Історія про те, як українська Кубань стала російською

Кубань - історична область України і завжди їй належала. Найбільшою складовою Війська Запорізького була саме Кальміуська паланка. Українці на Кубані, аж до Голодомору, складали переважну більшість населення.

Сторіччя тому розпочалася запекла боротьба за вплив на Кубань між Україною і проросійським Доном. 4 січня 1918 року на заклик української Чорноморської Ради 29 політичних партій і організацій Кубані підтримали Третій Універсал Центральної Ради України і звернулися до Кубанського Військовому Уряду із закликом приєднати Кубань до Матері-Україні.

Але цьому приєднанню дуже заважали іногородні, що понаїхали з російської глибинки, як правило, це були особи, заражені імперським більшовизмом, які мутили воду і дурили простий народ.Було багато сперечань, але 28 січня 1918 року Кубанської крайової військовою радою на чолі з Н.С. Рябоволом на землях колишньої Кубанської області була проголошена незалежна Кубанська Народна Республіка як частина майбутньої Російської федеративної республіки.

Але «любов» до Московії закінчилася дуже швидко і вже через місяць - 16 лютого 1918 року - Кубань була проголошена незалежною самостійною Кубанської народної республікою (з 4 грудня 1918 офіційно - Кубанський край), що проіснувала в 1918-1920 роках. (див.мапу України 1919 р.)

Найбільш впливовими політичними силами цього державного утворення були «чорноморці» і «лінійці». «Чорноморці», сильніші економічно і політично, представляли україномовне чорноморське козацтво і стояли на проукраїнських позиціях. «Лінійці» представляли російськомовне лінійне козацтво і орієнтувалися на «єдину і неподільну Росію».

Незважаючи на потужну більшовицьку пропаганду, за період з весни до осені 1918 року на Кубані стався перехід більшості козачого населення до виступу проти більшовиків. Цьому сприяла конфіскація і переділ військових земель, мародерство деяких червоноармійських загонів, що складалися з іногородніх, і акти розкозачення.

28 травня 1918 року в Київ прибула делегація на чолі з головою Кубанської Законодавчої Ради та козачим діячем Миколою Рябоволом. Предметом переговорів стали питання встановлення міждержавних відносин і надання Україною допомоги Кубані в боротьбі з більшовиками. Одночасно велися переговори про приєднання Кубані до України.

Але, 3 березня 1920 року зміцніла Червона армія почала Кубано-Новоросійську операцію. 17 березня Червона армія увійшла в Катеринодар. Кубанська армія була притиснута до кордону Грузії і 2 травня капітулювала. Кубанська Народна Республіка, її уряд і Кубанське козацьке військо було скасовано.

Однак масовий козацький повстанський рух тривав до 1922 року, а окремі повстанські загони діяли до 1925 року. На всьому протязі 20-х і 30-х років XX століття Кубань залишалася ареною масових репресій, розкозачення, розкуркулення і масштабного голоду.

У грудні 1932-го в Москві розгорнули антиукраїнську кампанію, результатом якої стало знищення української ідентичності на території Української РСР. Найбільш очевидними результати цієї політики були на Кубані, де частка українців зменшилася з 62,2% в 1926-м, до 4,7% в 1939-му.

На початку 1930 року голова радянського уряду В'ячеслав Молотов відкрито оголосив селянам війну:

«Питання зараз стоїть так: буде у нас хліб - буде радянська влада, не буде - радянська влада загине. У кого зараз хліб? У реакційного українського мужичка і реакційного кубанського козачка. Вони не дадуть нам хліб добровільно. Його потрібно взяти».

Україна і Кубань були головними зерновими районами СРСР. І хоча ненависні Молотову «кубанські козачки» ділилися на чорноморців-українофонів і лінійців-русофонів, основні хлібні райони були саме українськими. Взагалі, Кубань в той час називали «Другою Україною» («першою» була власне УРСР, а «третьою» - Галичина, Волинь, Буковина і Закарпаття). За даними всесоюзного перепису населення 1926 року, українці в Кубанському окрузі становили 62.2% (в деяких районах близько 80%) всього населення.

На думку італійського історика Андреа Граціозі, Сталін раніше, ніж націоналісти прийшов до висновку, що на українських землях селянське питання нерозривно пов'язаний з національним питанням. Саме з цієї причини найжорсткіші каральні заходи в 1932-1933 були зроблені в Україні і на Кубані. Наприклад, тільки тут у селян вилучали, крім зерна, навіть запаси овочів.

«Де селянське питання ускладнювався питанням національним, роблячи його ще більш гострим і, тому, більш небезпечним, - пише Граціозі, - там використання голоду як міри покарання було набагато жорстокішим».

На Кубані одночасно з Голодомором почалася боротьба проти українізації. 14 грудня 1932 року ЦК ВКП (б) і радянський уряд прийняли спільну (за підписами Сталіна і Молотова) постанову «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та в Західній області». Серед іншого, там зазначалося:

«Особливо ЦК і РНК вказують Північно-Кавказького крайкому і крайвиконкому, що легковажна, не більшовицька «українізація» з боку крайових органів майже половини районів Північного Кавказу при повній відсутності контролю за українізацією шкіл та друкованих видань, дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації опору».

