На мовному фронті черговий наступ
На мовному фронті черговий наступ: Росія ухвалила закон про носіїв російської мови в Україні і Білорусі
Російськомовні комунікативні середовища українських міст, що сформовані імперською політикою русифікації, ставлять кожного україномовного громадянина перед вибором – або перейти на мову більшості, або зберігати вірність своїй мові, не підлаштовуючись під російськомовних співрозмовників.
Відтак, українська була і значною мірою лишається досі мовою протистояння міському середовищу, а російська – мовою пристосування до нього.
Водночас присутність української мови у містах різко збільшувалась під час протестних рухів, а саме – на початку 90-х, під час Помаранчевої революції та Революції гідності, оскільки серед їхніх активних учасників переважали носії української мови, культури й ідентичності.
Але тенденція до зміни мовної ситуації на користь української мови, зокрема у столиці, спостерігалась лише в активній фазі повстань. Після їхнього завершення російська мова поверталась на панівні позиції, оскільки нові очільники, що приходили до влади, не вбачали в мовному розколі населення реальних загроз державному суверенітетові й ігнорували потребу дерусифікації інформаційно-культурного простору країни.
Ситуацію згасання української енергетики київського Майдану із завершенням Помаранчевої революції відтворила українська письменниця, поетеса-шістдесятниця Ліна Костенко в романі «Записки українського самашедшого»:
«Потроху міняється тональність Майдану, примовкає «Плач Єремії», пісні героїчні, стрілецькі й народні. Зникає дух опору, пафос протистояння, саркастичний національний бурлеск. І ось уже премила російська пісенька, знайома ще з радянських часів, починає домінувати над Майданом – «Оранжевые дяди, оранжевые тети, оранжевый верблюд!». Це вже як лейтмотив Майдану, як його позивні. А що вона російська, то ми ж не якісь націоналісти, ми прихильні до всіх народів. Ми добрі, ми великодушні, ми коли перемагаємо – даємо перемогти нас».
Загроза проросійського реваншу в мовно-культурній сфері
Найбільш травматичним для української громади є нинішній повзучий реванш проросійських сил. Адже за перемогу над диктатурою Януковича і Партії регіонів українці заплатили і продовжують платити високу ціну, – за словами нашої великої поетки, «живої крові дорогу порфіру».
Усвідомлення можливої втрати завоювань Революції гідності тим болісніше, що російський наступ на мовно-культурному фронті прагне знищити ті здобутки, які українська спільнота отримала після перемоги Майдану.
Ухвалення Верховною Радою попереднього скликання закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», впровадження квот для українських пісень на радіо й телебаченні, декомунізація топонімії й культурного ландшафту країни, розвиток книговидання посилили позиції української мови й зміцнили культурні основи держави – це ті надбання, що вдалось зробити протягом 2014-2020, не зважаючи на війну і бюрократизм реформ.
Особливо вражаючим став успіх кіноіндустрії. За п’ять років кіноринок заповнили різножанрові українські фільми, що вивели з тіні талановитих режисерів, сценаристів, операторів, акторів. Національна кінопродукція виявилась цілком конкурентноздатною, наші фільми почали завойовувати нагороди на престижних міжнародних фестивалях.
Популяризація історичних подій, національних героїв, народних традицій, відтворення у фільмах сучасних подій зі свого, українського погляду сприяли підвищенню престижу української мови й позитивно вплинули на мовну ситуацію. У Києві вже з’явились групи молодих людей, що говорять між собою українською, і все більше російськомовних киян охоче переходять на мову у спілкуванні з її носіями.
Звичайно, зміни в мовному й національному самоусвідомленні багатьох українців спричинені й бажанням дистанціюватися від російської мови після збройної агресії Росії, яка продемонструвала ненависть її очільників до Української держави та їхні наміри повернути країну до колишнього колоніального стану російської провінції.
Заяви про можливий перегляд закону про державну мову і мовних квот
На жаль, після приходу до влади Зеленського і його партії «Слуга народу» внаслідок низької політичної грамотності пострадянського населення все очевиднішою стає зміна європейського вектора цивілізаційного розвитку України на євразійський.
У парламенті вже лунають заяви про наміри переглянути закон про державну мову і мовні квоти. У такі заяви вписуються і деякі кадрові рішення, наприклад дострокове припинення повноважень членів Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Сергія Костинського і Уляни Федун, які багато зробили для розширення українського культурного простору й обмеження впливу російської пропаганди на телевізійних каналах України.
Не додає оптимізму й мотивація власної мовної поведінки голови Верховної Ради Дмитра Разумкова, яку він озвучив у заяві про можливість перегляду мовного закону.
Спікер парламенту зазначив, що виступає або російською, або українською мовою. Але до того, як обійняв відповідальну посаду, він спілкувався винятково російською, і це була його принципова позиція. В такий спосіб, підкреслює Разумков, він намагався довести, що російську мову в Україні ніхто не утискає, що немає потреби в тому, щоб хтось приходив і захищав його права як російськомовного.
Можна не сумніватися, що на «принципову» російськомовність Разумкова Москва покладає великі надії. Адже це не пересічний носій російської мови в Україні, а голова її Верховної Ради. Така посада дає неабиякі можливості для повернення «русского мира» на ті позиції, які він завоював під час президентства Януковича. І цього разу кремлівські стратеги вочевидь розраховують на більший успіх антиукраїнських спецоперацій.
11 березня Російська рада Федерації схвалила закон про визнання громадян Білорусі та України, які вільно володіють російською мовою, її носіями без проходження співбесіди. Статус «носія» дає можливість його власнику отримати російське громадянство в спрощеному порядку.
На жаль, коронавірус та карантин унеможливили масові протестні виступи, тому боротьба на мовно-культурному фронті, від якої залежить доля держави, нині зосереджується в стінах парламенту і лягає на плечі державницької меншості депутатського корпусу. Нині мовне середовище і український культурний простір потребують захисту і ретельного контролю. Та сам факт того, що в Україні існують квоти на українську мову, тобто державна мова в державі потребує захисту – хіба не ганьба?
...