Альфред Ейнхорн. Батько анестезії

Розчарувавшись в кокаїні, він 13 років синтезував речовину, яка б знеболювала не гірше наркотику. Світ отримав новокаїн, але Альфред Ейнхорн не заробив на своєму відкритті ані копійки.

У 1906 році на світовому фармацевтичному ринку з'явилась нова анестезуюча речовина - прокаїн. Втім, продавали її вже як новокаїн: така назва мала одразу наштовхнути покупців на думку, що перед ними - новий кокаїн. Справа в тому, що на рубежі XIX і XX століть кокаїн раптово отримав шалену популярність: його застосовували не тільки як знеболююче при хірургічних втручаннях, а й як засіб від короткозорості, здуття живота, невралгії, морської хвороби і багато чого ще.

Однак,  досить скоро стало зрозуміло, що кокаїн чинить руйнівну дію в організмі людини. Йшлося не тільки про високу токсичність речовини, що виділена з листя рослини коки, а й про хворобливу ​​залежність від неї згодом. І ось тоді багато вчених поставили перед собою мету - створити аналог, який не поступався б кокаїну за своїми анестезуючими властивостями, але не вбивав би людину доза за дозою. Для цього потрібно було вивчити властивості і хімічний склад самого кокаїну, синтезувати його, а потім перекроїти формулу під необхідний результат.

Німецький хімік Альфред Ейнхорн почав свої експерименти з синтезу новокаїну в 1892 році. Його колеги тим часом вже виводили на ринок все нові і нові знеболюючі, але вони за своїми характеристиками могли використовуватися тільки в якості зовнішніх місцевих анестетиків. Ейнхорн ж задумав синтезувати речовину, яка відповідала б наступним критеріям: була б водорозчинною, не була б токсичною у великих дозах, щоб її можна було б застосовувати в хірургії, і що б не розкладалась при стерилізації і не викликала б місцевого подразнення при ін'єкції. На це пішло 13 років.

Альфред Ейнхорн народився в 1856 році в Гамбурзі в єврейській родині процвітаючого торговця. Хлопчику не було і десяти, коли померли його батьки, після чого турботу про нього взяли на себе родичі. Переїхавши до них в Лейпциг, Альфред закінчив школу і вступив до місцевого університету, де вивчав хімію. Завершивши навчання, він викладав в університеті Тюбінгена і в 1880-му отримав ступінь доктора наук. Незабаром його запросили до Мюнхенського університету в дослідну групу під керівництвом нобелівського лауреата з хімії Адольфа фон Байера. Там він пропрацював кілька років, поки йому не запропонували спочатку посаду приват-доцента в університеті Дармштадта, а після - звання королівського прусського професора в університеті міста Ахен на заході Німеччини.

І все б добре, але викладацька діяльність почала обтяжувати Альфреда, йому захотілося знову присвятити себе тільки науковим дослідженням. Тому, в 1891 році, він вирішив повернутися в лабораторію фон Байєра. Майже одразу після прибуття в Мюнхен Ейнхорн очолив нехай і невелику, але власну лабораторію. Саме в ній - разом зі своїми учнями - він і приступив до дослідження структури кокаїну. У 1897 році один з учнів Ейнхорна - Ріхард Вильштеттер - успішно здійснив повний синтез кокаїну в лабораторних умовах.
Сам же Ейнхорн повністю зосередився на пошуку синтетичного замінника наркотику, який не володів би побічними ефектами.

На початку 1900 року професор Ейнхорн вперше заявив науковому співтовариству, що «разом з молодими хіміками» він шукає «нові ліки, придатні для терапевтичного використання і звільнені від давно відомих небажаних побічних ефектів».

Однак, шлях до відкриття прокаїну зайняв ще кілька років: проміжні синтезовані речовини ніяк не задовольняли Ейнхорна своїми властивостями. Проте в 1904-м Ейнхорн все-таки домігся потрібного йому ефекту і отримав патент на хімічний склад, названий їм прокаїном.

Прокаїн надійшов на світовий ринок під назвою «Новокаїн» і ознаменував нову еру в місцевій анестезії. Клінічні дослідження проводилися німецьким хірургом Генріхом Брауном - мабуть, найвідомішим випробувачем анестезуючих новинок фармакології свого часу. Про число випробуваних їм на собі препаратів свідчила, наприклад, такий запис у його некролозі:

«Множинні некрози шкіри на передпліччі Брауна показували, скільки препаратів він відхилив як невідповідні».

Порівнявши в 1905-му нові анестетики - стоваін, аліпін і новокаїн, - Браун так написав про нього в одному з наукових журналів:

«Ми зустрілися тут вперше з анестезуючим засобом, яке позитивно не володіє дратівливими властивостями. Ми не бачили ні в одному випадку токсичні побічні ефекти, хоча неодноразово вводили дозу по 250 міліграмів. За знеболюючим ефектам рівноцінний кокаїну. При деяких формах застосування, в тому числі і при видаленні зубів, значну роль відіграє менша токсичність новокаїну».

 Пізніше в своїх мемуарах Генріх Браун назвав факт отримання новокаїну «вирішальною подією в хірургії», який став еталоном для місцевих анестетиків на найближчі 40 років - поки у новокаїну чи не з'явилися гідні альтернативи.

Але на житті самого Ейнхорна факт створення ним новокаїну майже не позначився. Натхнення успіхом змінилося рутинною роботою в його маленькій лабораторії. Незабаром новокаїн стали випускати великі фармацевтичні компанії, в які поступово йшли працювати колишні учні Ейнхорна.

Експериментував з формулою і Генріх Браун, незмінно купаючись в променях слави і хвалебних відгуках про новокаїні від своїх клієнтів. А Ейнхорн просто проводив в лабораторії всі дні безперервно. Його наукова діяльність стала ще більше схожа на справжнє затворництво, особливо після того, як в 1913 році у віці 17 років помер його єдиний син. Це підкосило здоров'я вченого: в березні 1917 року він помер після невдало проведеної йому операції на кишечнику.

До слова, працюючи над створенням прокаїну, в 1898 році Альфред Ейнхорн отримав ще одну речовину, яка з успіхом застосовується сьогодні в усьому світі. В ході однієї з хімічних реакцій він отримав полімерний ефір вугільної кислоти - прозоре, нерозчинний і термостійке речовина, пізніше здобуло популярність як полікарбонат. Описавши процес його отримання, Ейнхорн продовжив пошуки анестетика.

А полікарбонат був запатентований лише в середині XX століття - вже іншими фахівцями. Та йі після цього довгий час полікарбонат ніде широко не застосовувався. Поклали кінець безвісті цієї речовини в Ізраїлі - саме тут в 1976 році, в пошуках альтернативи склу та акрилу в облицюванні теплиць, створили перший стільниковий лист полікарбонату.