Дмитро Гордон: «Після того, як я вголос сказав, що Путін - злочинець, мене більше не запрошують на російське телебачення»

Дмитро Гордон напевно є найвідомішим українським журналістом, причому не лише в Україні, але й за її межами. У свій час його "Бульвар" мав чи не найбільший наклад серед вітчизняних газет, а сайт https://gordonua.com є одним з найпопулярніших в країні. Поза журналістикою Дмитро Ілліч любить футбол і фітнес, займається нерухомістю і політикою, але найбільше його захоплення це дружина й діти. Наразі їх у нього семеро і, здається, це ще не все. 

Про 52-річного Гордона, як і про будь-яку яскраву особистість, в мережі поряд з позитивом можна знайти багато негативного. Але як кажуть китайці: у чистій воді риба не водиться. Достойменно відомо, що Гордон був учасником двох революцій і завжди сміливо і аргументовано на каналах країни-агресора висловлював проукраїнську і переконливу позицію патріота і громадянина своєї Вітчизни.

"Український Дощ" публікує інтерв'ю з найпопулярнішим журналістом країни без правок, але мовою держави, а не шансону і ресторанів.

- Пане Дмитре, Ви з дитинства були дуже обдарованою дитиною, екстерном здавали іспити, блискуче вчилися і закінчили школу у 15 років. Зазвичай вундеркінди вибирають якісь більш раціональні напрямки і види діяльності ніж гуманітарні науки. Що Вас змусило віддати перевагу журналістиці?

Я далеко не вундеркінд, точні науки давалися мені насилу, я завжди тяжів до гуманітарної сфери. В школі я багато писав ессе, творів, брав участь в олімпіадах з російської та української мови і літератури.

Але батьки мені чітко сказали, що оскільки я єврей, то навряд мені вдасться вступити на факультет журналістики до Київського державного університету - для такого престижного факультету потрібен був або залізний блат або великі гроші. Тому, оскільки у мене дідусь інженер-будівельник, тато інженер-будівельник, на сімейній раді було прийнято рішення, щоб я пішов вже уторованим шляхом. Я дуже багато готувався - фізика, математика, склав іспити і вступив до інженерно-будівельного інституту на факультет промислового та цивільного будівництва.

Але все це було настільки не моє і настільки мені огидно, що я став ходити по редакціях і пропонувати свої послуги в якості журналіста чи репортера. Мене стали потроху друкувати, а далі пішло-поїхало, почалася моя журналістська робота.

- Тобто Вас почали друкувати без освіти і досвіду?

Так, перший раз мене надрукували, коли мені було 16 років, а в 18 років мене вже друкувала «Комсомольська правда» з тиражем 22 млн. екземплярів. Починав я зі спортивної тематики. Перше інтерв'ю було зі славетним футболістом Леонідом Буряком і надрукувала його газета «Молодогвардієць Ворошиловграда», це луганське видання. А потім я з цією газетою прийшов в «Комсомольское знамя» і там надрукували вже інше моє інтерв'ю - з капітаном "Динамо" Ігорем Бєлановим. Мені було тоді 17 років.

- Вибір футболу як спорту для першого матеріалу був випадковим?

Я завжди обожнював футбол, хокей, баскетбол, театр, кіно. Але театр і кіно трохи пізніше увійшли в моє життя - вже в 18 років я брав інтерв'ю у Лещенка, Бистрицької, естрадних артистів. А почалося все з футболу.

- Як же хлопчина з інженерної сім'ї знаходив виходи на артистичні і театральні кола? Як Вам вдавалося знайти артистів для інтерв'ю і отримати до них доступ? Адже тоді ще не було довідників з телефонами артистів і їх менеджерів, тим більше персональних сайтів знаменитостей.

