративши надію коли-небудь виїхати, Олесь приїхав в Москву і біля одного з найбільших столичних готелів встав з плакатом з написом «Комуністи, я не хочу з вами жити!». Його тут же заарештували, а менше ніж через тиждень відправили назад до Києва. Потім були три невдалі спроби нелегально перетнути кордон через Фінляндію. У відчаї, він розробив ще один, шалений план втечі і рідна земля йому в тому домогла: на львівському поїзді, коли той проїзджав прикордонний район, Олесь смикнув стоп-кран, вистрибнув з вагону, переплив ріку Тису і потрапив в Угорщину. Звідти Олесь втік до Австрії, щоб його не депортували назад в Союз. В Австрії місцеві лікарі, о диво!, нарешті визнали його здоровим.

Цю історію знали тільки близькі родини Бикових. Не так давно її підтвердила дочка Леоніда Бикова, Мар'яна, яка розповіла як радянська влада домоглася визнання Олеся неосудним, як юнак вирушив служити в армію, як Леоніду Федоровичу повідомили, що його сина вважають «соціально небезпечним», як помістили сина в психіатричну клініку.

«Головлікар Київської психіатричної лікарні сказав, щоб тато рятував свого сина, бо те, що робиться з Лесем - це помста батькові за сина, як спосіб управління відомим актором. Тато боровся за Олеся і звернувся до київських психіатрів за спростуванням діагнозу. Але без призначення військової комісії цього зробити було не можна, а військові медики не поспішали її проводити. На довгі роки Олесь потрапив в замкнуте коло, з якого йому вдалося вирватися лише в 90-му році», - розповіла Мар'яна.

Отак радянська влада «любила» народних артистів і режисерів, навіть тих, які знімали патріотичне кіно. Після Австрії Олесь Биков перебрався до Канади, потім викликав туди дружину і дітей. Зараз син актора з сім'єю живе в Канаді і з журналістами спілкуватись відмовляється.