Горянин, народжений у Грузії, він до нестями любив Україну і називав її другою Батьківщиною

96 років виповнилося б 9 січня 2020 року кінорежисеру Сергію Параджанову. Його фільми – «Тіні забутих предків», «Колір граната», «Перший хлопець» і багато інших стали класикою. Міжнародне визнання прийшло до Сергія Параджанова після екранізації в 1964 році повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у 21-й країні.

Сергій Йосипович Параджанов народився 9 січня 1924 року в м. Тбілісі (Грузія). У 1942 році закінчив середню школу і вступив до Інституту залізничного транспорту, який покинув за рік, щоб вивчати музику і хореографію на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії.

В 1945 році переводиться до Московської консерваторії, а наступного року вступає на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії. Він навчається у класі Ігоря Савченка та стає його асистентом в картині «Тарас Шевченко». Також працює помічником режисера А. Мишуріна у фільмі «Максимко». 1951 року знімає дипломну роботу «Молдавська казка», яка у 1954 році розширюється до повнометражного дебюту у співпраці з Яковом Базеляном за казкою Еміліана Букова «Андрієш». Після закінчення інституту був направлений до Київської студії художніх фільмів як режисер-постановник.

Свої перші п’ять фільмів Сергій Йосипович Параджанов вважав невдалими, але такими, які допомогли йому знайти власний стиль. Серед них – низка документальних та науково-популярних картин «Наталія Ужвій», «Думка», «Золоті руки» 1954 року, художні фільми для масового глядача – «Перший парубок» 1958 року, «Українська рапсодія» 1961 року та «Квітка на камені» (робоча назва «Так ніхто не кохав») 1962 року у співавторстві з А. Слісаренком.

Міжнародна слава прийшла до Сергія Параджанова у 1964 році після екранізації повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» – історії про гуцульських Ромео та Джульєтту. Успіх Параджанова порівнюють з класиком радянського кіно – Сергієм Ейзенштейном та його картиною «Броненосець Потьомкін».

«Тіні забутих предків» – чи не найвідоміший український фільм, який вирізняється поліфонічністю, символічно-ритуальним міфологізмом, детальним етнографізмом, експресивною поетикою, новаторськими внутрішньокадровими рухами камери та зближенням різних форм мистецтва – образотворчого, поетичного, музичного, їх синкретизм – основа стилістики Сергія Параджанова, його творчої майстерності.

Сергію Параджанову пощастило зібрати навколо себе винятково талановитих творців: художника Георгія Якутовича, оператора Юрія Іллєнка, акторів Івана Миколайчука, Ларису Кадочникову та композитора Мирослава Скорика. За допомогою такої команди «Тіні забутих предків» отримали безліч нагород.

Скандальної слави фільм заробив у вересні 1965 року під час презентації у київському кінотеатрі «Україна», на якій виступили Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл з критикою владного режиму щодо арештів інтелігентів влітку того року. Окрім того Сергій Параджанов зробив ще один, хоч і не помітний, але страшний крок: він відмовився дублювати фільм російською, що на той час було взагалі нонсенсом.

У 1967 Сергія Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він знімає фільм «Саят-Нова» або «Колір граната» (1968) – картину про великого вірменського поета Саят-Нови. Стрічка складається з декількох мініатюр і відзначається декоративністю, статикою кадру, символікою кольору, метафоричністю. Але «Колір граната» виявився неактуальним, тобто незрозумілим, для керівників Держкіно, який вийшов у прокат не в авторській версії, а зазнавши переробки та перемонтування.

1971 року Параджанов повернувся до м. Києва, а вже 1973 року був заарештований і засуджений за сфабрикованим звинуваченням. Звільнений 1978 року за клопотаннями радянських і зарубіжних митців. Після звільнення не дістав дозволу на проживання в м. Києві, мешкав у м. Тбілісі. Поставив картини «Легенда про Сурамську фортецю» (1984), «Ашик-Керіб» (1988). Роботу над фільмом «Сповідь» перервала смерть режисера. Помер Сергій Параджанов 20 липня 1990 року в місті Єревані.

У 1990 році Сергій Параджанов отримав звання народного артиста УРСР (посмертно), а у 1991 році - Державну премію України ім. Т.Шевченка (посмертно). В 1991 році в  м. Єревані відкрито Дім-музей С. Й. Параджанова, де експоновано образотворчі роботи митця, зокрема й ті, що зроблені в таборах, в ув'язненні. На території Національної кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка відкрито пам'ятник Сергію Параджанову, на будинку, де жив митець (проспект Перемоги, 2), встановлено меморіальну дошку.

Про митця знято велику кількість фільмів, серед яких "Сергій Параджанов: «Я знімаю геніальний фільм» (1991, В. Луговський), «Маестро» (1993, О. Кайдановський), «Ніч у музеї Параджанова» (1998, Р. Балаян), «Небезпечно вільна людина» (2004, Р. Ширман) та ін.

Цікаві факти про Сергія Параджанова:

1. «Дивна річ: знівечивши життя й кар’єру Параджанова-режисера, тюрма виплекала Параджанова-художника, - пишуть Дарина Венглінська та Марія Скоблікова у статті «Нездіснена мрія Сергія Параджанова». -  Не маючи змоги довгий час проявляти себе у кінематографі, він зосередився на створенні колажів, що сприймалися його уявою як застиглі кадри кінострічки. За роки тюремного ув’язнення він зробив близько 800 робіт. 

2. 2004-й рік був проголошений ЮНЕСКО роком Сергія Параджанова.

3. Також у в'язниці Параджанов зробив букет із колючого дроту і своїх шкарпеток. Його він послав Лілії Брік. Лілія ж в свою чергу поставила цікавий букет у вазу подаровану Маяковським.

4. Одного разу у в'язниці начальник сказав Параджанову, який підмітав підлогу: «Засуджений, працюєте без вогника!» Наступного разу, помітивши начальство, режисер підпалив мітлу -  так і став підмітати - «з вогником».

5. Режисера Сергія Параджанова завжди називали епатажним і чекали від нього якихось витівок. І він щосили «чудив» - наприклад, для зйомок фільму «Тіні забутих предків» пофарбував скелі під Косовом (Україна) синькою. На думку режисера, такий пейзаж виглядав набагато цікавіше оригіналу, та й з зеленим листям камені красиво контрастували. Закінчивши роботу, знімальна група поїхала, а скелі ще багато років залишалися синіми.

6. Мирослав Скорик, композитор, який написав музику до кінофільму «Тіні забутих предків» згадував:

«Гуцулів навіть возили до Києва, записували їх у павільйоні. Таких звукозаписів доти не було. І навіть тепер не можна знайти… А ще пам’ятаю, як нам треба було записати трембіти… Просто неба це важко було зробити, і Параджанов десятеро трембітярів разом із трембітами заледве запхав у літак і привіз до Києва… Причому інструменти везли у пасажирському салоні».

7. У жовтні 2013 року в прокат вийшов фільм «Параджанов» — український біографічний фільм про знаменитого вірмено-українського кінорежисера Сергія Параджанова. Режисерами виступили Олена Фетісова та Серж Аведікян. Ця стрічка була висунута від України на премію «Оскар» в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою».