8 березня без міфів: 5 речей, за які насправді борються феміністки
Демонстрація, організована в Римі 8 березня 1972 року італійським феміністичним рухом. На передньому плані — відома американська акторка Джейн ФондаЩороку в березні суспільство відновлює суперечки про фемінізм. Для когось це важливий рух за права жінок, а для когось — щось неактуальне та навіть радикальне. Адже за що боротися у світі, де у всіх і так однакові права? Водночас статистика про насильство, економічну нерівність та репродуктивні права свідчить, що все ще далеко не ідеально. Тож за що насправді борються феміністки у світі, де формальна рівність уже давно закріплена в законах? Про це пише RFI.
Рівність усім та нехай ніхто не піде ображеним: приблизно так нерідко уявляють собі фемінізм чимало людей. Звідти й виникають запитання на кшталт «А чому українські феміністки мовчать, коли чоловіків не випускають із країни?».
Та й загалом дискусії довкола фемінізму не вщухають. Хтось упевнений, що він застарів та в сучасному світі не потрібен, оскільки жінки і так мають усі права. Інші переконані, що мета фемінізму — отримати більші привілеї за чоловіків. А хтось вважає його рухом проти чоловіків. Та якщо відкласти емоції, то можна зрозуміти, що феміністки борються не за привілеї, а за цілком конкретні речі.
Хвилі руху за права жінок
Фемінізм (від лат. femina — жінка) — ідеологія, заснована на засадах та принципах рівності прав, можливостей, статусів чоловіків і жінок у всіх сферах суспільного життя, усунення дискримінації за гендерною ознакою; боротьбі із будь-якими проявами гендерної дискримінації; протидії насильству, спрямованому проти жінок; сукупність соціально-політичних, правових, громадських рухів, спрямованих на захист та розширення політичних, економічних, особистих та соціальних прав жінок, подолання гендерних стереотипів та усунення сексизму.
На передньому плані — відома американська акторка Джейн Фонда
Насправді це не єдине визначення фемінізму. Зараз він багатогранний та різноманітний, а переконання та позиції учасниць руху безпосередньо залежать від їхнього досвіду, прагнень і поглядів. Рух розвивається і трансформується, та насамперед він — про права жінок та досягнення рівності.
Перша хвиля фемінізму. Це кінець XIX — початок XX століття. Досягнення юридичного рівноправʼя чоловіків і жінок, боротьба за виборчі, майнові та освітні права. Рушієм руху були суфражистки.
Друга хвиля фемінізму. 60-ті — 80-ті роки XX століття. У фокусі не тільки рівні права, а й рівні можливості. Дискусія розширюється, охоплюючи такі питання, як репродуктивні права, рівна оплата праці, роль жінки в родині та суспільстві, сексизм.
Третя хвиля фемінізму. 80-ті — 90-ті роки XX століття. Розвиваються нові феміністичні течії та теорії, порушуються питання тілесності, з'являється розуміння різних досвідів, інтерсекційність (концепція, згідно з якою жінки відчувають різні рівні утиску, пов'язані, не тільки зі статтю, а й расою та класом).
Четверта хвиля фемінізму. З 2008 — 2012 років і донині. Фокус на різноманітність, диджиталізація, прагнення досягти гендерної рівності, протидія насильству та сексуальним домаганням.
5 важливих питань сучасного фемінізму
Фемінізм є і завжди був різноманітним та широким рухом, тому характеризувати будь-яку його хвилю як таку, що має одну загальну мету, не варто. Але можна спробувати виділити кілька основних напрямів, у межах яких феміністки відстоюють жіночі права.
Рівність не тільки на папері
В Україні та більшості демократичних держав конституції і закони гарантують рівні права, свободи та рівність перед законом для чоловіків і жінок. Громадянки мають доступ до вищої освіти та більшості професій, можуть голосувати та бути обраними на виборах. На папері все має непоганий вигляд, але коли справа доходить до практики, ситуація перестає бути однозначною.
Справжня рівність — це коли рівень безпеки, доходу, доступу до влади чи очікувана життєва роль не залежать від статі.
Україна посідає 62 місце в Глобальному індексі гендерного розриву (показник, що оцінює рівність між жінками та чоловіками у чотирьох сферах: економічні можливості, освіта, охорона здоров'я та політичні права. — Ред.), що є не найгіршим, проте і не найкращим результатом.
Лише 20,5% депутатів Верховної Ради — жінки.
Чинні військовослужбовиці стикаються з упередженим ставленням, для них банально не існує бронежилетів, розроблених із урахуванням жіночої фізіології.
Досягнення реальної економічної рівності
Жінки досі нерідко отримують меншу зарплатню, ніж чоловіки — і це підтверджують численні статистичні дані. Жінкам складніше просуватися на керівні посади, особливо у великому бізнесі, на держслужбі чи в політиці (існує навіть термін «скляна стеля» — метафоричний невидимий бар'єр, що обмежує кар'єрне просування жінок та представників меншин на вищі керівні посади через гендерні чи расові стереотипи, а не професійні здібності). А ще вони випадають із кар'єри через народження та виховання дітей, а потім не можуть легко повернутися.