Інтернету теж не було. Ну, якось же весь час я їх всіх знаходив (сміється). Наприклад, до футболістів я підходив тоді, коли вони сиділи просто на матчах дублюючих складів на стадіоні «Динамо». Я підходив і говорив «Здрастуйте, мене звати Дмитро Гордон, я хочу взяти у вас інтерв'ю для газети «Молодогвардієць». Потім я ходив в усі театри і на всі концерти, не пропускав жодної прем'єри, причому квитки я не купував, це було дуже дорого, але кожен раз мені вдавалося пройти з чорного ходу. Ну ось така була скажена тяга до журналістики і прагнення досягти результату. Наприклад, бачу афішу - Лев Лещенко та Володимир Винокур у Палаці Спорту дають концерт. Я підхожу до службового входу, чекаю, коли бачу - йде Лев Валер'янович. Я до нього: «Здрастуйте, я Дмитро Гордон, хочу взяти у вас інтерв'ю для Спортивної газети», причому вже тоді я ходив з фотографом, хоча офіційним співробітником газети не був. Але тоді, в радянські часи, було прийнято довіряти людям: якщо хлопчик підійшов і каже, що він зі Спортивної газети і з ним фотограф, значить так і є. Так я отримував усі свої перші інтерв'ю.

- Для журналіста-аматора супровід фотографа це ціле новаторство для тих часів. Тоді і диктофони не у всіх були...

Чому власне я почав ходити з фотографом? Спочатку, я здружився з фотографом київського Динамо Сашею, він часто супроводжував мене на інтерв'ю і навіть допомагав організовувати зустрічі з футболістами. Потім, вже в редакції Спортивної газети, коли я тільки починав, мені головний редактор Левицька доручила зробити репортаж про будівництво стадіону у Броварах, але поставила умову - обов'язково з фотографіями. Тоді я вийшов з редакції, яка була на Костьольній і спустився на Майдан. Там завжди було багато фотографів, я  вибрав візуально одного, підходжу до нього і кажу: «Здрастуйте, я хочу, щоб ви зараз поїхали зі мною в Бровари фотографувати будівництво манежу і вам за це заплатять три рублі гонорару».  Це був Фелікс Розенштейн. Фотограф подивився на мене як на божевільного, адже він отримував 3 рублі за три хвилини, але, щось у мені йому сподобалося і він сказав: «Ну, поїхали». І ми поїхали і подружилися на багато років. Це був Фелікс Розенштейн.

- Вас від дитинства тягнуло до “зірок”. З 5 класу школи Ви писали листи відомим кіноакторам, спортсменам, політикам. Чому така тяга до селебріті?

Мене тягнуло до популярних і відомих людей, тому що я хотів дізнатися секрети їхнього успіху. Це дійсно цікаво. Я не знаю, чому я це робив ще зі школи, але я відіслав близько 100 листів різним відомим акторам, музикантам, митцям з проханням надіслати мені їхню фотографію з автографом. Причому, кожному з них я написав, за що я його люблю, які його пісні або фільми мені подобаються і чому саме.  Найцікавіше це адреса, яку я вказував, це теж геніально: «Москва. Василю Лановому» або «Москва. Аркадію Райкіну». Батьки дивувалися моїй наполегливості і думали, напевно, що я несповна розуму, але зі ста осіб двоє мені відповіли - це були Леонід Утьосов і Йосип Кобзон. І це наштовхнуло мене на одну важливу думку, яка гріє мене все життя: якщо буде 100 закритих дверей і тобі кажуть «Не йди туди, тому що вони закриті», все одно - йди, бо деякі з них можуть відкритися. 

- Газета «Бульвар», яку Ви колись очолювали, свого часу на своїх шпальтах нещадно громила українських артистів. Було багато сліз, серцевих нападів, здається навіть судів з виданням. Звідки на фоні такого схиляння перед одними талантами така нелюбов до інших?

Дійсно у нас були дуже гострі матеріали про українську естраду. В середині 90-х газета «Бульвар» розкривала проблеми української естради, які полягали в тому, що рівень українських артистів зовсім не відповідав часу - вони ніби застрягли у 70-х роках. Але піднімли ці проблеми ті ж артисти, а не я. Це ж не Гордон сидів і безпідставно критикував, а приходили в редакцію такі шановні метри, як Микола Мозговий чи Юрій Рибчинський і критикували спів під фонограму, недоліки і кондовість української естради, а газета просто це висвітлювала. Так, можливо, це були неприємні речі, просто не всі це говорили вголос, а «Бульвар» це друкував і був на вістрі атаки. Знаю, що було багато сліз і образ, але ми всім давали можливість висловитися, наша трибуна була відкрита для всіх і кожного, висловитися могли усі.

- Між тим, я не пам'ятаю, щоб критикувалися політики або чиновники ...

Політики тоді були настільки нецікаві, що писати про них було безглуздо і нерезонансно. Якщо не про естраду, то про футбол  - оце ще можна було писати. Але про політиків тоді було нікому не цікаво.

- Може небезпечно?

 Думаю, що все-таки не цікаво. Тоді ця тема не була так затребувана суспільством. Люди тоді особливо політикою не цікавилися. У перші роки правління Леоніда Кравчука хто був на виду з цікавих і яскравих політиків? А потім Кучми?  Хіба що Юлія Тимошенко. Але тоді ще все приховувалося, не було ніяких ток-шоу, ми не розуміли що відбувається, звідки що береться, це була таємниця за сімома замками і ми дуже багато чого не усвідомлювали. Ми, як журналісти, теж розвивалися разом з суспільством.

- Вам часто закидають, мовляв, свій перший капітал Ви заробили на екстрасенсах і бабках-знахарках. Ви справді вірили у лікарські здібності Кашпіровського, Чумака, Стефанії та інших?

Так, дійсно, свої перші гроші я заробив на шоубізнесі. Це був 1989 рік, час перебудови, кожен шукав себе як міг. Я познайомився тоді з Миколою Миколайовичем Гребінником і Валентиною Володимирівною Григоренко, це були дуже шановані люди в івент індустрії, яка тоді тільки починала розвиватися і називалася Київконцерт.

У зв'язку з появою закону про кооперацію, з’явилися нові можливості для серйозних гонорарів і заробітків для працівників індустрії розваг - артистів, адміністраторів, освітлювачів, танцюристів, музикантів, навіть для касирів і білетерів, які були на відсотку від концерту. Раніше артист отримував за концерт 15 рублів, а тепер концертна фірма могла заплатити 15-20% податку державі, а решту забрати собі і гастролеру. І це був час надзвичайного підйому не тільки для артистів, а й для таких людей як Анатолій Кашпіровський, Алан Чумак та інші. Я, звичайно, теж заробляв тоді величезні гроші, робив це з радістю і шаленим ентузіазмом, це була сфера отримання досвіду і докладання зусиль. Ми їздили з концертами по всьому Радянському Союзу.
Що стосується моєї віри в їх здібності - так, я вірив і вірю до сих пір, що Анатолій Кашпіровський унікальна людина і абсолютний геній. Підписуюся під кожним своїм словом про цю унікальну особистість.

- Досі не змінили своєї думки?

Звичайно! Чи були серед них ті, кому я не вірив? Звичайно, були. Наприклад, був такий Геннадій Руцько, вже ніхто не пам'ятає хто це, але ця людина в свій час зібрала 100-тисячний стадіон у Києві. Тоді після його виступу деякі касири купили собі «Жигулі» на відсотки від продажу квитків. А хто він такий? А чорт його знає. Приїхав, сказав, що володіє десятками мов, включаючи тибетську, і лікує від усього. Ми дали рекламу в газети, народ повалив і я навіть не замислювався, шарлатан він чи ні, мені головне було, щоб стадіон був повним і ми заробили гроші.

- І все ж таки, чим саме Вас переконав Кашпіровський? Дуже багато з того, що тоді показували по телевізору, було схоже на постановку.

Я познайомився з ним 1989-му році і ми подружилися на все життя. Я бачив своїми очима, як він по телемосту проводив спільну операцію з тбіліськими лікарями - він тоді знеболював на відстані пацієнтів, бо їм була протипоказана анестезія, вони б просто не перенесли її. І ось він знеболів, а лікарі оперували. Я бачив як він валив людей на підлогу, потім ходив, міг наступити на пальці - вони лежали і вони не відчували ніякого болю.

- Хіба це була не вистава? 

Ні, коли валиться 500 осіб - це не вистава. Так само під гіпнозом словом він лікував енурез. Просто говорив з людиною і все. Він велика людина, не оціненна часом. Думаю, зрештою буде як зазвичай, після смерті слава його наздожене.

- Ви, безумовно, найпопулярніший журналіст країни і блискучий інтерв’юер. Про це свідчить хоча б кількість переглядів і перепостів Вашої сторінки у YouTube. Ви починали ще  наприкінці 80-х. Наскільки змінилися стандарти журналістики за ці роки?

Головний стандарт журналістики - не брехати і говорити правду - не змінився. Навіть якщо правда незручна. І надавати слово всім, хто хоче висловитися. Журналіст, як і священик, створений для того, щоб вислуховувати. Іноді я спостерігаю, як мої колеги говорять зі своїми гостями і в інтерв'ю говорять більше, ніж самі зірки. Бажання показати себе затьмарює відповіді гостя. Я ніколи не переслідував такої цілі, мені завжди було важливо почути гостя. Ось головні стандарти: не брехати, не фальшивити, бути уважним до чужої думки. Тому для мене нічого не змінилося.

- Як Ви оцінюєте своє інтерв’ю, яке Ви давали Юрію Дудю? Чи не вважаєте, що він Вас переграв?

Я не вважаю, що він мене переграв. У нього не було такої мети і у мене теж. Я відчуваю велику повагу до його журналістської діяльності, до того що він робить. Він по-новому змусив подивитися на професію, він багато в чому новатор і великий розумник. Це було абсолютно паритетне інтерв'ю - він запитував все що він хотів, я відповідав абсолютно відверто, як зазвичай. Мені з ним було легко і цікаво, сподіваюся, що і йому зі мною теж. В будь-якому разі, там вже чотирнадцять мільйолнів переглядів на сьогодні. А це показник.

- Чи не здається Вам, що Дудь як нове обличчя в російський журналістиці злетів на хайпі незручних запитань і провокаційних тем: сексу, наркотиків, питань про статки, трохи мату в ефірі... Тобто те, що завжди було табу на офіційних каналах.

Я завжди виходжу з позиції результату. Якщо людина досягла результату, а результат це перегляди і рейтинг його ютуб-каналу, то те, як він це зробив питання другорядне. Так, я бачу, що часом у нього в гостях бувають якісь хлопці з темами «нижче плінтуса», але на них теж підписано багато людей, вони затребувані, значить вони дадуть перегляди і я до того ставлюся з розумінням. Я колись спостерігав, як Валерій Лобановський, наш легендарний тренер, якось після матчу Динамо – Спартак стояв в мавританському дворику республіканського стадіону, оточений московськими журналістами і вони йому після програшу своєї команди,  розповідали щось на кшталт «ось, ваше «Динамо-Київ» нецікаво грає, лінія передач, паси не видовищні, інша справа наш Спартак - стіночкою вишикувалися, фірмА, оце гра, оце краса, а що Динамо?». Лобановський їх уважно вислухав, а потім показав рукою на табло і сказав: «Рахунок на табло». А на табло команда «Динамо» - переможець. Тому, Дудь - це рахунок на табло, у нього 70 млн передплатників, а інші дивляться йому в хвіст.

- Ви часто спілкуєтесь з російськими журналістами. Чому? Ви намагаєтесь їх в чомусь переконати, щось пояснити? В чому ви бачити свою мету і місію в спілкуванні з журналістами країни-агресора?

Спілкуючись з російськими журналістами, я спілкуюся не з ними, я звертаюся до мільйонів телеглядачів, які дивляться російське телебачення. Мені дуже важливо донести до них альтернативну точку зору. Багато з них затуркані  цими російськими пропагандистами, такими як Соловйов.  Це негідник і покидьок, він не вірить в те, що сам говорить, він знає, що бреше, але робить це майстерно і регулярно. Мені важливо, щоб росіяни почули голос правди, мій в даному випадку, і щоб вони зрозуміли, що все зовсім не так, як їм підносять і є поняття справедливості, є поняття правди і я намагаюсь спокійним голосом, без істерики цю правду донести.
Мене, вже давно не запрошують на російське телебачення, мене там тільки проклинають, але ці 10-12 ефірних хвилин,  які у мене були і ті мільйони переглядів, що я отримав, - дуже важливі.

Я сказав вголос, що Путін - злочинець, (як, наприклад, на програмі у Скабеевой і Попова), я сказав вголос, що він зробив дуже страшну річ, яку йому не пробачать в поколіннях: він зіштовхнув два братні народи. Я вважаю, що чиню правильно. Я собою пишаюся, згадуючи це.

- Ви вважаєте, що тема ненависті до України на росТВ все ж таки з часом вичерпає себе як актуальна на порядку денному? 

