[{"ad_code":"","ad_pic":"assets\/images\/8-48452299.jpg","date":"","active":"","thumb":"","ad_link":"https:\/\/ukrrain.com\/novini\/ukraina-news.html"}]

Марія Вольвач - найзагадковіша митчиня України

Марія Вольвач - найзагадковіша митчиня України

29 березня 1841 року народилась найзагадковіша митчиня України - поетеса, письменниця, громадсько-культурна діячка Марія Вольвач.

Марія Степанівна Вольвач - псевдонім Маруся Вольвачівна - незаслужено забута українська письменниця, яка належить до маловідомих українських митців. Її постать загадкова як марево і невловима як подих вітру. Після неї лишились тільки її твори – поезія, п’єси, оповідання, живе слово та сгадки її сучасників-колег. Жодного фото чи портрету, на жаль, не зберіглося.

«Катерина Білокур у літературі», — сказав колись про Вольвач письменник Вадим Пепа, порівнявши з всесвітньовідомою українською художницею-самоучкою.

Досі їй не встановлено жодного пам'ятника чи меморіальної дошки, не відкрито музеїв і садиб. Досьогодні цього імені нема в будь-яких літературних курсах чи історіях української літератури.

Маруся Вольвачівна увійшла в літературу в один із найскладніших періодів української історії (80ті роки ХІХ ст.). На той час царський уряд жорстко заборонив українське слово (діяли Валуєвський циркуляр та Емський указ) та всіляко піддавав цензурі все, що видавалося. Звісно, в Україні не було жодної книги рідною мовою. Тож, здавалося, що в таких умовах немає шляху в літературу для сільської дівчини, яка, не вміючи читати та писати, була змушена подумки складати твори, віртуозно нанизуючи художні образи та міцно тримаючи їх у пам’яті.

Про неї відомо небагато. Перші вірші та п'єси тримала в пам'яті, бо була неписьменна. Дослідники досі гадають, що саме спонукало її до літературної творчості – порада історика Дмитра Багалія, який розпізнав у дівчині хист, редагував та готував до друку її вірші, чи пророцтво захожого ченця про те, що їй судилося стати письменницею. Її творчість високо оцінили також Борис Грінченко, Микола Сумцов та Іван Франко. Перші поезії були надруковані, коли жінці виповнилося 46 років.

Біографія

Марія Степанівна була представницею шляхетного козацького роду. Народилася 29 березня 1841 року в селі Черемушна, розташованому за 15 кілометрів від центру повіту — містечка Валки Харківської губернії в заможній родині сільського писаря. Як вона потім згадуватиме в мемуарах, одного дня в їхнє село приїхали ченці-греки і зайшли в хату заможного козака; один з них пильно подивився на Марусю і сказав:

«Ти така людина, котра хоче усе на світі знати… тебе будуть люди любити і поважати… Ніколи не вийдеш заміж. На твоєму шляху буде більше горя, ніж радощів, і потім ти зробишся писателькою». — «Брешете, я ж ні читати, ні писати не вмію!» — «А буде так!»

Коли дівчинці виповнилося сім років, помер батько. Брати дуже швидко змарнували батьківську спадщину — велике господарство розпродали. Марії, як наймолодшій, та ще й дівчині, нічого з того багатства не дісталося, і вона в 14-річному віці, без будь-яких засобів до існування і без освіти вирушила до Харкова з метою навчитися якомусь ремеслу чи здобути освіту . У Харкові вона познайомилася з невідомим паном. Він наобіцяв дуже багато недосвідченій дівчині, вивіз її в Петербург, як свою покоївку, зруйнував всі її плани. Що пообіцяв Марії пан - невідомо, але однією з умов, які висунула вона, була можливість ходити в школу. Столиця імперії Вольвач не сподобалася. Про це вона напише в мемуарах, що побачили світ під назвою «На Вкраїні»:

«Дивлюся, що в Петербурзі не так і святий вечір справляють, як у нас. Тут нема ні куті, ні узвару, ні пирогів, ні капусти з опеньками, ні гороху, ні риби печеної… А як у нас у сей день, то кожна господарка готовить страву, яка є смачніша… у сей багатий радісний вечір збирається вечеряти всі докупи у велику хату до господаря: робітник безрідний, наймит і наймичка».

