Лукаш просив Компартію ув’язнити його на 5 років

Днями у Києві відкрили меморіальну дошку видатному українському перекладачеві та лінґвісту Миколі Лукашу.

Про це повідомляє інформаційна агенція Укрінформ. 

Меморіальну дошку встановили на будинку по вулиці Михайла Омеляновича-Павленка, де з 1973 по 1988 рік жив Лукаш.

«Участь у заході взяли представники столичної влади, Національної спілки письменників, науковці, громадськість», – ідеться в повідомленні. Хоча з опублікованих світлин видно, що на церемонію прийшло не так уже й багато людей. Як і не зазначено, що меморіальну дошку встановили з нагоди 100-річчя Лукаша, яке минуло 19 грудня.

Народився майбутній геніальний перекладач 1919 року. Свої лінгвістичні здібності Микола виявляв змалку. У дитинстві засвоїв їдиш, адже в його рідному Кролевці на Чернігівщині (нині Сумська область) проживало багато євреїв. А якось хлопець утік із циганами й буквально за декілька днів навчився їхньої мови. У «семирічці» опанував французьку, німецьку та англійську мови.

Навчався на історичному факультеті Київського університету. Через нерозділене кохання до однокурсниці полишив навчання й пішов учителювати до сільської школи на Київщину. За рік біль улігся, й Микола повернувся в університет.

Лукаш вважається одним з найвидатніших українських перекладачів. Кажуть, він знав 22 мови. Можна зустріти твердження, що перекладач володів 30 мовами: 18 досконало, а іншими – не зовсім. Проте він завжди перекладав із мови оригіналу, а не з російських текстів, як було заведено у СРСР. Окрім того, Лукаш мав дивовижну ерудицію в галузі зарубіжної літератури.

Майстер подарував українському читачеві понад 1000 видатних творів світової літератури, написаних десь 100 авторами.

Найбільш плідними роками у творчості Миколи Лукаша було двадцятиліття з 1953 до 1973 року, коли він переклав «Фауста» Ґете, «Мадам Боварі» Флобера, лірику Шиллера, «Декамерон» Бокаччо.

Саме Микола Лукаш чи не вперше в європейській літературі здійснив сміливий експеримент, переклавши поезію Фредеріко Гарсія Лорки, написану галісійським діалектом іспанської мови. Майстер використовував при цьому (увага!) гуцульський діалект.

«Коли Лукаш видавався, мав дуже великі гонорари та роздавав їх. Доходило до смішного: він сидить, перекладає щось, хтось заходить у комунальну квартиру й каже, що він такий-то, йому треба гроші. А Лукаш, не відриваючись, каже: «Візьми в лівій шухляді скільки треба», – розповідав про перекладача драматург Богдан Жолдак.

За його словами, Лукаш полюбляв «різатися» у доміно в Печерському парку.

«А треба сказати, що серед доміношників було дуже багато ГБістів. І гроші, награбовані в нашого народу, Лукаш там відігрував назад. Іноді програвав», – повідав якось драматург.

І недругам, і друзям Микола Лукаш здавався диваком, хоч і геніальним. Вічний холостяк у старому піджаку, азартний шанувальник доміно й більярду.

Ще одна пристрасть, якій віддавався перекладач, – футбол. Уболівальником він був запеклим, матчів київського «Динамо» не пропускав.

Один із найпотужніших інтелектуалів, а не мав ученого ступеня – Лукашу це навіть не спадало на думку. Знав стільки мов, а не пам’ятав номера свого телефону.

Перекладач мав величезну картотеку української лексики – мріяв створити небувалий словник. У ящичку на літеру «Г» Лукаш нібито зберігав гроші. А якось зазирнув у ящичок на літеру «Щ» і побачив там живу мишу. Розсердився, що вона не під власною літерою сидить.

Коли 1973 року Лукаш одержав однокімнатну квартиру по вулиці Суворова (тепер це вул. Михайла Омеляновича-Павленка), то всі меблі з «комуналки» залишив сусідці. Із собою взяв лише картотеку, письмовий стіл, кабінетний столик, книжки і друкарську машинку.

Переїхавши на нову квартиру в письменницькому будинку, Лукаш попросив викинути газову плиту з кухні і зробив там бібліотеку. Для аскетичного вегетаріанця вистачало й малесенької електричної. Тоді майстер засів за переклад «Дон Кіхота» Сервантеса.

А тут КДБ взяло літературознавця Івана Дзюбу за його «самвидавівську» брошуру «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Лукаш публічно виступив на захист автора й написав листа до ЦК, у якому просив посадити його замість Дзюби (тому «світило» 5 років). Мовляв, Дзюба хворий на сухоти, тому стільки не витримає. Своє рішення мотивував ще й тим, що йому, без родини й дітей, це простіше.

Миколу Лукаша одразу виключили зі Спілки письменників України. Його всіляко переслідували, перестали публікувати, чим позбавили засобів до існування.

Геніального перекладача відновили у Спілці письменників України на хвилі перебудови 1987 року, практично напередодні смерті. Лукаш так і не дочекався видання великого тому своїх перекладів – книги під назвою «Від Бокаччо до Аполлінера», яка вийшла 1990 року.