Жінки частіше стають жертвами стереотипів, через які не можуть потрапити на ті чи інші спеціальності та посади, які традиційно вважають чоловічими. А після роботи жінки не відпочивають удома, а виконують так звану невидиму неоплачувану хатню роботу.
Тільки цьогоріч жінка вперше в українській історії очолила експедицію на станцію «Академік Вернадський», хоча фахівчині їздили туди регулярно.
Ще донедавна жінки не могли обіймати бойові посади у війську, та й зараз це непросто.
Досі під час співбесід на роботу в жінок уточнюють, чи планують вони народжувати найближчими роками. Адже це, на думку деяких роботодавців, може зашкодити розвитку компанії.
Протидія насильству
Боротьба з насильством є однією з фундаментальних цілей. Феміністки розглядають домашнє та сексуальне насильство не як окремі випадки, а глобальну системну проблему, головною причиною якої є гендерна нерівність.
Тож сучасні феміністки борються із так званою культурою зґвалтування, яка виправдовує та нормалізує сексуальне насильство через стереотипи, пропагуючи натомість культуру згоди. У нашому суспільстві досі перекладають відповідальність за насильство на жертву (не такий вигляд мала, не туди пішла, спровокувала тощо). Досі говорять, що ні — це так, але трохи пізніше. До того ж можна нерідко почути, що постраждала перебільшує, цього насильства не було, або воно було несправжнім, або жінка насправді цього хотіла.
На жаль, домашнє та сексуальне насильство досі лишаються реальністю багатьох жінок. Захист від нього, попри всі законодавчі ініціативи, недостатній, а кривдники нерідко так і залишаються безкарними.
За даними Міністерства соціальної політики України, кожна п’ята жінка в Україні зазнавала тієї чи іншої форми насильства.
Жінки, які виїхали з України через війну, стикаються з високим рівнем фізичного, сексуального та психологічного насильства в країнах ЄС. Про це йдеться у звіті European Union Agency for Fundamental Rights. Від насильства постраждали 62% опитаних.
Україна тільки 2022 року ратифікувала Стамбульську конвенцію, що є головним міжнародним документом у сфері боротьби з гендерно зумовленим та домашнім насильством.
Репродуктивні права й автономія тіла
«Моє тіло — моє діло» — цей вислів, здається, чули всі. Але в реальності в життя жінок втручаються не тільки сторонні люди, а й держави. І якщо у Франції право на аборт закріплене в конституції, то в Польщіпереривання вагітності під забороною.
Право на автономію тіла означає і право вирішувати, чи народжувати дітей, скільки, коли та за яких умов. Натомість суспільство, зокрема й українське, досі засуджує жінок, які не народили, очікує материнства за замовчуванням та водночас дискримінує матерів.
У недемократичних країнах влада регулює навіть зовнішній вигляд жінок: на Близькому Сході, наприклад,можуть заарештувати за відмову носити хиджаб. А от уже в цілком демократичних країнах можуть активно проповідувати так звані традиційні цінності, що охоплюють регулювання жіночої поведінки, зовнішнього вигляду та висловлювань.
В Україні ще торік депутати Івано-Франківської міської ради зверталися до Верховної Ради, щоб на законодавчому рівні заборонити жінкам робити аборти.
У соцмережах часто можна побачити не надто стримані дебати на тему народження дітей: багато хто щиро не розуміє, чому частина жіноцтва відмовляється від цього.
Свобода від стереотипів
Стереотипи є однією з найстійкіших форм нерівності, оскільки існують ледь не стільки ж, скільки й людство. І стосуються усіх сфер життя.
Так, від жінок очікують, що вони будуть «берегинями домашнього вогнища» (на шкоду кар'єрі, звісно), братимуть більшу за чоловіків участь у вихованні дітей та перебиратимуть на себе значну частину побутових питань.
У професійній сфері, попри формальну відкритість ринку праці для обох статей, традиційними для жінок вважають освітні, медичні та доглядові спеціальності. Натомість технічні спеціальності вважаються більше чоловічими. Годі й казати про керівні посади.
І, звісно, значний тиск на жінок чинять через стереотипи щодо зовнішності. Вони повинні мати молодий вигляд, бути доглянутими (але не занадто) і привабливими (проте не провокувати).
49,7% усіх наукових працівників в Україні — жінки. Водночас серед докторів наук лише 26,4% жінок, серед керівників наукових установ — їх лише 12,8%, а дійсних членів Національної академії наук — 4%.
За даними World Economic Forum, у світі жінки обіймають лише 32% керівних посад.
За даними UN Women, жінки у світі виконують у 2,5 раза більше неоплачуваної домашньої роботи, ніж чоловіки.
Саме такими є головні цілі фемінізму. Він не проти чоловіків, не за привілеї над чоловіками, не за рівність усіх у світі — а за права жінок. Утім, фемінізм насправді дає користь і чоловічій частині суспільства, але це вже тема для окремої розмови.