 Думаю, ні. По-перше, це дуже зручна тема, аби відволікти глядачів від внутрішніх російських проблем. По-друге, це дає можливість тримати росіян в напрузі - факт наявності ворога дуже гуртує народ. Важливо знати ворога і назвати його: «ось наш ворог і через нього всі наші біди і це -  українці, вірніше хохли, а також піндоси-американці. Це все вони винні в наших негараздах».  З тим же Кримом, телеканали РФ пояснюють, що якщо  б вони не «забрали Крим», то там вже були б війська НАТО і реальна загроза Росії. Так само як нам при СРСР колись пояснювали, що нам потрібно воювати в Афганістані, бо якщо не ми, то туди ввійдуть американці. І наші пацани там гинули. А за що? Ну, увійшли б туди американці, ну і що, що нам до того? Вся схема агітації - стара, нічого не змінилося. Тому, я думаю, коли коронавірус пройде, знову буде Україна на всіх росканалах в повний зріст – «недодержава, тупі хохли і тд». Вони вибрали собі там парочку «недороблених українців-дурників», яких запрошують на свої ефіри, роблять з них посміховисько і кажуть «Дивіться, які хохли тупі, їм навіть заперечити нічого». Це навмисна політика, добре відпрацьована і продумана. У РФ не просто пропаганда, а махрова пропаганда.

 - Хіба це добре, що у нас немає інституції і навіть методики української пропаганди?

Це дуже і дуже погано. Я вважаю, що ми багато і багатьох втрачаємо саме через це. Мусить бути державна пропаганда як частина державної політики. У багатьох міжнародних питаннях ми через відсутність такої політики пасемо задніх.

- У Вікіпедії в графі “національність” у вас написано, “український єврей”. Що це за національність?

Я єврей за національністю, українець за громадянством, тому український єврей, як американський єврей або французький єврей.

- У нас був прем’єр єврей, тепер президент - єврей. Чи є в Україні антисемітизм, на Вашу думку?

Я вважаю, що в Україні сьогодні немає антисемітизму. Може бути, він є десь на побутовому рівні, але на такому самому рівні він є і в Америці, і в Європі. Я вважаю, що антисемітизм реально був у 70-і роки. Коли я ріс, в Україні був державний антисемітизм, існувала, навіть, процентна норма щодо прийому євреїв до вищих навчальних закладів, так само і при затвердженні на керівні посади - теж процентна норма, не допускати євреїв до якихось важливих державних програм або секретів - це все було в радянській Україні, тут нема чого приховувати. У побуті теж - на рівні трамваїв-тролейбусів, сусідів - було дуже багато образливих речей. Це підтримувала і держава. Сьогодні такої проблеми немає. Раніше євреєм бути було соромно, а сьогодні євреєм бути модно.

До речі, коли Зеленський переміг на виборах, я спілкувався якраз по скайпу з програмою першого російського каналу і мене спитали в ефірі: «Як ви оцінюєте вибір українського народу?». Я сказав: «Сьогодні український народ, який ви називаєте бандерівцями і хунтою, вибрав в президенти єврея, але це ще не все, тому що прем'єр-міністр України теж єврей - Гройсман, а лідер опозиції - єврей Рабинович, теж з непоганими відсотками підтримки. Це повністю розбиває вашу теорію про фашистів і бандерівців, з якою ви носитеся як ненормальні вже шість років поспіль». Це я адресував не журналістам, а всьому російському народу - подивіться, все не так, як вам кажуть.

- У мене до вас тонке, скорше філологічне питання. Наразі у мовному середовищі обговорюється тема артикуляції понять «єврей, єврейство» і «жид, жидівство» як суто українька філологічна форма. Тобто «єврей» - це русизм, а українською правильно говорити «жид». Я вважаю, що такі питання перш за все треба ставити самим євреям, поважаючи їх думку про самих себе. Яке ваше ставлення до цієї термінології?

У німецькій мові євреїв називають - юде, а єврей польською звучить як жид. Коли в Польщі про євреїв кажуть «жиди» - це нормально, бо це польська мова. Коли в Україні або в Росії на євреїв говорять жиди - це образливо. У це вкладається виключно образливий зміст. Тому, називати жидами в Польщі це нормально, а в Україні - образливо. Тим більше, якщо є українське слово «єврей», а «жид» - це просто польська калька.

- Що Ви думаєте з приводу декомунізації і правди про Другу Світової, навмисно названу в СРСР “Великою вітчизняною”?  Чому Ви були категорично проти Романа Шухевича і Степана Бандери як героїв України? 