Свіжість і врода сільської дівчини, яскравий народний одяг та колоритна мова недовго були до вподоби петербурзьким панам. З улюбленої іграшки її перевели у покоївки, а потім вона взагалі стала зайвою у багатому домі. Про освіту вже й не йшлося, проте уроки тієї «школи» Маруся засвоїла назавжди — гірка доля жінки стала однією з провідних тем її творчості.

Після піврічного перебування в Петербурзі, де весь цей час Марія наймитувала, вона повернулася в рідну Черемушну, до матері. З отриманням освіти дівчині не пощастило, тому що у її матері не було коштів, щоб платити за нього. І в 1856 році вона знову приїхала до Харкова, де навчилася на професію швачки, яка стала матеріальною базою всього її життя - цим ремеслом і заробляла собі на хліб. Наймитувала у Валках, Харкові. Наприкінці 1890-х років часто бувала в навколишніх селах Харкова, де записувала народні пісні, читала селянам свої твори. У рідному селі Черемушній керувала таємним гуртком, куди входила інтелігенція сусідніх сіл (члени гуртка брали участь у селянському повстанні 1902 року). Тоді Вольвач напише:

«…Україна — моє життя, бо я кохаю серцем і душою свою любу Україну, і гірко мені дивитися на неї, що вона рік за роком утрачує усе своє рідне, що так серцю мило».

Становлення таланту

Наймитуючи, Марія Вольвач поступово, самотужки здобувала знання. Згодом почала подумки складати вірші і тримати їх у пам'яті, бо писати не вміла. Та все змінилось після її знайомства з українським істориком професором Дмитром Багалієм — вона навчилася в нього письма. Саме завдяки йому Марія Вольвач стала письменницею.

Не отримавши офіційно освіти, Маруся Вольвач вчилася грамоти самостійно, багато читала художньої літератури. Очевидно, ще в 1870-х роках, під впливом народної пісні і знайомства з художньою літературою, вона прийшла до літературної діяльності: пише вірші, оповідання, а пізніше навіть п'єси.

Професор високо оцінив талант дівчини, ввів її в культурне середовище Харкова, сприяв публікації перших творів. У 1887 році Марія Вольвач дебютує в харківському альманасі «Складка». Потім вийшло гумористичне оповідання «Кажи жінці правду, та не всю» і «Казка про таємні слова».

Високу оцінку творчості Вольвач дав Микола Сумцов, а Іван Франко надрукував у «Літературно-науковому віснику» НТШ (1899–1905) її поезії та мемуари.

У 1893 році виходить перша збірка творів Марусі Вольвачівни (творчий псевдонім поетеси) — «Казка про таємні слова». Ще через три роки, у 1896, у Харкові, — збірка поезій та оповідань «Пісні і розмови Валківської селянки Марусі Вольвачівни». Істориків особливо цікавлять її «Спомини української селянки», що їх опублікував Іван Франко в «Літературно-науковому віснику». Вони цінні не лише як матеріал до біографії письменниці, а й як детальний опис звичаїв тодішньої Слобожанщини.

Манера письма

На поезію Вольвач дуже вплинула українська народна пісня. Писала вона ліричні вірші, поеми про гірку долю жінки-трудівниці («Отвіт козакові», «Працьовита людина», «Маруся-небога»). Також стараннями письменниці до наших днів збереглися унікальні автентичні пісні і колядки.

В творах Марії Вольвач багато мотивів, образів, а також стилістичних засобів фольклорного характеру («Доля», «Зрада дівчині» та інші). Лірика поетеси близька до народнопісенної, імперсональна, часом гумористична, з елементами бурлеску. Три драматичні п’єси відображають соціально-психологічні настрої часів, коли жила Вольвач.

Після скасування кріпацтва село — це поле боротьби різних моралей, і письменниця їм співчуває: то в трагічній, то в сатиричній манері. Оповідання Вольвач — це народні оповідки, бувальщини, пересипані дотепними виразами, перлами народної мудрості. Кумедні епізоди народного життя відтворені мелодійно та мрійливо, але всі вони не відступають від правдивого, реалістичного зображення.

Поезія і проза Марії Вольвач випадає із загального контексту класичної української літератури кінця ХІХ — початку ХХ століття, зазначають критики. Це не звична для тих часів творчість інтелігентної, рафіновано освіченої людини, добре обізнаної зі світовою культурною спадщиною, а яскрава народна поезія, побудована на фольклорній основі.

Вольвач ставилася до почуттів і до слова обережно. Її твори, навіть ті, які вона називала гумористичними, без брутальності. Вона лише тонко натякає на всім відомі реалії, іронічно описуючи своїх героїв — грубих і неосвічених, але щирих і добрих селян.