З метою розгрому опору хлібозаготівлі куркульських елементів та їх «партійних» і безпартійних прислужників, ЦК і РНК Радянського Союзу ухвалюють:

• Виселити в найкоротший термін до північних областей СРСР зі ст. Полтавської (Північний Кавказ), як найбільш контрреволюційної, усіх жителів за винятком справді відданих Радянській владі і не замішаних в саботажі хлібозаготівель колгоспників і одноосібників і заселити цю станицю добросовісними колгоспниками-червоноармійцями, які працюють в умовах малоземелля і на незручних землях в інших краях, передавши їм всі землі, посіви, будови, інвентар і худоб виселенців.
• Запропонувати ЦК КП (б) У і РНК України звернути серйозну увагу на правильне проведення українізації, усунути механічне проведення її, вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій, ретельно підбирати і виховувати українські більшовицькі кадри, забезпечити систематичне партійне керівництво і контроль за проведенням українізації.
• Негайно перекласти все діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також всі газети і журнали з української мови на російську мову, як більш зрозумілу для кубанців, а також підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову, перевірити і поліпшити склад працівників шкіл в «українізованих» районах».

Як бачимо, Сталін і його поплічники розглядали українське питання і хлібозаготівельна питання як тісно взаємопов'язані і невіддільні одна від одної. У грудні 1932 року, глава ОГПУ Ягода доповідав Сталіну: «На даний час все виселені з Кубані розміщено і влаштовані в Північному Казахстані і в спецпоселеннях Північного краю».

Тоді ж з'явилося ще одне українофобське рішення за підписами тих же Сталіна і Молотова:

«ЦК ВКП (б) і РНК СРСР рішуче засуджують виступи і пропозиції, які виходять від окремих українських товаришів, про обов'язкову українізацію цілого ряду районів СРСР. Подібні виступи можуть тільки грати на руку тим буржуазно-націоналістичним елементам, які, будучи вигнані з України як шкідливі елементи, проникають у райони і ведуть тим регресивну роботу.

Доручити крайкому, обкому і облвиконкому області негайно призупинити подальшу українізацію в районах, перевести все українізовані газети, друк і видання на російську мову і до осені 1933 року підготувати перехід шкіл і викладання на російську мову».

Результатом такої політики стало різке зменшення кількості українського населення. Бути українцем стало небезпечно. До 1939 року на Кубані залишилося тільки 3 359,1 тис. українців (при загальній кількості 109 397,4 тис. Це 3,1%). Тобто за 12 років (грудень 1926 - січень 1939) українців на Кубані стало менше в шість разів! В інших регіонах РРФСР відбувалося те ж саме. Наприклад, за переписом за той же період в Ставропольської окрузі українців стало в п'ять разів менше, в Воронезької губернії в 2,5 рази менше, в Саратовської губернії в 2 рази менше в два рази - тут ще, можна сказати, легко відбулися. Однак ніде катастрофа української ідентичності не носила таких масштабів як на Кубані і в сусідньому Ставропіллі.

У грудні 2018 року Киїірада ухвалила рішення перейменувати вулицю Маршала Жукова у Деснянському районі міста на вулицю Кубанської України. Таким чином, у публічному просторі української столиці нарешті з'явилася вулиця Кубанської України. Чому було ухвалене таке рішення? Попри об'єктивні заслуги і видатний внесок у перемогу над нацизмом у Європі, постать маршала Радянського Союзу Георгія Жукова – наріжного героя радянсько-російського ідеологічного міфу про «Велику вітчизняну війну» та невід’ємного учасника сучасного російського героїчного пантеону – є вкрай суперечливою з точки зору історії України. Пропозиція перейменувати київську вулицю Маршала Жукова на честь Кубанської України була ініційована однією з патріотичних громадських організацій міста. Метою цієї ідеї було вшанувати боротьбу за незалежність і за возз'єднання з Україною українців Кубані у 1917–1921-х роках, адже ці події є невід’ємною частиною історії України. Більше того, останні роки були позначені низкою дуже важливих пам’ятних дат, пов'язаних з українською історією Кубані.

Зокрема, у 2017 році виповнилось 225 років від початку масового переселення українців на Кубань. У лютому 2018 року минуло 100 років з часу проголошення Кубанської Народної Республіки, а у червні 2018-го – 100 років від часу переговорів між кубанською урядовою делегацією та українським урядом у Києві про входження краю до складу Української Держави.

Сучасна війна між Росією та Україною є війною не за території, а передусім – за свідомість та ідентичність населення. Інформаційна та ідеологічна складові у цій війні відіграють не менш важливе значення, ніж військова складова. Відтак, відродження нашої пам'яті про Кубанську Україну – це серйозний інформаційний удар України по Росії у цій гібридній війні.

Офіційна радянська історіографія особливо ретельно приховувала від українців факти, пов'язані з українським населенням Кубані та його боротьбою за входження до соборної української держави. Причина цього дуже проста: публічне визнання цих сторінок історії ставить під сумнів усю сучасну концепцію російської держави і державності.