Аді Роговцевій - 84! Вітаємо улюблену актрису!

Ада Миколаївна Роговцева відзначає  цього року свої золоті 84. Талановита, яскрава, чесна, смілива, відверта, щира українка і патріотка своєї землі. Наша Ада, Адочка, Адуся, як називають друзі різного віку улюблену актрису з таким рідким для України ім’ям.  До речі, у її імені є своя історія.

16 липня 1937 в сім’ї Миколи Івановича Роговцева і Ганни Митрофанівни Зайковської народилася дівчинка. Батьки вирішили назвати її Людмилою. Батько з братом дружини пішли до РАГСу виписувати малятку свідоцтво про народження. Випили пивка, щоб від спеки врятуватися, потім ще і... забули, яке ім’я придумали новонародженій. Винахідливий шурин вийшов зі скрутного становища: «У нас дівка є, така хороша! Адою звуть. Давай так запишемо?». Що й зробили, причому з двома буквами «д» — Адда. Ганна Митрофанівна жахнулась і відправила винуватців виправляти ім’я. Вони повернулися до РАГСу і попросили викреслити одну «д». У свідоцтві про народження Ади Миколаївни Роговцевої стоїть штамп «Виправленому вірити»...

Після закінчення Київського театрального інституту (майстерня Костя Степанкова) Ада Роговцева на довгі 35 років прописалася в Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки. І всі ці роки афіші аншлагових вистав — «Насмішкувате моє щастя», «Варшавська мелодія», «Безприданниця», «Філумена Мартурано», десятків  інших — прикрашало її ім’я. До речі, Ада — одна з форм староєврейського імені Адена, що якраз і означає — «прикраса»...

Зніматись Ада Роговцева почала, ще навчаючись в інституті. А після появи на екранах фільмів «Приборкання вогню», «Салют, Маріє!», «Вічний поклик» стала неймовірно популярною, відомою на весь колишній Радянський Союз.

У різні роки працювала в Театрі Романа Віктюка, Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, Київській майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». Багато знімалася в Росії, але після подій на Майдані від співпраці з російськими кінематографістами відмовилась.

Сьогодні Ада Миколаївна так само активно служить на театрі. У її афіші вистави: «Будьте, як вдома», «Вася має подзвонити», «Схоже на щастя», «Соломон у спідниці», публіцистичний спектакль за однойменною книгою А. Роговцевої «Свідоцтво про життя» (режисер К. Степанкова), які можна побачити у театрі «Сузір’я». Продовжує виходити на сцену у «Варшавській мелодії-2», яка полюбилася глядачам (режисер І. Афанасьєв).

Репетирує п’єсу «Умовно звільнені» (режисер К. Степанкова) в Театрі на лівому березі Дніпра — прем’єра вистави планується в січні майбутнього року. Знімається у вітчизняних телесеріалах. На виході в друк книга інтерв’ю з актрисою «Прості речі» (автори — Тетяна Терен і Анна Липківська). Крім того, Ада Миколаївна щомісяця як волонтер проводить творчі зустрічі в зоні АТО і госпіталях.

Ада Миколаївна, не зважаючи на свій вік,  і досі зайнята сьогодні в виставах, концертах,на телебаченні, влаштовує поетичні вечори з творами улюблених поетів — Лесі Українки, Ліни Костенко і віршами самої Ади Роговцевої. Це витончена і вишукана мозаїка, з якої складається портрет Актриси.

Ада Миколаївна болісно переживає війну, що триває вже більше шости років на сході України через агресію країни-загарбника – Росії. Актриса і її команда часто бувають на фронтових майданчиках та прифронтових територіях, благодійно запрошують на всі вистави воїнів, що перебувають у ротації, поранених і тих, хто проходить реабілітацію в госпіталях. А також студентів київських вишів, колег-акторів, ветеранів кіно і сцени.

«Я над цим важко замислююся… Триває війна, а ми живемо, як ніби її немає. Ми всі повинні обмежити себе у святах і салютах. Там, на війні, мерзнуть хлопці, недоїдають, смерті дивляться в очі. І гинуть. Ось ці дві реальності мене вражають. Адже начебто біля гробів танцюємо, об'їдаємося. Це не означає, що життя повинно завмерти, але потрібно бути милосерднішими. Ця небезпека не тільки над тими хлопчиками – вона над нами…» - говорить актриса.

Нещодавно, перед її днем народженням Ада Миколаївна дала бліц-інтервью журналістам. Українська актриса театру і кіно розповіла, що для неї було головною подією і найбільшим досягненням останніх десяти років.

Яка домінуюча риса вашої вдачі?

Терпіння. Терпіння.  І ще раз терпіння. І осмислення. Я все повинна осмислити.

Улюблене заняття, окрім сцени та знімального майданчика?

Село, земля.

