25 днів у підвалі з трупами: як мешканці Чернігівщини пережили російське вторгнення

На сирій білій стіні у підвалі школи селища Ягідне у Чернігівській області червоним олівцем намальовано щось на кшталт саморобного календаря. Це хроніка страждань людей, які просиділи тут з 5 березня до 2 квітня, пише ВВС.

Ягідне знаходиться у 140 км на північ від Києва, під Черніговим і неподалік кордону з Білоруссю. Село було під контролем російської армії майже місяць. Коли окупанти увійшли до села, вони забрали чоловіків, жінок та дітей із будинків, погрожуючи їм зброєю, та відвели до підвалу місцевої школи, де протримали чотири тижні. Приблизно 130 людей мешкали у підвалі площею 65 квадратів.

Один з них – 60-річний Микола Климчук. Він показав кореспондентам ВВС той підвал.

Вже на низьких сходах у підвальне приміщення запахло гниллю та хворобою. У кімнаті було брудно – на підлозі лежали матраци, взуття, книги. У центрі – чотири дитячі ліжечка, у кутку – купа посуду.

Микола насамперед пішов до дальньої стіни.

"У мене була половина квадратного метра, - сказав він. Його голос зірвався, і він заплакав. - Спав стоячи. Прив'язував себе шарфом до "шведської стінки", щоб не впасти".

Микола розповідає, що пересуватись у підвалі, не наступаючи на людей, було неможливо. За його словами, там було близько 40-50 дітей, зокрема немовлята. Найменшому було два місяці.

Почавши наступ на Чернігів, російські війська швидко взяли під контроль невеликі поселення на кшталт Ягідного. Сам Чернігів з населенням близько 300 тис осіб був оточений та відрізаний від навколишнього світу. Зіткнувшись із опором, російські окупанти почали бомбардувати та обстрілювати його, як і багато інших українських міст. Міст по дорозі, що веде до Києва, був підірваний, мешканцям не було куди тікати.

Тепер, після невдалої спроби захопити Київ, російські військові пішли. Журналістам ВВС одним з перших вдалося вислухати розповіді мирних жителів про пережиті бомбардування та окупацію. Перебуваючи так близько від кордону, жителі бояться, що російські військові можуть повернутися сюди знову.

15-річна Анастасія жила у підвалі разом із батьком та бабусею. У приміщенні немає вентиляції. Підвальні вікна забиті.

"Місця майже не було. Ми жили сидячи. Ми спали сидячи. Не те щоб ми взагалі спали. Це було неможливо. Навколо падало стільки снарядів. Це було нестерпно", - каже вона.

За словами Миколи, за проведений у підвалі місяць він став свідком смерті 12 людей.

Життя з мерцями

Більшість померлих були вже літніми людьми. Микола не знає точної причини смертей, але вважає, що вони задихнулися.
Можливості одразу винести з підвалу тіла померлих не було. Солдати не дозволяли виносити трупи. А через постійні бої на вулиці - мінометні обстріли, стрілянину та вибухи - це було ще й небезпечно. Це означає, що людям, зокрема дітям, доводилося залишатися поряд із трупами протягом годин. Іноді це тривало кілька днів, доки трупи не виносили.

"Мені їх було дуже шкода. Вони просто помирали. Я їх знала, вони були хорошими людьми. Просто сиділи і помирали", - говорить Анастасія про померлих в підвалі.

Більшість людей не могли вийти з підвалу, навіть щоб скористатися туалетом. Їм доводилося використати відра.

"Іноді російські солдати виводили нас нагору і прикривалися нами як живими щитами", - говорить Микола.

Коли можна було виходити надвір, полоненим дозволяли двічі на день готувати їжу зовні, на відкритому вогні. У селі було достатньо запасів їжі, а воду набирали з колодязя. Один із російських солдатів розповів Миколі, що їхнє командування збиралося провести чотириденну операцію в Україні та захопити за цей час Київ.

Пошуки близьких

Російські війська вийшли з Ягідного 3 квітня. Нині село займають ЗСУ, а більшість мирних жителів евакуювали до сусідніх районів. Анастасія каже, що, як і раніше, прокидається ночами, і їй здається, що вона чує постріли.

Села та села, такі як Ягідне, російські військові займали, щоб оточити Чернігів. У саме місто вони так і не зайшли, проте встигли зруйнувати величезну кількість будинків обстрілами. У Чернігові загинуло близько 350 мирних жителів.

Відколи російські війська залишили приміські райони, волонтери займаються похованням загиблих. Частина місцевого цвинтаря повністю зайнята свіжими могилами, над кожною встромлена табличка з ім'ям. Мешканці, які розшукують рідних, приходять сюди перевірити імена на табличках.

Під бомбардування потрапив місцевий футбольний стадіон. У центрі поля, де впала одна з бомб, видно гігантську вирву. Ще одна бомба потрапила в трибуну, перетворивши її на купу уламків із пластику та металу. Дитяча бібліотека, розташована в історичній будівлі неподалік стадіону, була також частково зруйнована.

62-річна Ніна Винник та її десятирічний онук Данило хочуть показати нам свій будинок – вірніше те, що від нього залишилося. Усередині та навколо будинку все зруйновано. Дочка Ніни та мати Данила, 39-річна Людмила втратила ногу і зараз перебуває у лікарні.

Коли будинок Ніни почали обстрілювати, вони побігли до сусідів, щоб сховатися у підвалі. Але сусідній будинок теж розбомбили.
"Коли ми оговталися після обстрілу, я побачила, що вона поранена. А вона кричала: "Мамочко, мамочка, у мене немає ніжки".
Людмилі вдалося відповзти у безпечне місце, а потім її відвезли до лікарні.

"Мені здається, що це якась темрява. Це не може бути правдою. Чому наш уряд не попередив нас? Чому нас не евакуювали?" – каже Ніна.

У цьому будинку мешкали чотири покоління сім'ї.

"У один момент нічого не залишилося. Я не знаю, де житиму взимку", - скаржиться вона. Грошей на протез для дочки вона не має.

Жінка з обуренням коментує заяви російської влади, що військові не обстрілюють мирних жителів:

"Путін бреше. У лікарні лежить жінка без ноги. Оце правда. Нехай путін заплатить за операцію. Нехай путін відбудує цей будинок. Він так цього хотів, чи не так? Нехай він тепер за все це заплатить".

Український Дощ писав раніше, що українські герої-захисники Маріуполя стримують 10 тисяч окупантів - Зеленський.