Князь Володимир приїхав до Києва, аби посісти престол Русі
20-літній Володимир Всеволодович вперше став княжити у 1073 році в Смоленську, в останній рік існування «триумвірату Ярославичів» — союз синів Ярослава Мудрого розпався в результаті міжусобиць, які почались після їх поразки у битві від половців на ріці Альта в 1068 році і повстання киян проти великого князя Ізяслава Ярославича. Після його вигнання київський престол зайняв Святослав Ярославич, а Всеволод Ярославич — Чернігівський, який передав сину Володимиру, коли сам став великим князем київським замість несподівано померлого 27 грудня 1076 року Святослава.
Після смерті батька 13 квітня 1093 року Володимир Всеволодович не став боротись за Київ, погодившись на княжіння в ньому свого двоюрідного брата Святополка Ізяславича, однак порушив традицію, за якою в Новгороді княжив старший син київського князя, і зберіг за своїм сином Мстиславом новгородський престол. Наступного року їх двоюрідні брати Святославичі, скориставшись кількома поразками Володимира і Святополка у війні з половцями, заявили свої претензії на Чернігів, Смоленськ та Новгород, і Володимир був змушений погодитись на княжіння в Переяславі, де правив майже 20 років.
Святополк Ізяславич помер 16 квітня 1113 року і після його поховання у заснованому ним Михайлівському Золотоверхому монастирі постало питання про успадкування престолу — нехтуючи рішенням Любецького з'їзду 1097 року, за яким Київ був отчиною нащадків Святополка, частина бояр висловилась за повернення до традиційного порядку престолонаслідування за родовим старшинством. Між тим, у період безвладдя в Києві почалось повстання невдоволених запровадженими податками, зокрема на сіль, і великими боргами лихварям, міщан і черні, котрі почали громити та грабувати двори чиновників княжої адміністрації та юдейський квартал. Остерігаючись повного розорення міста та монастирів і вбивства рідні Святополка, бояри запросили на велике княжіння Володимира Всеволодовича, який прибув до Києва разом з дружиною 27 квітня 1113 року і був урочисто зустрітий делегацією на чолі з митрополитом Никифором.
Придушивши силою повстання, Володимир того ж року прийняв зведення із 69 статей кримінального, цивільного і судового права, відоме як «Статут Володимира Всеволодовича», який дозволив звільнити від фінансової залежності багатьох боржників, обмежив свавілля лихварів і владу землевласників над смердами, закупами, рядовичами і холопами.
Розсадивши своїх синів по основних містах Русі, Володимир силою приборкав невдоволених узурпацією влади синів Святополка, в яких він відібрав Волинь, відірвав від Полоцька Мінське князівство і за кілька років поширив великокнязівську владу на більшій частині Київської держави (крім Галицької, Чернігово-Сіверської та Полоцької земель), яка за правління Володимира Мономаха, а по його смерті в 1125 році — його сина Мстислава Великого, пережила останній період своєї єдності.
За ініціативою Володимира Всеволодовича у 1116 році ігумен Михайлівського Видубицького монастиря Сильвестр переписав літопис Нестора «Повість временних літ», продовживши його подіями з 1110 по 1123 рік. До нього увійшла і легенда про начебто родиний зв'язок київського князя з візантійським імператором Костянтином IX з македонської династії Мономахів, завдяки котрій Володимир Всеволодович увійшов в історію з прізвиськом Мономах.
