Я жалкую тільки про одне: ми так і не зробили ракету, здатну долетіти до Москви

Ще одна тривожна ніч і ось на дворі весна. Ще не тепло, але вже пахне березнем. Ночі зоряні наче пагони старшого лейтенанта, а ранки сповнені надії як очі випускниці. Попереду новий день у теробороні: мішки з піском, їжаки, перевірки підозрілих і очікування касок і броніків. Нова реальність, яка повністю змінює все, від поглядів до розуміння справжніх ненамальованих цінностей.

За неповний воєнний тиждень я остаточно визнав і заповажав свого президента. За якісь 5-6 днів я переконався, що наша армія нас таки береже. За кілька останніх діб зими я полюбив до нестями наш український народ, справжню націю, гідну свободи, перспективи і благополуччя. Обожнив Мову, в якій є незрівнянні словоформи: паляниця, нісенітниця, розкішниця і нацюцюрник. І звичайно, низько вклонився героям, здатним перед лицем загрози просто і без хвилювання промовити:

РУСКІЙ ВОЄННИЙ КОРАБЛЬ - ІДИ НА ХУЙ!

Я жалкую тільки про одне: ми так і не зробили ракету, здатну долетіти до Москви. Ні, я би не бомбив у жодному разі мирних росіян - ми ж не вони. Я би бомбив безпосередньо Кремль! Цей осередок шовінізму, пихи і вседозволеності. Я би перетворив Червону площу на суцільний мавзолей для колишніх і нинішніх бездарних вождів Московії, усіх, хто зневажав і гнобив Україну. І нехай цей удар носив би виключно ідеологічний характер, він би дав зрозуміти усьому світу, що незважаючи на ядерний статус, недоторканих і убезпечених у цьому світі нема. Особливо в Москві. 

А щодо цієї вітчизняної війни з російським фашизмом, ми її виграємо. І на відміну від бойових бурятів і їх командирів з генералами, ми за ціною не постоїмо! Бо нам втрачати нічого, крім єдиної справжньої святині - матінки нашої України.

Тримаймося! Борімося! Перемагаймо!

Слава Нації! Смерть ворогам!