Найцікавішими у творчості Марусі Вольвачівни дослідники називають драми про нещасливе кохання «Охайнулась, та пізно», «На великім шляху», «Є каяття, та нема вороття».

Маруся Вольвачівна підтримувала творчі зв'язки і з іншими харківськими культурними діячами - письменником Борисом Грінченком, українським філософом, професором Харківського університету Миколою Сумцовим, якому в 1902 році направила свій зошит із записами українських народних пісень. За свідченням землячки О. Гайдук, яка особисто знала письменницю, Марія Степанівна володіла прекрасним голосом, з яким тужливим тембром, тому пісні в її майстерному виконанні справляли на слухачів особливе враження.

В кінці 1890-х років часто бувала в навколишніх селах Харкова, де записувала народні пісні, читала селянам свої твори. У рідному селі Черемушні керувала таємним гуртком, куди входила інтелігенція сусідніх сіл (члени гуртка брали участь в селянському повстанні 1902 року). Тоді Вольвач напише:

"Україна — моє життя, бо я кохаю серцем і душою свою любу Україну, і гірко мені дивитися на неї, що вона рік за роком утрачує усе своє рідне, що так серцю мило."

Дещо з творчості

П'єса «Охайнулась, та пізно»

П'єса «Охайнулась, та пізно» побудована на конфлікті вірності та зради. В ній розповідається про отруєння парубка дівчиною. Це чергова варіація на тему популярної української народної пісні «Ой, не ходи, Грицю», яку, за легендою, склала народна поетеса часів Хмельниччини Маруся Чурай. Цей сюжет неодноразово використовувався українськими поетами, прозаїками та драматургами. У п'єсі Вольвачівни Галька, щоб приворожити хлопця, скоює злочин. У несвідомому стані, на межі божевілля вона дає Митру підсунуту іншою жертвою хлопця — Марусею — отруту, думаючи, що це чари. Дізнавшись, що замість того, щоб привернути парубка до себе, вона його отруїла, Галька випиває залишки зілля і помирає.

П'єса «Є каяття, та нема вороття»

Головний герой п'єси «Є каяття, та нема вороття» Йосип Супуха живе бідно. Щоб покращити своє матеріальне становище, він здійснює вбивство. Однак письменницю цікавить не сам злочин, а те, що спонукало до нього. Вона глибоко аналізує світ злочинця. Через страх перед бідністю, яка чекає його сім'ю, Йосип зважується пограбувати купця Курбатого, який заїхав до нього на постоялий двір. Він вбиває торговця, замітає сліди і стає багатою людиною. Але подальше життя Йосипа — це постійне каяття, яке виснажує його фізично та морально: з'являється тінь купця і злочинцю постійно вчувається його голос. Врешті Йосип помирає. Ідея п'єси — моральний гріх, переступ, на думку Марусі Вольвачівни, не може лишатися безкарним.

Оповідання «Батькова сповідь»

Кримінальні мотиви споріднюють п'єсу «Є каяття та нема вороття» з оповіданням «Батькова сповідь», в якому матеріальні нестатки також ледь не стали причиною злочину. Старий Петро Копотун розповідає синові давню історію, яка вже багато років його турбує. Спогад набуває форму сповіді. Оповідач ніби хоче очистити душу від гріхів перед смертю. Колись Петро, повертаючись з ярмарку, зустрів чоловіка, який продав пару волів і поспішав додому. Петро надумав вбити його і забрати гроші. Центральний конфлікт оповідання — між злими помислами і християнською мораллю. Тепер Вольвачівну цікавить людина, яка, незважаючи на обставини, мусить зробити моральний вибір між добром і злом.

П'єса «На великім шляху»

Кримінальний сюжет лежить і в основі п'єси «На великім шляху». Це історія братів Циганенків — Гната, Матвія та Петра, які займаються грабунком і розбоєм. В образі одного з головних персонажів, сільського судді Вакули, який, щоб розбагатіти, допомагає братам нападати на чумаків, Вольвач концентрує не тільки соціальні, а й моральні вади можновладців[6]. Врешті, під час сварки, Вакула і Гнат самі себе видають. А Петро, якого суддя втягнув у злочинну діяльність, кається і роздає своє майно бідним.