Декомунізація - процес, який я всіляко підтримую і вважаю, що Сталін і йому подібні винні в геноциді власного народу, в мільйонах жертв, поневічених доль, що призвело до негативної селекції народів. Ось головна вина цього режиму. Тому, декомунізація необхідна. Я не хочу ходити по вулицях Леніна, Дзержинського і тому подібних - це огидне минуле моєї країни. Що стосується Другої світової війни і Великої вітчизняної - нам дуже багато набрехали і перекрутили.

Щоб довго не говорити, я всіх відсилаю до мого інтерв'ю з істориком Марком Солоніним, воно є на Ютюбі і там вже 4 млн уподобань. Подивіться - це страшна і гірка правда про Другу світову війну.

Я свято шаную пам'ять тих, що загинули у Другій світовій війні, таких як мій дідусь, жертв фашизму та агресії, я багато читав про війну, вивчав це питання і вважаю що розв'язали Другу світову війну двоє людей - Гітлер і Сталін, вони обидва винні в ній. І Радянський Союз в особі свого керівництва несе величезну персональну відповідальність за загибель кращих синів держави, за їх муки, поневічені життя мільйонів, за те що кидали в бій непідготовлених, беззбройних людей, неграмотних у військовій справі - це був акт масового убивства свого народу.

Що стосується Шухевича і Бандери. Я абсолютно визнаю право українців мати своїх героїв і абсолютно визнаю пам'ятники Шухевичу і Бандері на Західній Україні. Також, я розумію, чому такі пам'ятники не хочуть ставити в Харкові. Це право вибору людей. Особисто для мене Шухевич та Бандера - не герої. Для мене це люди, які безумовно, боролися за свободу України, за це їм подяка, але в цій боротьбі на їхніх руках залишилася багато крові мирного населення - українців, поляків, росіян та евреїв.  Для мене Шухевич, який фотографувався в ессесівській формі, як герой вже не існує. З Бандерою та сама історія - дуже багато на ньому крові невинних людей. Це не мої герої, вони мені не подобаються, але я з повагою ставлюся до тієї частини українців, які вважають їх діяльність героїчною. Я поважаю їх вибір.

- Чи не поділяєте ви таким чином Україну на східну і західну?

Навпаки, ми таким чином єднаємо Україну в тій свободі вибору, що має бути. І в розумінні, що всі українці не мусять і не повинні мати одних героїв навіть у такому питанні, як історичне минуле країни. У відношенні до цього минулого у кожного має бути право вибору, а також щодо свого розуміння і сприйняття історичної правди. Треба це визнати і ставитися до цього з розумінням. Це і є свобода. Якщо ми будемо ламати людей через коліно, то толку не буде.

- Наближається 9 травня. Ви будете відзначати 9-е як День Перемоги чи 8-е як День пам'яті?

Я відзначаю 9 травня. Я завжди приходжу в цей день до пам'ятника невідомому солдату і кладу квіти. Але кожен може відзначати свято як хоче і держава теж має право зробити червоним днем ​​календаря той день, який обере суспільство.

- На останніх президенських виборах Ви очолювали штаб кандидата Ігоря Смешка. Поява Ігоря Петровича на перегонах сплутала карти багатьом політикам. Фактично через Смешка позбувся будь-яких шансів Анатолій Гриценко, а його партія не зайшла в парламент. Що у Вас спільного з розвідником Ігорем Смешком?

Я багато років дружу з Ігорем Петровичем, я його дуже поважаю, він справжній державник, людина яка знає як управляти країною, він був наймолодшим в Радянському Союзі доктором наук з кібернетики, він професор системного аналізу і синтезу, він людина науки, яка волею долі стала військовим розвідником. В СБУ він пропрацював півтора року. Він -  блискучий політик і для мене він був би найкращим президентом. Сьогодні я можу повторити те саме - Ігор Смешко був би кращим президентом України.

- Ви не є членом жодної політичної партії. Що Вас не влаштовує у нині існуючіх?

Так, я не є членом жодної партії. Мене партія не влаштовує як клас і не влаштовує те, що відбувається всередині партій. Я вважаю, що навколо лідера кожної партії постійно утворюється шар людей, які шукають свою особисту вигоду. Я не вірю в ідеологічність багатьох партійців. Як на мене, це люди, які намагаються прилаштувати свої дупи в тепле місце і паралельно красти, якщо їхня партія прорветься до влади.

