Герой війни власноруч зробив собі протез, щоб знову грати на музичних інструментах

Тарас втратив руку під час штурму на Запорізькому напрямку, але не дозволив цій втраті зламати себе, пише "Вечірній Київ". Навпаки — вона стала точкою нового народження.

«Я не схожий на вікінга — худий, невисокий, і мені вже за п’ятдесят, — з посмішкою розповідає Тарас. — Але коли почалась повномасштабна війна, я не міг залишатися вдома. Коли з села забирають молодих хлопців, хтось має стати поряд. Тож я сам подзвонив у військкомат».

Попри педагогічну відстрочку він добровільно пішов у піхоту. Пройшов навчання в Естонії і потрапив на передову.

Музика в житті Тараса — не хобі, а спадковість, вкорінена глибше за гени. Його дід був столяром. Майстер на всі руки, якого знали в усьому селі. У кожній хаті — чи то двері, чи ослін, чи вікно — було щось зроблене його руками. А ще в дідовій майстерні, серед запаху стружки й смоли, висіли старі, мовчазні цимбали без струн.

«Я постійно на них дивився, як на щось особливе. Вони вже давно не грали, але звучали в мені», — згадує співбесідник.

 

 

Його батько — художник-самоук, який змалку мріяв про мистецтво, але залишився в селі. Малював ікони, копії картин, виготовляв фарби — із кольорових олівців і олії. А ще — разом із сином створював музичні інструменти.

З часом хлопець разом з товаришами почав грати рок-н-рол, сам виготовляв гітари, а у 1996 році поїхав вчитись до Петербурга. У Петербурзі Тарас одружився. Але в Україну повернувся сам. Його дружина Ірина залишилася у місті. Та ненадовго. Не чекаючи довгих розмов і вагань, вона зібрала речі й вирушила за чоловіком — не в інше місто, а в зовсім інший світ: у тишу сільського життя, де все доводиться починати з нуля.

А Тарас повернувся до того, що залишалося для нього символом дому — до майстерні свого батька. Там, у дерев’яних заготовках, його чекала незавершена мрія. Перед смертю батько вирізав три основи для цимбалів — по одній для кожного з трьох синів.

Майстер вирішив завершити те, що колись почалося в родинній майстерні. І знову взяв до рук дерево, інструменти — і звук.

Також Тарас почав викладати у коледжі кобзарського мистецтва. Він ремонтував бандури, відновлював кобзи, власноруч створював нові інструменти — з душею, точністю і повагою до традиції. На його рахунку — ліри, кобзи і бандури. А ще — торбан. Цей інструмент в Україні майже зник, його рідко виготовляли навіть у кобзарських майстернях.

«Складний у будові, вибагливий у звучанні, торбан вважався колись „панським“ інструментом — не для широкого загалу. Тому торбан це вершина моєї творчості. Але в Україні це, на жаль, не цінується. Працюєш над виготовленням десь пів року, а ціна — тисячу доларів», — каже співбесідник виданню ВК.

Попри труднощі, музика продовжувала бути медитацією, сенсом і можливістю збереження української культурної спадщини.

У 2023 році, після численних звернень Тараса мобілізували. Спершу він пройшов навчання в Естонії, а згодом був направлений на Запорізький напрямок у лавах 25-го окремого штурмового батальйону 47-ї бригади «Магура».

«Я був у піхоті, ходив на штурми. Це була завершальна стадія контрнаступу», — пояснює захисник.

4 вересня 2023 року, під час бойового завдання поблизу села Роботине на Запорізькому напрямку, Тарас Козуб дістав важке поранення. Завданням його групи був вихід на позиції, які вже перебували під контролем російських військ — у лісосмузі за населеним пунктом.

Спочатку Тарас отримав кілька кульових поранень: у ноги та шию. Каже, в таких умовах працюють не емоції, а лише навички. Після бою разом із побратимом Тарас самотужки дістався до своїх. Евакуаційна група виносила важчих поранених. Дорога назад тривала близько шести годин — під постійними обстрілами.

Історія Тараса Козуба — це не просто біографія воїна. Це історія людини, яка втратила руку, але не здатність любити, творити, вірити й звучати. Його музика — не фон. Це пам’ять. Це сила. Це надія. Його гру хочеться слухати, стоячи.

Український Дощ писав раніше, що на Київщині змінили систему оповіщення про тривогу: сигнал буде лише в тих районах, де є реальна загроза.