Відродження з небуття

Повернув ім'я Марусі Вольвачівни в літературу односелець письменниці, філолог Іван Максимович Лисенко. Він ще з дитинства чув від земляків розповіді про Вольвач, яка часто приїздила у Черемушну і читала людям свої твори. В архівах та бібліотеках Лисенко шукав вірші, п’єси, оповідання, фольклорні записи та листування забутої письменниці, з яких упорядкував книжку. Назвав її — «Кажи жінці правду, та не всю».

Це перше повне видання художніх творів, мемуарів та листів Марусі Вольвачівни. Значна частина творів до цього взагалі не публікувалася. На видання особисто Іван Лисенко витратив власні $2 тисячі. Книжка вийшла в Києві в 2007 році в рамках проекту «Невідома Україна»: видання науково-популярної літератури, яка б розкривала для сучасників невідомі сторінки української історії, культури, науки і техніки. Презентація збірки Марусі Вольвачівни відбулася теж у столиці, в музеї Івана Гончара. Тоді Іван Лисенко казав:

«Мені пощастило народитися саме на Харківщині, батьківщині Марусі Вольвачівни. І то був би великий гріх — не зібрати такий безцінний скарб. Ще школярем я почув розмови про дивну жінку, яка пізно навчилася грамоти, а згодом писала оригінальні твори. З переказів місцевих жителів довідався, що народилася Маруся Вольвачівна, а справжнє прізвище — Вольвач, приблизно 1841 року у козацькій заможній родині. Кажуть, товаришувала вона з Борисом Грінченком, підтримували її видатні вчені того часу — історик Дмитро Багалій та літературознавець Микола Сумцов, листувалася вона з Іваном Франком».

В Харківському історичному архіві зберігаються рукописи поетеси: дві п'єси, збірка лірики, поема та інші твори.

У своїх спогадах Марія Вольвач колись писала, що помре не своєю смертю - так їй нагадали. Але інформації про те, як і коли померла письменниця, досі немає. За припущенням дослідника її творчості - Івана Лисенка - померла письменниця між 1905 і 1910 роками. Останні відомості про неї датуються 1903 роком. Відомо також, що останній раз письменниця публікувалася в «Літературно-науковому віснику» в 1907 році. Могили Марусі Вольвач так і не було знайдено. Не залишилося і жодного фото талановитої авторки.

Творчий доробок талановитої письменниці з народу – Марусі Вольвачівни – цінний для нас насамперед, образністю художнього слова, національним колоритом, іронічним гумором та глибоким ліризмом, якими пройняті картини народного життя. Письменниця жила й творила під знаком людської доброти, віддаючи весь талант своєму народу, який так гаряче любила й уславила в своїх творах. Її ім’я повертається до читачів на початку ХХІ століття, ще раз підтвердивши істину про те, що справжнє мистецтво не помирає.

[{"ad_code":"","ad_pic":"assets\/uploads\/2\/273\/1196\/images\/8-7f2b7.jpg","date":"","active":"","thumb":"","ad_link":"https:\/\/ukrrain.com\/novini\/ukraina-news.html"}]
Теги
Новини партнерiв
Схожi
Найстаріший кінофестиваль світу не переноситимуть через пандемію
Культура
Найстаріший кінофестиваль світу не переноситимуть через пандемію
Венеціанський міжнародний кінофестиваль пройде відповідно до графіка - з 2 по 12 вересня....
Музика слів. Юрію Рибчинському – 75
Культура
Музика слів. Юрію Рибчинському – 75
Сьогодні видатному поету, пісняру, драматургу, сценаристу та одному із засновників сучасної української естрадної пісні – 75 років...
Церемонію «Оскар» вперше можуть скасувати
Культура
Церемонію «Оскар» вперше можуть скасувати
Американська кіноакадемія планує перенести чергову церемонію вручення кінопремії «Оскар» з лютого 2021 року на більш пізній термін...
ЮНЕСКО: Через пандемію понад 13% музеїв світу зачинять свої двері назавжди
Культура
ЮНЕСКО: Через пандемію понад 13% музеїв світу зачинять свої двері назавжди
музеї відіграють ключову роль в забезпеченні життєстійкості суспільства, і закликала допомогти їм подолати кризу і зберегти їх взаємодію з аудиторією....
Хто прийме «Євробачення» наступного року? Офіційне рішення організаторів
Культура
Хто прийме «Євробачення» наступного року? Офіційне рішення організаторів
У 2021 році український представник на міжнародний пісенний конкурс «Євробачення» також поїде в нідерландський Роттердам...