- Ви ж були трохи при владі - входили до Київради. Які враження?

Ці пару років, що я там був - це викинуті з мого життя роки.  В плані спілкування з лукавими і хитрими людьми, які одержимі не любов'ю до свого міста, а наживою і злодійством. Мені став в пригоді цей досвід, я побачив трішки політику зсередини, але я згаяв час, і коли я склав свої повноваження достроково, я відчув себе щасливою людиною

- Ви корінний киянин. Тут працювали інженерами Ваші батьки, тут Ви зробили свою кар’єру і тут зустріли своїх коханих жінок. Чому киянам так важко пробиватися на політичний Олімп? Чому жоден корінний киянин не був мером цього міста? Навіть у десятці найбагатших людей країни нема жодного киянина. Чому?

Це проблема столичних жителів. І москвичів, до речі теж, і вашингтонців. Це даність - вони більш ледачі, більш інтелігентні, більш вибагливі у виборі праці та занять, свого способу досягнення мети і заробітку, вони не хочуть розпихувати ліктями нікого на кар'єрних сходах. А ось жителі провінцій - вони активніші і продуктивніші в своїй активності. Це даність. Так було, є і буде.

- Ви багатодітній батько. Семеро дітей це велика відповідальність. Що є важливим для Вас у вихованні нащадків?

Я вважаю, що нічого не змінилося з давніх часів - дітям потрібно давати добру освіту і особистим прикладом показувати основоположні людські принципи: любов до батьків, любов до країни, прихильність до гуманізму і порядності.

- Що для вас патріотизм? В чому він полягає – в мові, в зберіганні традицій, в жертовності задля Батьківщини? 

Патріотизм для мене те, що глибоко всередині. Коли ти тихо і без пафосу любиш свою країну і своє місто, свій район і свою сходову клітку. І в під'їзді ти не пишеш слово "х..й" на стіні і не робиш це в чужому під'їзді теж. Це повага до свого міста, до своєї країни і до свого середовища проживання. Для мене святі - мої двори, моя школа, місця, де я дорослішав і ріс - театри Франка і Українки, Палац спорту і Палац Україна, де я за кулісами стояв з артистами і робив перші кроки в бізнесі. Ось це і є моя Батьківщина. І цвинтар з могилами предків - це теж Батьківщина, і пологовий будинок, де ти народився - теж.

- Зрозуміло, що київський хлопчик з дитинства говорив російською, але ж ми, повертаючись до початку нашої розмови, розвиваємося разом із суспільством і нашою країною. Чому у цьому сенсі у Вас не відбулася внутрішня перебудова, чому Ви не говорите українською?

Для мене мова - не є елементом патріотизму. Я поясню чому. Я з дитинства розмовляю російською, у роки моєї юності і мого дитинства Київ був на 90% російськомовним містом. Всі це знають, ніхто ж не буде з цим сперечатися? Ми всі це добре пам'ятаємо. Я ріс у моєму рідному місті Києві, де все говорили російською і ніколи не вважав себе росіянином. Я український єврей. Російська мова - не приватизована Путіним і не приватизована Російською Федерацією. І Достоєвський, і Пушкін - ці видатні письменники, також не приватизовані Росією, а є зрозумілими для російськомовних людей, чи то з Нью-Йорка, чи з Пермі. Мова давно не є вузьконаціональною приналежністю. У 21-му столітті кожен спілкується тою мовою, якою він хоче. Це теж свобода.

Я дуже люблю українську мову, я її чудово знаю, я прочитав української літератури більше, ніж деякі націоналісти, які б'ють себе в груди і стоять у вишиванках. Я бачив багато злодіїв, які стоять і кричать «Слава Україні!» так, що аж щоки роздуваються, але при цьому вони не є патріотами України. Я розмовляю російською і не соромлюся цього, але при цьому я набагато більший патріот України, ніж деякіі україномовні. Тому, для мене патріотизм - це любов до свого. А моє - це Київ, це Борщагівка і Оболонь, це центр міста і околиці, це моє минуле, моє сьогодення і, я сподіваюся, моє майбутнє.

Інтерв'ю брала Анастасія Рибчинська