 А що ви вирощуєте  в селі?

У мене раніше, як  «у «Довженковій хаті», —   було все»! Город — взірцевий на селі. Я була молодшою, в силі, сусіди допомагали. Зараз помічників немає, Костя Петровича немає, брат теж помер, нікого не залишилося.  Всі вони — і Петрович, і його сестра, і мій брат, і син Костик — на сільському кладовищі лежать. І я там буду...

У мене цікава історія якось трапилася, до речі. 11 лютого, в день народження Костика, ми обов’язково  буваємо в селі, багато людей приїжджає. Я традиційно, як усі 50 років його життя, привожу синові королівські тюльпани, і друзі теж. Оскільки води взимку там немає, ми повтикали квіти  у  сніг. 8 березня я приїхала, щоб прибрати на могилі, а тюльпани не лише не померзли і не зів’яли, а навіть підросли! Я не вмію користуватися камерою на мобільному телефоні, а тут методом «втику» примудрилася їх сфотографувати, боялася, що ніхто не повірить. Костик  ніби сказав  мені: «Мамо, сьогодні 8 березня, погане свято, звичайно, але однак,  дарую тобі квіти».

Коли б не акторка, то - хто?

Була б журналісткою. Як нерідко буває, пішла вступати до Театрального  інституту випадково,  разом із подружкою. Але, напевно, долею  було призначено — в школі я вважалася артисткою:  співала, танцювала, грала. Моя фотографія навіть до журналу потрапила — на новорічному балу в 10 класі я була «королевою Марго», комір на сукні  — з дроту...  (Сміється.)

Якщо не Київ, не Україна, то де?

Я хотіла б жити в Каліфорнії, в  Лос-Анджелесі. (Примружившись.) Там тепленько, весь час сонечко, там океан, мандарини (чи апельсини?) на землі лежать... Там добре.

Які книги ви перечитуєте час від часу?

Це заняття Катя любить. Я нічого  не перечитую.  Хіба що Василя  Стефаника і Андрія Платонова.  Антона Чехова ніколи не зраджу, але це вже така справа. Останнім часом читаю багато сучасної  української літератури: люблю Жадана, Іздрика. Покращала якість перекладів, зараз навіть світові бестселери купую українською. Поступове, але цілеспрямоване занурення в рідну мову навіть у такому похилому віці, як мій, — повернення себе до лона...

Художники, композитори улюблені є?

Гайдна люблю, Шопена, Бетховена. Хоч у мене  немає музичної освіти, до філармонії раніше ходила, як до школи. Останнім часом, правда, полишила. З художників мене хвилює Далі, але не можу сказати, що я його люблю. А ось Чурленіса обожнюю! І Дюрера. Здихаю просто, такий він мені близький!  З театральних — Давид Боровський. Улюблений. На все життя.

Кумири з  акторів?

Меріл Стріп, Вів’єн Лі. Але Вів’єн Лі — не геній, а Меріл Стріп — геній. Вона — унікальна істота. Ангел.

Що таке щастя у вашому розумінні?

У мене немає цього  розуміння. Щастя... Коли я їду додому з репетиції, завжди згадую, як починалася весна в дитинстві.  1-2 травня, і я (мені років 12 було) вперше відірвалася від дому —   нам було заборонено відходити далеко без дорослих. А того дня ми  самовільно втекли і купалися в Дніпрі. Було щастя. Я абсолютно солідарна з Чеховим, який казав, що хотів би на тому світі згадувати, які на цьому були прекрасні миті. Мить, коли я, мріючи про сина, почула — хлопчик! Коли хотіла дівчинку, сказали — дочка! Ось це ні з чим не зрівнянні миті великого, чистого-чистого, справжнього щастя!

А яким був найбільш пам’ятний подарунок на ваш день народження?

(Сміється.) Кость Петрович мріяв подарувати мені на 40-річчя перстень з діамантом — рік збирав гроші. А в день народження раптом просто дає  мені конверт. Запитую: «Що це»? «Так, — каже, — хотів сюрприз тобі зробити, а там лише на чверть каблучки вистачає. Придумай щось  сама».  Він абсолютно не знався на реальній вартості речей. І я часто дурила його, аби  не засмучувати, применшувала  суму. Одного дня сталася анекдотична ситуація. Я  нагледіла дуже красиву та дорогу люстру, з кришталевими висульками. Взяла в борг гроші у половини театру  — купила. Повісили  — не намилуємося. Приходить до нас у гості Льоня Осика, Петрович вихваляється: бачиш, мовляв, яку  красу  Ада  придбала, і дешево так. А Льоня знав, скільки люстра коштує, дивиться на мене хитро і каже: «Справді диво, даю тобі на сотню  більше (а ця сума теж зовсім не дружила з реальною), продай!» (Заразливо сміється.

Яка головна подія минулих десяти років?

Майдан.

Чому?

Тому що Майдан. Тому що прокинулася нація.

Які у вас були почуття?

Великої відповідальності. Знаєш, ось так живе-живе людина, щось робить, свої якісь побутові речі, щось крутиться-крутиться, а потім - хоп! І головне. Що потрібно зробити? Вийти на Майдан. Звернутися до тих, хто розуміє важливість, урочистість і історичність події.

Хто головний був в житті за ці попередні десять років?

Ти знаєш, не можу назвати прізвище. Не хочу. Тому що їх багато і мало. Хочу сказати, що головна людина - доброволець-волонтер через рисочку. Леся Українка колись говорила: "Неволя ще ганебніше, коли вона добровільна". Це вона говорила про неволю. А що ж таке воля? Це велика честь, коли знаєш таких людей, коли вони роблять те, що вони роблять. А мені довелося з ними зустрічатися і стати майже рідними з багатьма. Я знаю, що це таке і як вони відрізняються від будь-якого іншого люду.

Яке головне розчарування минулих десяти років?

Інертність людей, коли потреба змін невідкладна. І коли вони не хочуть включатися. Не хочуть знати. Не хочуть докопуватися. Не хочуть відчувати. Не прислухаються ні до інтуїції, ні до свого розуму, ні до розуму інших людей. Це для мене найгірше і останнім часом постійне.

Я йшла в Маріуполі по вокзалу після того, як виступила там з трибуни, коли у них був день міста. Жінка мене наздоганяє і каже: "Адочка Миколаївна, ви так засмучені, я бачу. Не турбуйтеся. Відсотків 20 у нас є за Україну". Ось моє розчарування. Розумієш? Але я знаю, що це таке - ці 20 відсотків. Це люди, великі люди.

А конкретні приклади? Може, якась особистість, яка розчарувала?

Ні. Я ніколи не зачаровуюся, аби не розчаровуватися. Я просто з дитинства так звикла. А може, це природа, що я відразу починаю себе аналізувати і ставити себе на місце цієї людини. Ну і коли там вже зовсім погано, я кажу: бідне-бідне, нещасне, погане.

Яка головна подія, яку чекали і не відбулася?

Перемога наша. Та швидка, яку ми чекали, та, яка трохи затягнулася, і ми почали чекати терпляче, і зараз, коли є небезпека над країною ще більша, як мені здається, то це перемога, яка не відбулася. Я ж розумію, що це не перемога на фронті, де ми не можемо, немає у нас таких сил, ми ж маленька країна в порівнянні з тою державою, яка проти нас.

Яке головне слово або вислів останніх років?

"Гідність". Я з цим словом вийшла на Майдан, відразу, коли був перший або другий день, не пам’ятаю точно, коли був Майдан. І я сказала це слово, і воно пішло-пішло-пішло. Не тільки через мене, воно народилося, напевно, через те, що це головне слово. Народилося. Нація народилася, прокинулася.

Чому не любов, чому не надія, чому гідність?

Ну ти як запитав?

Яке головне слово останніх десяти років?

Ну так останніх же! А любов - це вічність!

А як довго це слово має бути для нас головним?

Ось тепер воно вже має бути вічним. Для України має бути вічним, як любов! Як бог, як любов, наша гідність. Ми його завжди відстоювали.

 Які у вас надії для України на наступний рік?

 Щось робити, пручатися, не мовчати, боротися і жити далі. Адже кожного дня ллється кров, а жити все одно треба. Розумієш? Те, що терпить наша країна це, як мама, яка втрачає сина,  - я це знаю, я втратила сина і продовжую жити. Горе сталося, а життя матері триває. Це не просто. Ось так наша країна - втрачає, втрачає і живе. І повинна жити. І робити по можливості все, що в твоїх силах. Чи не лягти на могилку і плакати з ранку до ночі, а щось робити, щоб інша мама не втратила сина.

Окрім дочки, онуків, фаху, що ще дає вам радість сьогодні?

Я тобі так скажу: сьогодні радість мені несуть засмучення. Тому що, колись я захлиналася від радості, коли приходила весна. Завжди хотіла, щоб швидше-швидше минули осінь і зима.  А зараз, коли життєвого часу залишилося мало, гріх його підганяти, потрібно затримувати. У мене є такий вірш: «Буде і буде ще весна весною, ще одтане серце — треба жити...» Потрібно жити, і не похмуро, а натхненно, чекаючи Нового року і Різдва Христового, Святого Миколая і Хрещення та днів народження. Все ще передчуваючи  свято і влаштовуючи його собі та близьким…

У минулому інтерв’ю  ви казали мені, що ще ніколи не були в Парижі і мрієте туди потрапити. Мрія збулася?

Ні! Тому в мене ще все попереду — які наші роки!